<

Найменше каченя

Казка Ангела Каралійчева. Читати українською онлайн.

Навесні стара качка вивела трьох каченят. Одного вона назвала Пуховим Пуфиком – він був покритий м’яким жовтим пухом, другого – Кряк-Розчепірка, тому що він ходив перевальцем і повторював: «Кря-кря-кря!», А третього, зовсім крихітного, Самим Страшним Ненажерою. Ти, звичайно, запитаєш, за що йому дали таке образливе ім’я Зараз розповім. Ледве ці жовті кульки з’явилися на світ, бабуся Тодора пустила їх на подвір’я і стала годувати хлібними крихтами. Найменше каченя широко відкрило дзьоб і миттю все проковтнуло. Пуховому Пуфику і Кряк-Розчепірці нічого не дісталося. Тоді бабуся Тодора, розсердившись, і назвала його Самим Страшним Ненажерою. А дурне каченя, ні, щоб засоромитися, навпаки, відчуло гордість. Воно важно покрокувало по подвір’ю, підійшло до бородатого індика і стало хвалитися своїм ім’ям. Ти напевно знаєш, що індик неймовірний базіка. Він цілий день ходить і базікає: «Бол-бол-бол!»

Індик відразу пішов до пташника розповідати своїм друзям, як назвали саме маленьке каченя.

Коли каченятам виповнилося сім днів, стара качка повела їх на ріку.

– Куди ми йдемо, мамо? – запитав Пуховий Пуфик.

– На ріку, дитинко. Що вам наловити на сніданок? Срібних рибок, чи пуголовків?

– Я хочу срібну рибку, – сказав Пуховий Пуфик.

– А я пуголовка, – заявив Кряк-Розчепірка.

– А ти? – запитала качка Самого Страшного Ненажеру.

– А я кита хочу з’їсти, кита-а! – крикнуло маленьке каченя.

– Дивись, доведе тебе ненажерливість до біди, – пригрозила йому качка.

Прийшли на берег, качка і каже:

– Посидьте під вербою, ви ще маленькі і плавати зовсім не вмієте. Чекайте мене, нікуди звідси не йдіть.

Качка зачалапала до води і попливла на глибину. Там вона спіймала пуголовка, сховала його біля берега в корінні дерева і знову пірнула в воду.

Самий Страшний Ненажера не міг довго встояти на місці. Йому здавалося, що він даремно витрачає дорогоцінний час.

– Буду я тут чекати цілий рік! Подумаєш! Буду я тут вистоювати через якогось пуголовка! Не таке вже я дурне каченя. Зараз я сам кого-небудь зловлю.

І він теж зачалапав до води. Наступив на мокрий камінчик біля берега, послизнувся і – бульк у воду! Швидка течія підхопила його і понесла вниз по ріці, туди, де темнів ліс.

Ти знаєш, напевно, що в лісі живе хитра лисиця. Вона тільки що вилізла з нори, а слідом за нею вибігли двоє жвавих лисенят.

– Мамо, – заскиглили лисенята, – принеси нам на обід якусь живу пташку! Так набридла стара жорстка курятина.

– Добре, дітки, принесу вам що-небудь м’якеньке і живе, тільки будьте розумними і не вилазьте з нори.

І, махнувши на прощання лапою, лисиця безшумно зникла в лісовій гущавині.

На березі ріки, де плакучі верби купають своє сріблясте листя у воді, є велике дупло. Хитра лисиця залізла до нього і причаїлася. Звідти вона побачила каченя, яке пливло, зосереджено дивлячись на воду. Коли Самий Страшний Ненажера наблизився до дупла, він уже вмів добре плавати і відчував себе в воді абсолютно свобідно.

– Стій! – крикнула лисиця, вискочивши з дупла і загрозливо махнула хвостом.

Каченя зупинилося.

– Ти хто такий? – запитала лисиця.

– Я Самий Страшний Ненажера.

– Ой, який же ти страшний! – засміялася лисиця.

– Я не страшний, а безстрашний.

– Хм, – посміхнулася лисиця. Ну і куди ж ти прямуєш?

– Кита ловити.

– А що ти будеш з ним робити?

– З’їм його. Дуже я зголоднів.

– Ти дурне каченя, – сказала лисиця. – Кити в ріках не живуть. Кити живуть в лісі. Йдемо зі мною, я знаю місце, де водяться найбільші кити. Будеш клювати їх до тих пір, поки не наїсися досхочу.

– А ти хто така? – підозріло подивилося на неї каченя.

– Я лісова сестра милосердя. Допомагаю маленьким каченятам. Спочатку годую їх, а потім відвожу додому, до їхніх мам.

– Я так і подумав, що у тебе добре серце, – зрадів Самий Страшний Ненажера і поплив до берега.

Та тільки він наблизився, лисиця простягнула лапу, підкинула його вгору, потім схопила за ногу, жбурнула собі на спину і щодуху кинулася до нори.

– Бідне каченя! – зітхнула жаба. – Ця лисиця проковтне його, як муху.

– Яке було миле пташеня, – зашелестіли прибережні верби, і роса посипалася з їх гілок, як сльози.

Хитра лисиця, не розбираючи дороги, мчала заячою стежкою. Серце її калатало: як зрадіють лисенята, коли отримають на обід живе каченя! Вона так поспішала, що зовсім забула про капкан. Але ж лисиця чула, що дідусь Тодор поставив капкан під купою сухого листя посередині заячої стежки. Замість того, щоб перестрибнути через цю купу, вона наступила на неї, і в ту ж мить прихований капкан сказав:

– Шрак! – і схопив лисицю за праву лапу.

Лисиця спіткнулася, каченя впало на траву.

Коли Самий Страшний Ненажера переконався, що він врятований і його життю не загрожує небезпека, він зневажливо глянув на лисицю і попрямував стежкою назад до ріки. До самої води він ні разу не обернувся назад. Потім, як маленький човник, поплив вгору за течією до тієї верби, де його чекали стривожена мама, Пуховий Пуфик і Кряк-Розчепірка.

– Ах ти розбійник! – здалека крикнула йому стара качка. – А я тут не знаю, де тебе шукати.

– Я був в лісі, мамо, – відповіло каченя. – Поплив за китом, а зловив лисицю.

– Невже? І що ти з нею зробив?

– Я вирішив подарувати її бабусі Тодор на комір. За це, я думаю, вона буде давати мені  більше зерна і крихт. Дуже вже я зголоднів, мамо.

Самий Страшний Ненажера вийшов на берег, широко розкрив дзьоб, схопив одразу двох пуголовків і з насолодою їх проковтнув.

Сподобалось? Поділіться з друзями!
Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Осенняя сказка”

А. Каралийчев

Видавництво ”Детская литература”, 1980 р.

м. Москва

Залишити коментар



Найменше каченя

Казка Ангела Каралійчева. Читати українською онлайн.

Навесні стара качка вивела трьох каченят. Одного вона назвала Пуховим Пуфиком – він був покритий м’яким жовтим пухом, другого – Кряк-Розчепірка, тому що він ходив перевальцем і повторював: «Кря-кря-кря!», А третього, зовсім крихітного, Самим Страшним Ненажерою. Ти, звичайно, запитаєш, за що йому дали таке образливе ім’я Зараз розповім. Ледве ці жовті кульки з’явилися на світ, бабуся Тодора пустила їх на подвір’я і стала годувати хлібними крихтами. Найменше каченя широко відкрило дзьоб і миттю все проковтнуло. Пуховому Пуфику і Кряк-Розчепірці нічого не дісталося. Тоді бабуся Тодора, розсердившись, і назвала його Самим Страшним Ненажерою. А дурне каченя, ні, щоб засоромитися, навпаки, відчуло гордість. Воно важно покрокувало по подвір’ю, підійшло до бородатого індика і стало хвалитися своїм ім’ям. Ти напевно знаєш, що індик неймовірний базіка. Він цілий день ходить і базікає: «Бол-бол-бол!»

Індик відразу пішов до пташника розповідати своїм друзям, як назвали саме маленьке каченя.

Коли каченятам виповнилося сім днів, стара качка повела їх на ріку.

– Куди ми йдемо, мамо? – запитав Пуховий Пуфик.

– На ріку, дитинко. Що вам наловити на сніданок? Срібних рибок, чи пуголовків?

– Я хочу срібну рибку, – сказав Пуховий Пуфик.

– А я пуголовка, – заявив Кряк-Розчепірка.

– А ти? – запитала качка Самого Страшного Ненажеру.

– А я кита хочу з’їсти, кита-а! – крикнуло маленьке каченя.

– Дивись, доведе тебе ненажерливість до біди, – пригрозила йому качка.

Прийшли на берег, качка і каже:

– Посидьте під вербою, ви ще маленькі і плавати зовсім не вмієте. Чекайте мене, нікуди звідси не йдіть.

Качка зачалапала до води і попливла на глибину. Там вона спіймала пуголовка, сховала його біля берега в корінні дерева і знову пірнула в воду.

Самий Страшний Ненажера не міг довго встояти на місці. Йому здавалося, що він даремно витрачає дорогоцінний час.

– Буду я тут чекати цілий рік! Подумаєш! Буду я тут вистоювати через якогось пуголовка! Не таке вже я дурне каченя. Зараз я сам кого-небудь зловлю.

І він теж зачалапав до води. Наступив на мокрий камінчик біля берега, послизнувся і – бульк у воду! Швидка течія підхопила його і понесла вниз по ріці, туди, де темнів ліс.

Ти знаєш, напевно, що в лісі живе хитра лисиця. Вона тільки що вилізла з нори, а слідом за нею вибігли двоє жвавих лисенят.

– Мамо, – заскиглили лисенята, – принеси нам на обід якусь живу пташку! Так набридла стара жорстка курятина.

– Добре, дітки, принесу вам що-небудь м’якеньке і живе, тільки будьте розумними і не вилазьте з нори.

І, махнувши на прощання лапою, лисиця безшумно зникла в лісовій гущавині.

На березі ріки, де плакучі верби купають своє сріблясте листя у воді, є велике дупло. Хитра лисиця залізла до нього і причаїлася. Звідти вона побачила каченя, яке пливло, зосереджено дивлячись на воду. Коли Самий Страшний Ненажера наблизився до дупла, він уже вмів добре плавати і відчував себе в воді абсолютно свобідно.

– Стій! – крикнула лисиця, вискочивши з дупла і загрозливо махнула хвостом.

Каченя зупинилося.

– Ти хто такий? – запитала лисиця.

– Я Самий Страшний Ненажера.

– Ой, який же ти страшний! – засміялася лисиця.

– Я не страшний, а безстрашний.

– Хм, – посміхнулася лисиця. Ну і куди ж ти прямуєш?

– Кита ловити.

– А що ти будеш з ним робити?

– З’їм його. Дуже я зголоднів.

– Ти дурне каченя, – сказала лисиця. – Кити в ріках не живуть. Кити живуть в лісі. Йдемо зі мною, я знаю місце, де водяться найбільші кити. Будеш клювати їх до тих пір, поки не наїсися досхочу.

– А ти хто така? – підозріло подивилося на неї каченя.

– Я лісова сестра милосердя. Допомагаю маленьким каченятам. Спочатку годую їх, а потім відвожу додому, до їхніх мам.

– Я так і подумав, що у тебе добре серце, – зрадів Самий Страшний Ненажера і поплив до берега.

Та тільки він наблизився, лисиця простягнула лапу, підкинула його вгору, потім схопила за ногу, жбурнула собі на спину і щодуху кинулася до нори.

– Бідне каченя! – зітхнула жаба. – Ця лисиця проковтне його, як муху.

– Яке було миле пташеня, – зашелестіли прибережні верби, і роса посипалася з їх гілок, як сльози.

Хитра лисиця, не розбираючи дороги, мчала заячою стежкою. Серце її калатало: як зрадіють лисенята, коли отримають на обід живе каченя! Вона так поспішала, що зовсім забула про капкан. Але ж лисиця чула, що дідусь Тодор поставив капкан під купою сухого листя посередині заячої стежки. Замість того, щоб перестрибнути через цю купу, вона наступила на неї, і в ту ж мить прихований капкан сказав:

– Шрак! – і схопив лисицю за праву лапу.

Лисиця спіткнулася, каченя впало на траву.

Коли Самий Страшний Ненажера переконався, що він врятований і його життю не загрожує небезпека, він зневажливо глянув на лисицю і попрямував стежкою назад до ріки. До самої води він ні разу не обернувся назад. Потім, як маленький човник, поплив вгору за течією до тієї верби, де його чекали стривожена мама, Пуховий Пуфик і Кряк-Розчепірка.

– Ах ти розбійник! – здалека крикнула йому стара качка. – А я тут не знаю, де тебе шукати.

– Я був в лісі, мамо, – відповіло каченя. – Поплив за китом, а зловив лисицю.

– Невже? І що ти з нею зробив?

– Я вирішив подарувати її бабусі Тодор на комір. За це, я думаю, вона буде давати мені  більше зерна і крихт. Дуже вже я зголоднів, мамо.

Самий Страшний Ненажера вийшов на берег, широко розкрив дзьоб, схопив одразу двох пуголовків і з насолодою їх проковтнув.

Сподобалось? Поділіться з друзями!
Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Осенняя сказка”

А. Каралийчев

Видавництво ”Детская литература”, 1980 р.

м. Москва

Залишити коментар



Найменше каченя

Казка Ангела Каралійчева. Читати українською онлайн.

Навесні стара качка вивела трьох каченят. Одного вона назвала Пуховим Пуфиком – він був покритий м’яким жовтим пухом, другого – Кряк-Розчепірка, тому що він ходив перевальцем і повторював: «Кря-кря-кря!», А третього, зовсім крихітного, Самим Страшним Ненажерою. Ти, звичайно, запитаєш, за що йому дали таке образливе ім’я Зараз розповім. Ледве ці жовті кульки з’явилися на світ, бабуся Тодора пустила їх на подвір’я і стала годувати хлібними крихтами. Найменше каченя широко відкрило дзьоб і миттю все проковтнуло. Пуховому Пуфику і Кряк-Розчепірці нічого не дісталося. Тоді бабуся Тодора, розсердившись, і назвала його Самим Страшним Ненажерою. А дурне каченя, ні, щоб засоромитися, навпаки, відчуло гордість. Воно важно покрокувало по подвір’ю, підійшло до бородатого індика і стало хвалитися своїм ім’ям. Ти напевно знаєш, що індик неймовірний базіка. Він цілий день ходить і базікає: «Бол-бол-бол!»

Індик відразу пішов до пташника розповідати своїм друзям, як назвали саме маленьке каченя.

Коли каченятам виповнилося сім днів, стара качка повела їх на ріку.

– Куди ми йдемо, мамо? – запитав Пуховий Пуфик.

– На ріку, дитинко. Що вам наловити на сніданок? Срібних рибок, чи пуголовків?

– Я хочу срібну рибку, – сказав Пуховий Пуфик.

– А я пуголовка, – заявив Кряк-Розчепірка.

– А ти? – запитала качка Самого Страшного Ненажеру.

– А я кита хочу з’їсти, кита-а! – крикнуло маленьке каченя.

– Дивись, доведе тебе ненажерливість до біди, – пригрозила йому качка.

Прийшли на берег, качка і каже:

– Посидьте під вербою, ви ще маленькі і плавати зовсім не вмієте. Чекайте мене, нікуди звідси не йдіть.

Качка зачалапала до води і попливла на глибину. Там вона спіймала пуголовка, сховала його біля берега в корінні дерева і знову пірнула в воду.

Самий Страшний Ненажера не міг довго встояти на місці. Йому здавалося, що він даремно витрачає дорогоцінний час.

– Буду я тут чекати цілий рік! Подумаєш! Буду я тут вистоювати через якогось пуголовка! Не таке вже я дурне каченя. Зараз я сам кого-небудь зловлю.

І він теж зачалапав до води. Наступив на мокрий камінчик біля берега, послизнувся і – бульк у воду! Швидка течія підхопила його і понесла вниз по ріці, туди, де темнів ліс.

Ти знаєш, напевно, що в лісі живе хитра лисиця. Вона тільки що вилізла з нори, а слідом за нею вибігли двоє жвавих лисенят.

– Мамо, – заскиглили лисенята, – принеси нам на обід якусь живу пташку! Так набридла стара жорстка курятина.

– Добре, дітки, принесу вам що-небудь м’якеньке і живе, тільки будьте розумними і не вилазьте з нори.

І, махнувши на прощання лапою, лисиця безшумно зникла в лісовій гущавині.

На березі ріки, де плакучі верби купають своє сріблясте листя у воді, є велике дупло. Хитра лисиця залізла до нього і причаїлася. Звідти вона побачила каченя, яке пливло, зосереджено дивлячись на воду. Коли Самий Страшний Ненажера наблизився до дупла, він уже вмів добре плавати і відчував себе в воді абсолютно свобідно.

– Стій! – крикнула лисиця, вискочивши з дупла і загрозливо махнула хвостом.

Каченя зупинилося.

– Ти хто такий? – запитала лисиця.

– Я Самий Страшний Ненажера.

– Ой, який же ти страшний! – засміялася лисиця.

– Я не страшний, а безстрашний.

– Хм, – посміхнулася лисиця. Ну і куди ж ти прямуєш?

– Кита ловити.

– А що ти будеш з ним робити?

– З’їм його. Дуже я зголоднів.

– Ти дурне каченя, – сказала лисиця. – Кити в ріках не живуть. Кити живуть в лісі. Йдемо зі мною, я знаю місце, де водяться найбільші кити. Будеш клювати їх до тих пір, поки не наїсися досхочу.

– А ти хто така? – підозріло подивилося на неї каченя.

– Я лісова сестра милосердя. Допомагаю маленьким каченятам. Спочатку годую їх, а потім відвожу додому, до їхніх мам.

– Я так і подумав, що у тебе добре серце, – зрадів Самий Страшний Ненажера і поплив до берега.

Та тільки він наблизився, лисиця простягнула лапу, підкинула його вгору, потім схопила за ногу, жбурнула собі на спину і щодуху кинулася до нори.

– Бідне каченя! – зітхнула жаба. – Ця лисиця проковтне його, як муху.

– Яке було миле пташеня, – зашелестіли прибережні верби, і роса посипалася з їх гілок, як сльози.

Хитра лисиця, не розбираючи дороги, мчала заячою стежкою. Серце її калатало: як зрадіють лисенята, коли отримають на обід живе каченя! Вона так поспішала, що зовсім забула про капкан. Але ж лисиця чула, що дідусь Тодор поставив капкан під купою сухого листя посередині заячої стежки. Замість того, щоб перестрибнути через цю купу, вона наступила на неї, і в ту ж мить прихований капкан сказав:

– Шрак! – і схопив лисицю за праву лапу.

Лисиця спіткнулася, каченя впало на траву.

Коли Самий Страшний Ненажера переконався, що він врятований і його життю не загрожує небезпека, він зневажливо глянув на лисицю і попрямував стежкою назад до ріки. До самої води він ні разу не обернувся назад. Потім, як маленький човник, поплив вгору за течією до тієї верби, де його чекали стривожена мама, Пуховий Пуфик і Кряк-Розчепірка.

– Ах ти розбійник! – здалека крикнула йому стара качка. – А я тут не знаю, де тебе шукати.

– Я був в лісі, мамо, – відповіло каченя. – Поплив за китом, а зловив лисицю.

– Невже? І що ти з нею зробив?

– Я вирішив подарувати її бабусі Тодор на комір. За це, я думаю, вона буде давати мені  більше зерна і крихт. Дуже вже я зголоднів, мамо.

Самий Страшний Ненажера вийшов на берег, широко розкрив дзьоб, схопив одразу двох пуголовків і з насолодою їх проковтнув.

Сподобалось? Поділіться з друзями!
Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.8 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Осенняя сказка”

А. Каралийчев

Видавництво ”Детская литература”, 1980 р.

м. Москва

Залишити коментар