Найкращий котик

Жили собі дід та баба. Мали вони гарний чепурний будиночок, що потопав у квітах,— не було квітів тільки на стежці до дверей.

Та не знали старі щастя, бо не було в них дітей.

— Аби ми хоч котика мали! — зітхнула якось бабуся.— Може, нам було б не так самотньо.

— Котика? — перепитав дідусь.

— Атож. Маленьке, пухнасте, гарне кошенятко.

— Я принесу тобі котика, бабусю! — сказав старий і подався в далеку дорогу. Переходив він високі, освітлені сонцем скелі, минав холодні долини, аж ось дійшов до такої гори, що всю її обсіли коти.

— О! — вигукнув дідусь.— Тепер я виберу найгарнішого котика і понесу його додому.

От вибрав він одного — біленького і хотів уже був рушати, як раптом помітив іншого — рябенького, теж гарного. Узяв дід і цього. Аж бачить трохи вище на горі сидить пухнасте сіре кошеня, таке ж гарненьке, як і двоє перших. І його взяв дід. Коли побачив інше кошенятко внизу й подумав, що такого чудового котика просто не можна не взяти. Узяв і цього. Аж дивиться — а перед ним дуже гарне чорне кошенятко.

— Просто сором не взяти його,— сказав старий і підібрав ще й цього.

Коли гляне — трохи далі стоїть котик у жовту й буреньку смужку, геть мов тигренятко.

— Я просто не можу його обминути! — вигукнув старий.

Отак він і забрав усіх котів, що там були. І через високі, освітлені сонцем гори, через холодні долини повів і поніс їх до себе додому.

То було дуже кумедно, коли вся ця сила-силенна котів рушила за дідом. Ось підійшли вони до ставка.

— Няв! Няв! Ми хочемо пити! — занявчали всі коти.

— Що ж, тут води вистачить усім,— сказав старий.

Кожний кіт лизнув води — й ставка не стало.

— Няв! Няв! Ми хочемо їсти!—знову занявчали всі коти.

— Он на горі досхочу трави,— сказав старий.

Кожний кіт відкусив по стеблинці — і трави як не бувало.

Аж ось побачила їх усіх бабуся.

— Ой лишенько! — скрикнула вона.— Що ти наробив? Я ж просила однєнького котика, а це що? Ми ніколи їх усіх не прогодуємо. Вони з’їдять і нас, і наш будинок.

— Гм, про це я не подумав,— промовив старий.— Що ж нам робити?

Бабуся замислилась, а тоді сказала:

— Ось що. Нехай коти самі погодяться, хто з них буде наш.

— Атож,— притакнув дід і обернувся до котів: —Хто з вас найкращий?

— Я!

— Я!

— Ні, я!

— Ні, я найкращий, я!— Ні, я, я, я! — закричали всі коти, бо кожен думав, що він найкращий і є.

І вони зчинили такий галас, що дід з бабусею мерщій кинулися до будинку і зачинилися там. Їм зовсім не подобалися такі сварки.

Коли ж нарешті галас ущух, дід з бабусею визирнули у віконце і не побачили жодного кота.

— Де ж це вони поділися?..— сказала бабуся.— Розбіглись?.. Чи що?

— Поглянь! — перехопив старий і показав на маленьке зіщулене кошенятко, що принишкло у високій траві. Воно було худеньке й нещасне.

— Бідолашний котику! — промовила бабуся і взяла його на руки.

— Нічогенький кіт,— сказав дідусь.— Як же це тебе не затоптали всі оті котиська?

— Ох, я просто дуже соромливий,— сказав котик.— Коли ви спитали, хто з нас найкращий, я промовчав, і на мене ніхто не звернув уваги.

Бабуся викупала кошенятко у теплій воді й доти чесала, поки шерсть на ньому стала блискуча й немов шовкова.

Щодня дідусь з бабусею напували його молоком, і незабаром котик підріс і став справді гарний.

— Та він у нас гарнесенький! — скрикнула бабуся.

— Найкращий у світі! — радісно погодився дідусь.— Я знаю це напевно, бо я ж бачив силу-силенну котів, і жоден з них не був такий гарний, як цей.