Найменший листочок

У мами Берези було багато-багато доньок і синочків — чудових різьблених темно-зелених листочків. Всі вони хоч і схожі були між собою, проте кожен мав свій характер, свою вроду і навіть норов. Проте мама Береза любила всіх однаково, пестила їх, напувала соком, підставляла сонечку, щоб було їм тепло, оберігала від холодного вітру, дощу, словом, робила все, аби діткам було затишно і добре.

Та ось на галяву, де росла Береза, ступила красуня Осінь у своїй золотій сукні та калиновому вінку, принесла ціле відерце сонячної фарби, вмочила пензлика і., все навколо запалало, засяяло, мов щире золото. Тільки ялини з соснами стояли такі ж темно-зелені. До їх голочок позолота не пристала. Та вони не дуже журилися цим; їм подобався їх колір.

А Береза журилася. Вона милувалась своїми вродливими дітками та знала, що незабаром вони опадуть долу, залишать її саму на всеньку зиму. А листочки зовсім не журилися. Уявляли, як вляжуться килимком біля мами, отоді- то вже спочинуть.

На одній з гілок висів собі листочок — найменший із Березиних діток. У мами, мабуть, вже не вистачило сил, щоб дати йому кращу вроду і здоров’я. Тому і був він кволенький, потерпав від кожного поруху вітру, не любив дощу, а тільки сонечко.

Проте це був надзвичайно добрий синок, завжди шкодував свою маму Березу. Зі страхом спостерігав як падають його братики і сестрички до долу і розумів, як важко від цього Березі. Маленький листочок уявив, як всі-всі покинуть маму і як їй від цього стане гірко. Отож і вирішив до весни залишитись на гілці.

— А ти чого? — стомленим голосом запитала Береза, коли листочок залишився один.

— Я не покину вас на всеньку зиму, — прошепотів листочок. — Я зігріватиму.

— Спасибі, любий, — прошепотіла Береза. — Але ж там, внизу, тобі буде тепліше і затмшніше ..

— А тоді ви залишитесь зовсім одна, — прошепотів малий. — А це так сумно…

— Така вже моя доля, — зітхнула Береза. — Та й справді було б добре, коли 6 ти залишився…

— Я спробую, — пообіцяв листочок. Проте, що там казати, йому було дуже лячно. Знав, що незабаром прилетить Північний Вітер, а з ним жарти кепські.

З кожним днем Осінь старіла на очах. З гарної жінки перетворювалася на бабусю Щораз ставало холодніше, і наш листочок тріпотів золотим промінчиком на гілці Берези. Якось і уздрів його Північний Вітер:

— А це що за проява? Ану мерщій на землю! — Надув свої худі, чорні щоки, проте з подивом помітив, що листочок тримається.

— Ти диви! — мовив сердито. — Таке мале, а хапуче… Маєш щастя, що поспішаю, але не минеш ти мене, ой не минеш! — Північний Вітер гайнув собі до верховіть дубів, а Береза заспокоїла синочка:

— Може минеться, тільки тримайся міцніше…

І листочок тримався. Міцно вчепився своїм корінцем у мамину гілку, бо знав, що повинен вистояти до кінця. Адже був дуже хорошим сином, цей маленький листочок, і безмежно любив свою маму Березу.