Намисто королеви

Жив-був король, і був він не дуже добрий, а, правду кажучи, досить нудний, гидкий, злий, жадібний і похмурий.

Все своє життя він був упертим і зарозумілим, а так як з роками люди зазвичай стають не кращими, а гіршими, то на старості років він став справжнім буркотуном.

Він був настільки похмурий і злий, що придворні не наважувалися сміятися і жартувати в присутності короля та його слуг. Вони ледве наважувалися дихати, стоячи зовсім нерухомо, і їхні очі були прикуті до трону короля.

Іноді все ж траплялося, що король бував у гарному настрої, тоді він бив ножем і виделкою по столі і говорив:

– Гей, ви! Розважаймося!

І тоді придворні намагалися посміхнутися, але, якщо хоч одне слівце не подобалося королю він сердився, люто крутив очима і починав чухати бороду пальцями, і всім ставало ясно, що веселощам прийшов кінець.

Ні, нічого доброго при дворі короля не було!

Колись у короля були дружина і багато маленьких принців та принцес, але й королева та діти померли. Дехто казав, що це сталося від страху перед королем.

І ось тепер на старості років король надумав одружитися. Він зрозумів, що йому живеться нудно, і став у всіх своїх землях підшукувати собі наречену.

Його погляд зупинився на дочці одного з васалів, зовсім ще юній принцесі Бланцефлор.

— Вона гарна, як сонячне світло, лагідна, як овечка, і їй лише шістнадцять років. Прекрасна мені пара, – сказав король.

Але коли її батько прийшов і сказав: «Бланцефлоре! Наш великий король бере тебе за дружину», — вона заплакала і сказала, що для неї краще прясти овечу вовну, сидячи на камені, ніж сидіти поруч із королем.

Але її батько сказав, що, якщо вона відмовить королю, той повісить її, батька й матір і всю сім’ю на найближчому дереві, як в’язку цибулі. І тоді молода принцеса схилила голову і сказала:

– Хай буде так!

І ось її нарядили в шовк і золото, одягли на голову корону і причесали довге, до плечей, золотисте волосся, посадили на білого коня і поскакали з нею до короля. І справили весілля.

У день весілля король одягнув їй на шию намисто зі справжніх перлин.

— Я сам нанизав їх на шовковий шнурок, — сказав король, — це справжні східні перли, тут лише триста шістдесят п’ять перлин, і найменша — трохи крива. Прошу тебе, бережи це намисто, — додав він, — адже того дня, коли ти його загубиш, ти не зможеш витримати мій погляд!

І він так грізно покрутив очима, що в юної королеви по спині пробіг мороз.

І ось Бланцефлор стала королевою та покірною дружиною своєму пану та королю.

Вранці король зволив їсти в ліжку кашу з вершками, королева приносила її до спальні в золотій чаші і годувала його, як маленького: королю так хотілося.

Щовечора король з королевою грали в шахи, і королева завжди мала програвати, інакше в нього відразу псувався настрій, починав боліти живіт, а це було дуже неприємно.
Красива юна королева Бланцефлор сиділа, підперши голову руками, і дивилася на шахові фігури, вдаючи, ніби думає, як швидше виграти. Але насправді вона думала лише про те, як би швидше програти. Тоді король тішився, потирав руки й казав:

— Так, у вас, бідних маленьких жінок, розуму не більше, ніж у курки.

А потім він довго пояснював їй, як просто вона могла б виграти, якби трохи подумала.

Найгірше було, однак, під час їжі, бо король був настільки пихатий, що не дозволяв нікому сидіти за одним столом з ним та королевою.

Король і королева урочисто йшли до їдальні, а за ними йшла ціла процесія придворних, але коли всі вони підходили до столу, виявлялося, що він був накритий тільки на двох.

Король і королева сиділи за столом на своїх тронах, а вздовж стін двома широкими рядами стояли придворні, голови всіх були повернуті до королівських тронів.

Коли король чи королева підносили до рота келихи, починали грати труби, а варто було королю чхнути чи кашлянути, всі придворні кланялися і кричали:

– Будьте здорові!

Іноді королю спадало на думку розповісти якусь кумедну історію. Йому було важко згадати, що він, власне, хотів сказати, і до того ж він був беззубим, тож зрозуміти його було важко, але він хотів, щоб усі сміялися. І, якщо наближені забували про це, король кричав:

– Як ви смієте не сміятися!

– Ні, ми сміємося! Сміємось! Ха, ха, ха! — відповіли придворні і заходилися сміятися. Але сміх їхній звучав, як стукіт підборів по дерев’яних сходах.

Чесно сказати, насолода була сумнівною.

А молода королева сиділа, опустивши очі, і ледве наважувалась доторкнутися до їжі — так вона тремтіла від страху, що зробить щось , що не сподобається, королю, — адже тоді він ставав просто жахливим.

Єдиною радістю придворних було милуватися красою Бланцефлор, бо її краса сяяла яскравіше, ніж усі смолоскипи в парадній залі, і коли вона віталася та посміхалася, її усмішка зігрівала, як літнє сонечко.

До вух королеви доходили жахливі чутки про те, що король за найменші провини наказував кидати людей у в’язницю або відрубувати їм голови, як курчатам, але що вона могла вдіяти?
Вона сама була бранкою в королівському замку, їй не дозволялося виходити і прогулюватися одній, а дозволено було лише виїжджати верхи в супроводі королівської почту.

Якось королева пішла до церкви. Цього король не міг їй заборонити, і коли вона схилила коліна перед вівтарем, то побачила, як вбого й бідно прикрашений божий вівтар.

Тоді королева заплакала і подумала:

«Я п’ю із золотих келихів, і срібні світильники горять на моєму столі, а на вівтарі Господа стоять олов’яні свічники, і оксамит навколо вицвів і витерся. Я не маю сили все це бачити».

І вона повільно розв’язала намисто, зняла сім великих перлин і поклала їх на вівтар.

Цього вечора вона наказала розпустити свої коси, які зазвичай укладала вузлом на потилиці, щоб король не зміг побачити, що перлин поменшало.

– Що це означає? — спитав король і підняв волосся королеви.

– Це означає, що я королева, – відповіла вона і посміхнулася. — Молоді дівчата носять корони із заплетеного в косу волосся, але королеві, у якої на голові вже є золота корона, можна носити волосся розпущеним. Вам це подобається?

Король засміявся і сказав, що вона сьогодні прекрасніша, ніж будь-коли.

Якось уночі королеві не спалося. Вона ніяк не могла заснути, їй здавалося, ніби вона чує якісь зітхання та стогін.

То благали і скаржилися бідняки, крики лунали в повітрі, стукали у вікна, але не могли проникнути всередину. Ці сумні, несамовиті звуки змушували королеву плакати і сльози падали на її шовкову подушку.

— Я лежу тут на м’якому шовковому ліжку, — зітхала вона, — а там, за стіною, маленькі діти ходять босоніж по снігу. Я не можу цього винести!

На дворі лежали лід і сніг, стояв пекучий холод, а блискучі крижані квіти виростали на шибках. На світанку неясні жалібні крики звучали все сильніше і сильніше, чувся якийсь писк, і тепер вона побачила, як маленькі замерзлі пташки одна за одною підлітали і били дзьобами у шибку, намагаючись відшукати зернятка.

– Ой, ой! – зітхала королева. — Я їм смаженину з козулі на золотій тарілці і п’ю підігріте вино, а нещасні пташки помирають з голоду. Цього я не можу винести.

І наступного дня вона попросила у короля дозволу підбирати крихти зі столу і складати їх у кошик для птахів.

Королю це прохання здалося зухвалим. Але оскільки королева ніколи не просила нічого для себе самої, а крихти були нікому не потрібні, вона отримала дозвіл збирати їх.

І з цього дня під час їжі королева завжди скочувала хліб своїми білими пальцями і кришила шматок за шматком, розмовляючи і жартуючи з королем, щоб він не звертав на це уваги. Встаючи, вона подавала знак пажу, і він скидав крихти в маленький кошик, який потім вивішував за вікно спальні.

З сходом сонця вона завжди прокидалася від цвірінькання маленьких голодних пташок, що лунало, коли вони спустошували кошик.

Одного ранку королева взяла кошик, щоб наповнити його, і їй здалося, що на дні лежить велика сніжинка, але це був маленький згорнутий папірець, закинутий туди разом з маленьким камінчиком.
У ній йшлося про те, як хтось страшенно страждає і мучиться. «Королева, яка шкодує бідних небесних пташок, — було написано там, — обов’язково зглянеться на бідних людських дітей».

Королева все знову і знову перечитувала записку, сльози текли її щоками, як весняний дощ. Вона ніколи не припускала, що у світі так багато горя та страждань.

Це писала бідна мати з цілою купою маленьких дітей, всі вони сиділи в лісі, що виднівся вдалині, і голодували. Але як їй дістатися до них?

Король дозволяв їй здійснювати прогулянки вулицями міста лише верхи в супроводі розкішного почту, щоб вітати своїх вірних підданих, і всім було суворо заборонено розмовляти з королівськими особами.

Усі бачили, яка прекрасна королева, і схиляли перед нею голови, як перед володаркою. Але ніхто не знав, яка вона добра і як її серце під білим горностаєм обливається кров’ю.

І коли вона з очима, сповненими сліз, вітала свій народ, усі думали, що вона сердита й засмучена: вони не знали, що вона плакала через те, що не може зробити анітрохи для нещасних і знедолених.

Королева не переставала думати, як би їй допомогти бідній матері, яка благала про милостиню разом із птахами біля її вікна.

Зрештою вона знайшла вихід.

Король приставив до королеви пажа, такого ж юного та прекрасного, як вона сама.

Він носив її довгий оксамитовий шлейф із золотими коронами, наповнював її келих вином і запалював смолоскип, показуючи їй дорогу в похмурих переходах замку. Він спав із оголеним мечем на ведмежій шкурі біля її дверей, щоб захистити її від будь-якої небезпеки. Він не зводив очей з обличчя королеви, намагаючись вловити найменше її бажання чи наказ, і найбільшою нагородою йому була її посмішка та подяка.
Одного разу, коли паж прийшов, щоб нести шлейф небесно-блакитної оксамитової сукні королеви, вона нахилилася, ніби поправити шлейф, і цієї миті маленька записка ковзнула в його руку. Вона вклала в неї одну з перлин свого намиста і написала, куди він має її віднести.

Якби королева попросила його стрибнути в рів із даху замка, він не вагався б ні секунди. З якою радістю він кинувся виконувати її наказ!

Він помчав швидко, як птах, а коли ввечері, тримаючи шлейф королеви, паж склав руки на грудях і мовчазно вклонився їй, королева прочитала на його обличчі, що доручення виконане.

З цього дня прохання та скарги градом сипалися у вікно королеви. Не тільки маленькі пташки просили їжу біля її кошика з хлібом, а й усі ті, хто зітхав, страждаючи від бідності та злиднів. Коли королева прокидалася, вона чула, як град маленьких камінців з благаннями вдаряє у її вікно. Якось камінь навіть розбив шибку, але королева була впевнена, що воно розкололося від холоду.

Вранці королева перевіряла свій кошик і читала прохання свого народу, багато гірких сліз пролила вона над цими листами.

Залюбки вона спустошила б увесь замок, а всі багатства віддала б бідним і нещасним, але король ніколи не давав їй більше двадцяти п’яти ері. Що ж ще могла вона робити, окрім як віддавати перлини зі свого намиста? І тремтячими руками вона знімала одну перлину за другою.

Завжди з нею був паж, який розносив її дари і привіти. Він мчав бігом, одягнений у небесно-блакитні кольори королеви, на голові у нього був берет з білими пір’їнами, що майоріли на вітрі. Він усміхався бідним, примовляючи:

— Подивіться, прилетів поштовий голуб королеви! У нього завжди є щось у дзьобі!

Можна здогадатися, що намисто з кожним днем ставало дедалі рідше. І щоб король не міг цього помітити, королева опускала все нижче і нижче на шию і обличчя своє золотисте волосся і всі перлини перетягнула на груди, щоб король не помітив, як багато їх бракує.
І нарешті одного ранку їх не залишилося зовсім.

Як би їй приховати це від короля!

Вона зачесала своє золотисте волосся на саме чоло так, що воно закрило обидві щоки, потім поклала його хрестом на грудях і скріпила білою трояндою.

Але в цей день під час обіду король мав поганий настрій.

— Що ти вічно робиш зі своїм волоссям? — спитав він. — З кожним днем ти все більше ховаєш своє обличчя, а сьогодні я бачу лише кінчик твого носа, хоч ти сидиш поряд зі мною! Забери волосся, щоб я міг добре бачити тебе!

Він відкинув довге волосся королеви назад і побачив, що намиста не було!

— Де намисто? – Закричав він. Його голос звучав, як у старого захрипшого ворона. — Де намисто?

Королева зніяковіла.

— Ой, я сьогодні не вдягла своє намисто! – сказала вона.

Король звелів покликати вісім камеристок і вісім камер-фрейлін, і вони шукали по всіх скриньках і шафах королеви, поки не почервоніли від натуги, як малинове варення, але намисто зникло.

— Ти загубила намисто? – закричав король. Його голос лунав тепер, як ревіння бика.

– Ні! – тихо відповіла королева.

– Ти його віддала! – закричав король. – Кому ти його віддала?

Тоді королева опустила очі й не відповіла.

– Кому ти його віддала? — знову закричав король, але королева не сказала жодного слова.

— Можеш мовчати, скільки тобі заманеться, — заревів король. — Але я тобі скажу, що я не знатиму спокою ні вдень, ні вночі, поки не знайду того, кому ти віддала намисто, і навіть якщо їм виявиться перша людина в королівстві, він помре страшною смертю!

І король піднявся так різко, що трон з гуркотом перекинувся і вийшов із зали.

За його наказом королеву кинули до в’язниці. Їй судилося сидіти там, поки намисто не буде знайдено.

Можете собі уявити, яка почалася біганина і паніка!

Король разом із слугами обшукали весь палац від підвалу до горища.

Були оглянуті кімнати всіх лицарів і камер-фрейлін, і король власноруч викидав їхній одяг із шаф і розкидав плащі, оксамитові шлейфи, шовкові штани та берети зі страусовим пір’ям.

Всі зали та коридори були забиті одягом, у якому копирсався король, з розкритих вікон звисали вуалі та сукні, плаші та штани, так що незабаром замок став схожим скоріше на склад ганчір’я, ніж на королівський замок. Але всі спроби знайти намисто були марними.

Саме тоді сталося так, що королівський паж, який був сином знатного лицаря, отримав від свого батька в подарунок багате вбрання.

Старий лицар жив далеко на протилежному березі моря. Він послав святковий одяг своєму юному синові з кораблем мандрівного купця.

Лицар дуже пишався тим, що його син — паж королеви і що вона охоче носить намисто із справжніх перлів. І він наказав на честь королеви пошити синові одяг із небесно-блакитного оксамиту, а на грудях завитками з білих перлин було вишите ім’я королеви.

Юний паж ще ніколи не одягав це дороге вбрання, він не встиг навіть побачити його. Подарунок батька лежав у його кімнати нерозпакований.

Обшукуючи весь замок, король зайшов і до кімнати пажа.

Він витягав і розкидав одяг і прикраси з ящиків та шаф, як раптом погляд його впав на невелику скриньку в кутку. Сильним ударом ноги король розбив кришку на шматочки і побачив розкішне небесно-блакитне вбрання, камзол і штани, берет і плащ, а на грудях камзола — ім’я королеви, вишите білими перлами.

Перлини були дуже схожі на ті, що були в намиста королеви. Король опустився навколішки і почав перебирати їх тремтячими пальцями.

Але що ж це! Там було рівно триста шістдесят п’ять перлин, і одна з них трошки крива.

– Що я бачу! Що я бачу! – зашипів король. Його голос нагадував шипіння змії у траві. — Ось вони, перлини королеви. Я знаю їх так само добре, як власні очі, кожну з них я тримав у своїй руках. Ось він – злодій! Це паж вкрав перли королеви!

Паж був викликаний до короля, а король був такий злий, що як тільки побачив його, вдарив по обличчю.

– Злодій і грабіжник! Жалюгідний раб! Так це ти вкрав перли королеви! — закричав король так голосно, що його почули всі мешканці міста.

– Я не злодій і нічого не знаю про перлини, – відповів паж, не рухаючись з місця.

— Чи не ти одержав їх? Невже королева посміла віддати мій королівський подарунок слузі!

— Нічого я не отримував від королеви, — відповів паж. — Вона б ніколи не віддала подарунок свого чоловіка.

І тоді паж розповів, що камзол, розшитий перлами, був подарунком батька, який він на день раніше отримав від власника корабля. Він ще не мав часу як слід розглянути і приміряти подарунок.

Але король не повірив жодному слову.

— Де ж тоді перли королеви? Де вони ще може бути, як не тут, у вишивці на твоїх грудях? Ти — найближчий паж і повірений королеви, ти маєш знати, де перли! Де намисто королеви?

Але паж у відповідь лише розвів руками.

Ні слова не зірвалося з його губ, і, хоч він добре знав, як перлини одна за одною зникали з намиста королеви, він знав також, що скоріше дозволить розірвати себе на шматки, ніж хоч одним словом видасть таємницю своєї королеви.

Тоді король наказав кинути пажа в найглибшу в’язницю замку: пажа закували в ланцюги і повели геть.

Так, королева в одній в’язниці, а паж — в іншій сиділи й чекали на вирок.

Минуло три дні, і король оголосив, що, якщо намисто не буде повернуто до королівських рук протягом доби, паж буде повішений на найвищій шибениці, а королева — обезголовлена на очах усього народу.

Королева добре знала, що, якби вона розповіла, де знаходяться її перли, нещасні та знедолені прийняли б смерть за неї, тому вона мовчки чекала на виконання вироку.

А паж уже бачив себе повішеним і бовтаючись на шибениці, але він хотів би тисячу разів померти, ніж відкрити таємницю своєї королеви.

Вночі таємно зібралися кілька наймогутніших і наймудріших лицарів, які в цей час перебували у замку. Їм було шкода гарного пажа, який мав померти таким молодим.

Він завжди з повагою і пошаною ставився до старших і згодом обіцяв стати відважним і мужнім лицарем, усі бажали йому добра.

Друзі пажа зрозуміли, що хитрістю зможуть визволити його з в’язниці, яка була над замковим ровом наповненим водою. Вони кинули йому пильник, за допомогою якого він розпиляв залізні грати, і так як він був юним і струнким, то легко проліз між залізними прутами і спустився прямо в обійми старого лицаря, що стояв у човні під вікном темниці.

Вони одягнули на нього плащ і провели на корабель, який тієї ж ночі мав переправити юнака через море до замку його батька.

Коли ранкова зоря займалася над хвилями, паж стояв на борту корабля і дивився, як молодий місяць блідне над королівським замком, а в цей час корабель на всіх вітрилах летів морем, що світилося.

А королева, бідолашна юна Бланцефлор! Вона сиділа в найпохмурішій в’язниці в глибині внутрішнього двору замку.

До неї ніхто не міг добратися ні хитрістю, ні хоробрістю. До неї проникали тільки благання та зітхання, які нещасні та знедолені посилали їй і які літали та билися, як втомлені птахи, навколо стін її в’язниці.

Волосся королеви було розпущене, а руки закуті у важкі пута. Вона сиділа і пильно дивилася в темряву.

Вона знала, що незабаром їй, можливо, судилося померти, думала про свої гріхи і тремтіла від страху. Найбільшим гріхом її було те, що вона віддала біднякам перлини, які король наказав їй берегти! І тепер юний, невинний паж, має померти через неї. Їй сказали про це, але як їй урятувати його?

Вона впала на солому на підлогу темниці і благала бога здійснити чудо і звільнити невинного.
— Ти, Господи, можеш так само легко зруйнувати стіни в’язниці, як сонце розвіює туман, — промовила вона, — ти можеш визволити з в’язниці невинного.
І в цю мить в темницю через грати влетіла маленька ластівка
У дзьобі вона тримала білу перлинку, яку поклала на коліна королеві.

– Це одна з тих сльозинок, що ти виплакала перед вівтарем, – прощебетала ластівка, – бог посилає її тобі назад у вигляді перлини.

Ще одна ластівка влетіла до неї, і ще одна, і ще. Умить ціла зграя птахів — ластівок, горобців, снігурів та голубів — заповнили всю темницю.

У всіх у дзьобах було по перлині, які вони клали на коліна королеві.

— Це ті сльози, які ти виплакала за бідних і знедолених, — щебетали вони. — Жодна з них не впала даремно!

Нарешті прилетіла маленька пташка з пошкодженим крилом, у неї в дзьобі була крива перлина.

— Ми — маленькі бідні пташки, яких ти годувала крихтами хліба у сніг та мороз, — щебетали вони, — збирали твої сльози. — І остання перлина впала на поділ королеві.

Королева сиділа зовсім нерухомо, і перлини лежали на колінах, адже вона не могла доторкнутися до них; руки її були закуті в міцні кайдани.

Після того, як птахи принесли всі перли, вони зібралися у велику зграю, покружляли над королевою і зникли за тюремними стінами.

Але тут піднялося червоне сонечко і освітлило темницю так яскраво, що вона засяяла, як небеса. В темницю зайшов король з усім своїм почтом. Він мав відвести королеву на страту.

І тут він побачив, що вона сидить у сяйві перлин, що лежали в неї на колінах, і зупинився як укопаний. Він почав рахувати перлини, вони були тут, усі триста шістдесят п’ять, разом із трошки кривою. Але шовкового шнурка, на який вони були нанизані, не було.

— Ось же перлини! Ось вони усі ! – вигукнув король.

Королева нічого не відповіла. Вона лише посміхалася.

— А де шнурок, на якому вони трималися? — спитав король. – Де шнурок?

Королева сумно опустила погляд.

— А тепер я розумію! Тепер я все розумію! – сказав король. — Шнурок порвався, а ти, знаючи, що я сам, своєю королівською рукою нанизував перлини, не захотіла носити перли на іншому шнурку! Ти повинна була сказати мені про це раніше, тоді б я пробачив тобі, що шнурок зник! Таке може статися, і ти вчинила шляхетно, не побажавши носити перлини на іншому шнурку. Я збігаю за новим.

І король побіг сходами у свою спальню, щоб узяти новий шовковий шнурок. Відрізавши кінці шнурка, він поквапився назад, боячись, щоб у нього чогось не вкрали. Біг він так швидко, що зашпортався, упав і зламав собі шию.

Ось так він і лежав мертвим на сходах, що вели до в’язниці, де змушував страждати багатьох невинних людей.

Король не приходив так довго, що придворним довелося піти шукати його. По дорозі вони наштовхнулися на щось на сходах — то був король, що лежав мертвим обличчям униз.

Для нього це було не дуже приємно, але решту людей його смерть анітрохи не засмутила. Одна лише королева плакала, бо їй хотілося, щоб він не вбився до смерті, а став трохи добрішим.

Але нічого вже не можна було вдіяти.

Короля поховали, а королева була проголошена єдиною правителькою країни.

І ніколи не було королеви добрішою.

Зі сходу до заходу сонця вона стояла у відчинених дверях замку, щоб з розкритими обіймами прийняти всіх, хто хотів знайти в неї допомогу та втіху. І люди завжди знаходили їх у неї.

Коли в когось траплялося горе, вони казали:

– Ми йдемо до королеви! У неї в намисті напевно залишилася ще одна перлина!