Намисто Зоринки

У ясного Місяця та темної Ночі була донечка — гарна та мила. Звалася вона Зоринка. Багато справ у дівчини: вказати дорогу в темноті, першою сповістити, коли світанок настане… Тоді на землю ступає господарем ясне і любе Сонце. Зоринка завжди першою зустрічала свою золото- коронну тітоньку і так низько вклонялася їй, що довга коса спускалася долу. Тітонька Сонце теж усією душею любила Зоринку і в день повноліття подарувала племінниці чудове намисто — все з перлів і діамантів. Здавалося, що в кожній намистині відбивається весь світ — чистий та ясний, мов джерельна водиця.

І коли мова зайшла про водицю, хочеться згадати ще про одне уподобання Зоринки. На лузі, порослому темно- зєленою травицею, якась добра людина викопала криничку.

І така в ній була смачна водичка, що жоден перехожий не минав її. Щоранку навідувалася сюди й Зоринка.

Схід Сонця ледь-ледь зажевріє, а дівчина вже нечутно ступає вузькою стежиною. От тільки про одне жалкувала — що додивляються останні сни квіти. А Зоринці так хочеться заглянути в їхні оченята!

Цього ранку забарилася з матінкою Зоринка. Допомогла їй чесати довгу-предовгу косу. Біжить луговою стежиною — ніг під собою не чує. Ось і криничка. Зоринка робить останній крок і… чудове намисто, дарунок ясного Сонця, розкотилося- розсипалося по зеленій траві.

— Ой, леле! — у відчаї заплакала Зоринка. — Що ж тепер буде?

— Не сумуй, Зоринко! — тітонька всміхнулась до племінниці’тисячами золотих промінчиків. — Збирай швидше свої камінці!

Зоринка кинулась, було, за намистом, але… Маленькі сяючі діаманти прикрасили різнобарвні капелюшки квітів. З-під них на дівчинку дивилися щасливі очі. А травиця… Від Зоринчиного намиста вона стала на диво гарною…

— Що ж ти, дівчино, — прошепотіло Сонце. — Швидше збирай.

— Люба тітонько, — відповіла Зоринка, — подивися, як пасує моє намисто квітам і траві…

— Ах ти, пустунко, — розсміялось-розсміялось Сонце,— я так і знало…

І від того сміху луг спалахнув тисячами мерехтливих блискіток. То світилася на сонці роса.