TOU

Намисто королеви

Хелена Нюблум

Жив-був король, і був він не дуже добрий, а, правду кажучи, досить нудний, гидкий, злий, жадібний і похмурий.

Все своє життя він був упертим і зарозумілим, а так як з роками люди зазвичай стають не кращими, а гіршими, то на старості років він став справжнім буркотуном.

Він був настільки похмурий і злий, що придворні не наважувалися сміятися і жартувати в присутності короля та його слуг. Вони ледве наважувалися дихати, стоячи зовсім нерухомо, і їхні очі були прикуті до трону короля.

Іноді все ж траплялося, що король бував у гарному настрої, тоді він бив ножем і виделкою по столі і говорив:

– Гей, ви! Розважаймося!

І тоді придворні намагалися посміхнутися, але, якщо хоч одне слівце не подобалося королю він сердився, люто крутив очима і починав чухати бороду пальцями, і всім ставало ясно, що веселощам прийшов кінець.

Ні, нічого доброго при дворі короля не було!

Колись у короля були дружина і багато маленьких принців та принцес, але й королева та діти померли. Дехто казав, що це сталося від страху перед королем.

І ось тепер на старості років король надумав одружитися. Він зрозумів, що йому живеться нудно, і став у всіх своїх землях підшукувати собі наречену.

Його погляд зупинився на дочці одного з васалів, зовсім ще юній принцесі Бланцефлор.

— Вона гарна, як сонячне світло, лагідна, як овечка, і їй лише шістнадцять років. Прекрасна мені пара, – сказав король.

Але коли її батько прийшов і сказав: «Бланцефлоре! Наш великий король бере тебе за дружину», — вона заплакала і сказала, що для неї краще прясти овечу вовну, сидячи на камені, ніж сидіти поруч із королем.

Але її батько сказав, що, якщо вона відмовить королю, той повісить її, батька й матір і всю сім’ю на найближчому дереві, як в’язку цибулі. І тоді молода принцеса схилила голову і сказала:

– Хай буде так!

І ось її нарядили в шовк і золото, одягли на голову корону і причесали довге, до плечей, золотисте волосся, посадили на білого коня і поскакали з нею до короля. І справили весілля.

У день весілля король одягнув їй на шию намисто зі справжніх перлин.

— Я сам нанизав їх на шовковий шнурок, — сказав король, — це справжні східні перли, тут лише триста шістдесят п’ять перлин, і найменша — трохи крива. Прошу тебе, бережи це намисто, — додав він, — адже того дня, коли ти його загубиш, ти не зможеш витримати мій погляд!

І він так грізно покрутив очима, що в юної королеви по спині пробіг мороз.

І ось Бланцефлор стала королевою та покірною дружиною своєму пану та королю.

Вранці король зволив їсти в ліжку кашу з вершками, королева приносила її до спальні в золотій чаші і годувала його, як маленького: королю так хотілося.

Щовечора король з королевою грали в шахи, і королева завжди мала програвати, інакше в нього відразу псувався настрій, починав боліти живіт, а це було дуже неприємно.
Красива юна королева Бланцефлор сиділа, підперши голову руками, і дивилася на шахові фігури, вдаючи, ніби думає, як швидше виграти. Але насправді вона думала лише про те, як би швидше програти. Тоді король тішився, потирав руки й казав:

— Так, у вас, бідних маленьких жінок, розуму не більше, ніж у курки.

А потім він довго пояснював їй, як просто вона могла б виграти, якби трохи подумала.

Найгірше було, однак, під час їжі, бо король був настільки пихатий, що не дозволяв нікому сидіти за одним столом з ним та королевою.

Король і королева урочисто йшли до їдальні, а за ними йшла ціла процесія придворних, але коли всі вони підходили до столу, виявлялося, що він був накритий тільки на двох.

Король і королева сиділи за столом на своїх тронах, а вздовж стін двома широкими рядами стояли придворні, голови всіх були повернуті до королівських тронів.

Коли король чи королева підносили до рота келихи, починали грати труби, а варто було королю чхнути чи кашлянути, всі придворні кланялися і кричали:

– Будьте здорові!

Іноді королю спадало на думку розповісти якусь кумедну історію. Йому було важко згадати, що він, власне, хотів сказати, і до того ж він був беззубим, тож зрозуміти його було важко, але він хотів, щоб усі сміялися. І, якщо наближені забували про це, король кричав:

– Як ви смієте не сміятися!

– Ні, ми сміємося! Сміємось! Ха, ха, ха! — відповіли придворні і заходилися сміятися. Але сміх їхній звучав, як стукіт підборів по дерев’яних сходах.

Чесно сказати, насолода була сумнівною.

А молода королева сиділа, опустивши очі, і ледве наважувалась доторкнутися до їжі — так вона тремтіла від страху, що зробить щось , що не сподобається, королю, — адже тоді він ставав просто жахливим.

Єдиною радістю придворних було милуватися красою Бланцефлор, бо її краса сяяла яскравіше, ніж усі смолоскипи в парадній залі, і коли вона віталася та посміхалася, її усмішка зігрівала, як літнє сонечко.

До вух королеви доходили жахливі чутки про те, що король за найменші провини наказував кидати людей у в’язницю або відрубувати їм голови, як курчатам, але що вона могла вдіяти?
Вона сама була бранкою в королівському замку, їй не дозволялося виходити і прогулюватися одній, а дозволено було лише виїжджати верхи в супроводі королівської почту.

Якось королева пішла до церкви. Цього король не міг їй заборонити, і коли вона схилила коліна перед вівтарем, то побачила, як вбого й бідно прикрашений божий вівтар.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки писателей Скандинавии”
Збірка
Хелена Нюблум
Видавництво: “Лениздат”
1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: