Найкращий подарунок

— Мамо,— сказало Лисеня,— я хочу намалювати щось красиве й подарувати тобі.

— Але ж треба вміти малювати!

— А я й так можу! — відказало Лисеня.— Купи мені альбом і фарби.

Побігла Лисиця до лісової крамниці, принесла альбом, фарби і пензлика.

— О, саме це мені й потрібно! — зраділо Лисеня.— Однак навіщо цей пензлик? Я маю прекрасного хвоста з китичкою на кінчику!

Лисеня в холодочку малювало до полудня.

Розвішало малюнки на сучках, гілочках, під берізкою поставило.

— Гей, хто в лісі! —гукає.— Гляньте-но, що я намалювало!

Зібралися звірі. І так і сяк роздивлялися малюнки, але що саме там було намальовано, не зрозуміли.

Однак дехто засумнівався:

— Може, воно так і треба?..

А мале Зайченя попрохало:

— Намалюй, будь ласка, мене!

Лисеня провело по білому аркушику кінчиком свого пухнастого хвостика — раз, два, три, чотири, п’ять…

— Готово! — і відбігло вбік.

— Так швидко? — здивувалося Зайченя.— А ти про мої вуса часом не забуло?

— Ні! Ось поглянь!

Глянуло Зайченя. Спереду, збоку, згори зазирнуло…

Не пізнає себе!

Аж сльози зблиснули:

— Хіба я таке страшне?

— Страшне, страшне! — каже Лисеня.

Тоді Зайченя швиденько пострибало до лісового озерця.

Зазирнуло в тиху воду й зраділо.

— Ось яке я, справжнє Зайченя, а не той страшний звірюка на малюнку. Піду матусю порадую, який я в неї хороший!

— Ну то й біжи собі! — образилося Лисеня.— Я ще й не так умію малювати.

— А як? — поцікавилося Вовченя, що пробігало поблизу і почуло ту розмову.— Може, й мене намалюєш? Мене ще ніхто не малював!..

Не встигло Вовченя дух перевести, а Лисеня вже й каже:

— Готово! Оце — ти!

Вовченя набурмосилося:

— Хіба це я?

— А хто ж іще?

— А де мої красиві великі вуха?

— Он ті руді плями!

— А де мої красиві гострі зуби?

— Он ті сірі плями!

— У-у-у! — розсердилося Вовченя.— Я не на руді і не на сірі плями схоже, а на свого тата — Ікластого Вовка! А за те, що піддурило мене, я тебе вкушу!

— Ой, не треба! — дзявкнуло Лисеня. Підхопило альбом, фарби та чимдуж тікати!

З переляку аж на греблю до бобрів заскочило.

— Хто тебе отак налякав? — поцікавився Старий Бобер.

— Вовчисько дурний! Я намалював його, а він гарчить: «Не так!»

— То намалюй мене!

Всівся Старий Бобер на пеньок. А Лисеня й не дивиться на нього.

— Чом ти на мене не дивишся? — питає Старий Бобер.

— Бо в мене гарна пам’ять! — копилить носика Лисеня.— Ось тут лише хвостиком підправлю… І готово!

Глянув Старий Бобер на свій портрет.
Засміявся:

— Гей, Лисеня, ти просто папір брудниш, а малювати не вмієш!

І малята-звірята навкруги засміялися.

А цікава Сорока, що все це спостерігала, злетіла на землю, строкатим хвостом мазнула по аркушу — раз, два! — і скрекоче Лисеняткові:

— Це ти!

— Ні,— заперечує Лисеня.— Я Лисенятко. А це плями!

А малята-звірята — ті вже просто регочуть…

Тож Лисеня швиденько свого хвостика-пензлика підібгало й до мами побігло.

— Мамо, мамо! — гукає.— Я вже, здається, розумію: спочатку треба вчитися!..

— Ой синочку,— зраділа Лисиця.— Добре, що ти зрозумів. Це для мене — найкращий подарунок.