TOU

Намисто королеви

Хелена Нюблум

— Нічого я не отримував від королеви, — відповів паж. — Вона б ніколи не віддала подарунок свого чоловіка.

І тоді паж розповів, що камзол, розшитий перлами, був подарунком батька, який він на день раніше отримав від власника корабля. Він ще не мав часу як слід розглянути і приміряти подарунок.

Але король не повірив жодному слову.

— Де ж тоді перли королеви? Де вони ще може бути, як не тут, у вишивці на твоїх грудях? Ти — найближчий паж і повірений королеви, ти маєш знати, де перли! Де намисто королеви?

Але паж у відповідь лише розвів руками.

Ні слова не зірвалося з його губ, і, хоч він добре знав, як перлини одна за одною зникали з намиста королеви, він знав також, що скоріше дозволить розірвати себе на шматки, ніж хоч одним словом видасть таємницю своєї королеви.

Тоді король наказав кинути пажа в найглибшу в’язницю замку: пажа закували в ланцюги і повели геть.

Так, королева в одній в’язниці, а паж — в іншій сиділи й чекали на вирок.

Минуло три дні, і король оголосив, що, якщо намисто не буде повернуто до королівських рук протягом доби, паж буде повішений на найвищій шибениці, а королева — обезголовлена на очах усього народу.

Королева добре знала, що, якби вона розповіла, де знаходяться її перли, нещасні та знедолені прийняли б смерть за неї, тому вона мовчки чекала на виконання вироку.

А паж уже бачив себе повішеним і бовтаючись на шибениці, але він хотів би тисячу разів померти, ніж відкрити таємницю своєї королеви.

Вночі таємно зібралися кілька наймогутніших і наймудріших лицарів, які в цей час перебували у замку. Їм було шкода гарного пажа, який мав померти таким молодим.

Він завжди з повагою і пошаною ставився до старших і згодом обіцяв стати відважним і мужнім лицарем, усі бажали йому добра.

Друзі пажа зрозуміли, що хитрістю зможуть визволити його з в’язниці, яка була над замковим ровом наповненим водою. Вони кинули йому пильник, за допомогою якого він розпиляв залізні грати, і так як він був юним і струнким, то легко проліз між залізними прутами і спустився прямо в обійми старого лицаря, що стояв у човні під вікном темниці.

Вони одягнули на нього плащ і провели на корабель, який тієї ж ночі мав переправити юнака через море до замку його батька.

Коли ранкова зоря займалася над хвилями, паж стояв на борту корабля і дивився, як молодий місяць блідне над королівським замком, а в цей час корабель на всіх вітрилах летів морем, що світилося.

А королева, бідолашна юна Бланцефлор! Вона сиділа в найпохмурішій в’язниці в глибині внутрішнього двору замку.

До неї ніхто не міг добратися ні хитрістю, ні хоробрістю. До неї проникали тільки благання та зітхання, які нещасні та знедолені посилали їй і які літали та билися, як втомлені птахи, навколо стін її в’язниці.

Волосся королеви було розпущене, а руки закуті у важкі пута. Вона сиділа і пильно дивилася в темряву.

Вона знала, що незабаром їй, можливо, судилося померти, думала про свої гріхи і тремтіла від страху. Найбільшим гріхом її було те, що вона віддала біднякам перлини, які король наказав їй берегти! І тепер юний, невинний паж, має померти через неї. Їй сказали про це, але як їй урятувати його?

Вона впала на солому на підлогу темниці і благала бога здійснити чудо і звільнити невинного.
— Ти, Господи, можеш так само легко зруйнувати стіни в’язниці, як сонце розвіює туман, — промовила вона, — ти можеш визволити з в’язниці невинного.
І в цю мить в темницю через грати влетіла маленька ластівка
У дзьобі вона тримала білу перлинку, яку поклала на коліна королеві.

– Це одна з тих сльозинок, що ти виплакала перед вівтарем, – прощебетала ластівка, – бог посилає її тобі назад у вигляді перлини.

Ще одна ластівка влетіла до неї, і ще одна, і ще. Умить ціла зграя птахів — ластівок, горобців, снігурів та голубів — заповнили всю темницю.

У всіх у дзьобах було по перлині, які вони клали на коліна королеві.

— Це ті сльози, які ти виплакала за бідних і знедолених, — щебетали вони. — Жодна з них не впала даремно!

Нарешті прилетіла маленька пташка з пошкодженим крилом, у неї в дзьобі була крива перлина.

— Ми — маленькі бідні пташки, яких ти годувала крихтами хліба у сніг та мороз, — щебетали вони, — збирали твої сльози. — І остання перлина впала на поділ королеві.

Королева сиділа зовсім нерухомо, і перлини лежали на колінах, адже вона не могла доторкнутися до них; руки її були закуті в міцні кайдани.

Після того, як птахи принесли всі перли, вони зібралися у велику зграю, покружляли над королевою і зникли за тюремними стінами.

Але тут піднялося червоне сонечко і освітлило темницю так яскраво, що вона засяяла, як небеса. В темницю зайшов король з усім своїм почтом. Він мав відвести королеву на страту.

І тут він побачив, що вона сидить у сяйві перлин, що лежали в неї на колінах, і зупинився як укопаний. Він почав рахувати перлини, вони були тут, усі триста шістдесят п’ять, разом із трошки кривою. Але шовкового шнурка, на який вони були нанизані, не було.

— Ось же перлини! Ось вони усі ! – вигукнув король.

Королева нічого не відповіла. Вона лише посміхалася.

— А де шнурок, на якому вони трималися? — спитав король. – Де шнурок?

Сторінки: 1 2 3 4 5

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Сказки писателей Скандинавии”
Збірка
Хелена Нюблум
Видавництво: “Лениздат”
1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: