ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Намистинки та краплинки

Оповідання Надеї Ясминської

Жив-був Хлопчик.

Невеличка людина п’яти років. У найпівденнішій кімнаті квартири, на шостому поверсі будинку. У нього були Тато, Мама та Кіт. Часом з’являвся Старший Брат.

Загалом, якби хлопчика попросили написати про себе книгу, він би почав саме так.

*

Тато, поза сумнівом, зайняв би гідне місце на виставці татів. Він був саме таким, яким треба: великим, трохи квадратовим, з міцними плечима. В комплекті з ним йшли стандартні речі – робота, машина та краватка, а у вихідні ще й футбольний м’яч. Мабуть, у Тата в очах частіше, ніж хотілося би, відображався телевізор. І ще він повторював: «Не зараз». Але Хлопчик знав, що Тато не винен: «не зараз» приходить з віком – так само, як і лисина.

*

Мама любила готувати їжу. А коли вона втомлювалася, то готувала особливо багато та смачно. “Як приємно побути в тиші, тому що у всіх зайняті роти”, – повторювала вона. Так, що іноді в їхній сім’ї був перший сніданок, другий сніданок, обід, полуденок, вечеря та різні перекуси.

Мама зазвичай носила сукні, але Хлопчик любив її хатні халати. Бо сукні були цілісні, мов кокон. А халат нагадував складені й зав’язані на поясі крила, такі ж яскраві та строкаті, як у метелика.

*

Кіт насправді був Корабельним Котом. Тому що, коли перевернутий стіл перетворювався на корабель, він неодмінно залазив туди. А ще Кота можна було прикладати до вуха, як велику м’яку черепашку: у його муркотінні чувся шум моря.

*

Брат очолював список явищ під назвою: “Не розумію, навіщо це потрібно”. Він був нестерпно Старшим. Щедрим на тумаки і запотиличники та різні підколки. І, як ранкова вівсянка, навіював думку про неминучість деяких речей.

*

Світ Хлопчика був особливою картою. На ній були п’ять островів: кімната, квартира, сходи з ліфтом, двір та вулиця, які омивалися загадковим океаном під назвою «все інше».

Найбільшим островом була, звичайно, кімната. Світла в дрібний зелений горошок. Там знаходилося безліч цікавих речей. Наприклад, схованка з торішніми календариками, квитками та іншими старими речами. Або справжній примара – примара тумбочки (її прибрали тиждень тому, але все одно на це місце так і хотілося поставити чашку). Або м’яке вузьке крісло з високими підлокітниками, яке вміло обіймати – як Мама.

Затишна спальня змінювалася чарівним палацом, палац – піратським лігвом, а лігво знову перетворювалося на спальню. Загалом це була справжня дитяча кімната.

*

Окрім Кота, в кімнаті Хлопчика ще жили сни. Вони жили у порожніх коробках з-під цукерок. Найулюбленішим був сон із запахом м’ятних льодяників. Він зазвичай снився у вівторок, а влітку виповзав з своєї коробки ще й у неділю.

*

Хлопчик вів щоденник у своїй голові. Так було зручніше з двох причин:

1) ніхто ніколи не прочитає його таємниць;

2) він ще не вмів писати.

*

Іноді хлопчикові здавалося, що батьки його зовсім не розуміють. Ніби він говорить однією мовою, а Тато з Мамою – іншою.

– Мамо, знаєш, що я сьогодні придумав?

– Так, так добре.

Мовою Хлопчика на таке запитання не відповідали «так, добре».

*

Хлопчик не любив наводити лад у кімнаті, але завжди збирав розкидане по кутках взуття. Тому що черевики – мстиві істоти. Якщо не розкласти їх по парах, вони потім переплутають твої ноги в самий невідповідний момент, і ти впадеш.

*

– Що будеш на сніданок?

– Шматок вікна з небом.

Хлопчику подобалося сидіти з того боку столу, де висока будівля навпроти не загороджувала хмари.

*

На подвір’ї у Хлопчика був Знайомий – його ровесник з будинку навпроти. Колись вони випадково переплутали шапки і після цього вирішили дружити. Найбільше їм подобалося стежити за світом. Непомітно, щоби світ не здогадався.

«Який чудовий день! – часто думав після їхньої зустрічі Хлопчик. – Ми так довго про все сьогодні мовчали!».

*

Коли двір чомусь був закритим, можна було бавитись на сходах з Сусідською Дівчинкою. Хлопчик водився з нею не дуже охоче і швидше від нудьги, бо сусідка мала свої недоліки:

а) вона молодша

б) вона дівчинка

Але виправити і те й друге було неможливо, тому Хлопчик намагався бути поблажливим.

*

Довгий час Хлопчик думав, що можна повернути вчора, якщо дуже постаратися. Але ось що з цього виходило.

– Середа – не вівторок, бо Мама приготувала на обід голубці, а не котлети.

– Четвер – не вівторок. Мама на велике прохання зробила котлети. Але Тато прийшов у поганому настрої, бо в нього болів зуб.

– П’ятниця – не вівторок. Батько вилікував зуб, але Мама відмовилася знову готувати котлети. Плюс до всього ввечері прийшли гості.

Зробити “вчора” ніяк не вдавалося. Крім того, щодня було інше «вчора».

Виходить, є на світі речі, які не повернеш.

*

Влітку можна було брати з собою у двір стару ковдру, розстеляти її на траві і лежати на ній собі на втіху. Хлопчик часто так робив. Щоразу до нього підходив Знайомий і мовчки лягав поруч. Вони любили дивитись у небо.

– Я хотів би спробувати, які на смак хмари.

– З чого ти взяв, що вони тобі сподобаються?

– Все смачне завжди на верхній полиці.

*

Коли нічого не хотілося робити, Хлопчик міг просто сидіти та спостерігати за Котом.

Кіт був цікавий і коли рухався, і коли спав. Навіть коли він позіхав, у глибині його пащі було видно маленький всесвіт.

Брат, наприклад, позіхав лише чорною дірою.

*

Іноді речі складалися краще, ніж вірші.

Іноді вірші складався краще, ніж речі.

Іноді не виходило скласти ні те, ні інше.

Життя не давало нудьгувати.

*

Хлопчик любив спеку та яскраве сонце. Але не довіряв теплій лагідній погоді. Так само поводилася Мама, коли ласкавим голосом кликала Кота з-під дивана, щоб потім дати йому гарну прочуханку за тапочки, або шпалери.

Стояла саме така погода, і листя навіть не думало жовтіти, коли Хлопчик знайшов у дворі щось дуже важливе: два коричневі каштани.

Він засунув їх у кишеню, а вдома поклав у схованку. Його просто розпирало від гордості. Це було так чудово – першим дізнатися, що прийшла осінь.

*

– Не ходи по калюжі, – сказав Тато.

– Я просто хотів пройтися веселкою, – пояснив Хлопчик.

А подумки він подумав, що, мабуть, людина виростає тоді, коли перестає помічати веселку в калюжі з бензином.

*

Під час прогулянки Хлопчик зустрів Дідуся в потертому пальті. Той сидів на тротуарі, поруч з ним стояла картонна коробка з написом: “Подаруйте мені радість”.

Хлопчик хотів дати йому монетку, підійшов і… здивовано зупинився. У коробці не було грошей. Там лежали цукерки, саморобні іграшки, дитячі книжки та багато всякої всячини.

— Доброго дня, — усміхнувся Дідусь.

— Добро дня, — зніяковів Хлопчик. — А маю тільки гроші.

— Так буває, — співчутливо кивнув Дідусь. – Ти любиш солодощі?

— Спасибі, але у мене зуб болить, мені не можна.

– А читати?

— Поки що не вмію.

— Тоді, може, тобі подобається надувати кульки?

Хлопчик кивнув – ось це він справді любив! Тоді Дідусь дістав з коробки кілька різнокольорових повітряних куль і простягнув йому.

— Що я за це вам винен? — недовірливо спитав Хлопчик.

– Це я твій боржник! — скрикнув Дідусь у потертому пальті. — Ти ж подарував мені радість. Зробити комусь приємне – чудова нагода. І її, знаєш, ніколи не варто пропускати!

*

Загалом, Хлопчик вже давно зрозумів, що багатство та злидні вимірюються в кишенях. У багатої людини безліч кишень, навіть коли вона їх і не бачить. А бідний – той, у якого кишень немає. Навколо стільки всього прекрасного, а йому нікуди це покласти.

*

– Звідки в тебе синець? – здивувався Тато. – Ти ж грав тільки з маленькою сусідкою.

– Вона вдарила мене іграшковим потягом, – сказав Хлопчик.

– Жінки… – зітхнув Тато.

*

Щоденник-в-голові

«Мабуть, діти схожі на вікна. Вони прозорі. Відразу видно, хто хоче дружити з тобою, а хто збирається вдарити в око.

А дорослі – це двері. Іноді відкриті. Іноді закриті. Із закритими найскладніше: невідомо, чекають на тебе за цими дверима чи ні. Можливо, там таємний хід, який веде на цікаве місце. А може – зла тітонька, готова відшмагати тебе рушником. Чи треба туди стукати? Щоразу незрозуміло.

Стіни? Людей-стін немає. Бувають лише двері, закладені цеглою».

*

– Діти у твоєму віці вже мають займатися чимось корисним, – заявив Тато. – Писати літери, чистити черевики та таке інше. А ти робиш якісь дурниці, або взагалі нічого не робиш!

– Як це не роблю? – здивувався Хлопчик. – Які дурниці? Тільки перша з них – це дві години, чотири газети та майже вся клейка стрічка. У мене навіть вуха спітніли. Нічого собі «нічого»!

*

Дощ лив три дні. На четвертий він пішов в друге місто і виглянуло сонце – бліде, змерзле, все в невидимих ​​пухирцях.

На подвір’ї тепер було повно каштанів, але вони коштували не більше за виплюнуту жуйку. Адже ці каштани з’явилися не першими, вони не стали таємницею.

«Тепер зрозуміло, чому тато так поспішає на роботу, – подумав Хлопчик. – Не дуже добре живеться тим, хто спізнився!»

*

– Завтра вранці ми підемо до зубного, – сказала Мама.

Хлопчик вирішив, що це несправедливо. Напевно, ранки були придумані для того, щоб дивитися у вікно, пити какао і мріяти. А не для того, щоб лікувати зуби.

От би коли-небудь зустріти того, хто створив усе довкола! Без сумніву, цей хтось багато чого пояснив  Мамі.

*

До лікаря вони зазвичай ходили втрьох: Хлопчик, Мама (або Тато) та дух. Батьки в таких випадках завжди говорили синові, що йому треба «зібратися з духом». Хлопчик завжди був упевнений, що дух збирається швидше: принаймні йому точно не треба зав’язувати кросівки.

*

Хлопчик розумів, чому розлючені люди стають піратами. Коли ти скривджений на цей світ, краще дивитись на нього одним оком і бачити лише половину.

*

– Тату, як ти думаєш, що таке різниця?

– Це, скажімо, п’ять мінус два. Дорівнює трьом. Ось три – це і є різниця.

– А мені здається, різниця – це коли я поливаю квіти на килимі, а мама бачить калюжу. Або коли брат наступає на мій паперовий літачок, а я плачу, бо це Боїнг. Або коли ти дочитуєш казку і кажеш, що це кінець, а я знаю, що не кінець. Просто далі історія написана зовсім малесенькими літерами, і ти їх не бачиш.

– Різниця – це п’ять мінус два, три – ще раз сказав Тато.

*

Найбільші загадки у світі:

– двері, що не відчиняються;

– крани, з яких нічого не ллється;

– рамки без картин;

– порожні скриньки;

– шоколадні яйця із сюрпризом;

– коти.

Хлопчик трохи подумав і додав: батьки.

*

У їхньому під’їзді жила Сходинкова Бабуся. Щодня вона повільно спускалася сходами з восьмого поверху у двір, сиділа там на лавочці, а потім так само неквапливо піднімалася назад. Мабуть, Бабуся не любила ліфта.

– Вона зовсім з головою не товаришує, – якось сказав Тато.

– Напевно, першою почала голова, – припустив Хлопчик.

*

Іноді Брат приходив додому не в домашньому настрої.

– Дістали! – скаржився він. – Ненавиджу! Все ненавиджу, розумієш?

– Ні, – чесно відповів Хлопчик.

*

Щоденник-в-голові

«Колись доведеться піти до школи – неважливо, хочеться тобі чи ні. І з цього часу на шиї почне рости краватка. Смужка за смужкою. Цікаво, з нею так само вільно дихається? Судячи з дорослих – ні. Може, лисина з’являється саме тому, що горло здавлене краваткою і повітрю важко добратися до голови?»

Звичайно, це пояснювало той факт, що жінки не мали лисин. Намисто висіло на шиї куди вільніше.

*

«Навіть у роті осінь», – подумав Хлопчик і стиснув у кулаку два молочні зуби.

*

Відкриття дня:

– Під ванною живе сороконіжка, яка виповзає, якщо довго стукати по боковій стінці ванни;

– У батареї є краник, але він не відкручується;

– на небі світить полярна зірка;

– за піаніно лежить чийсь лист, тільки його ніяк не дістати;

– Париж – столиця Франції (чи навпаки?);

– у самому кутку холодильника захований шматок сиру, подекуди вже зелений;

– на подушці знайдено котячий вус (назад до Кота не приростає, отже, його можна залишити собі).

“Цікаво, де були всі ці речі до того, як я їх відкрив?”

*

– Якщо ти прибереш зі столу і помиєш посуд, я дам тобі грошей на жуйку, – сказала Мама.

«Вчора лише за посуд можна було заробити на шоколадку, – подумав Хлопчик. – Виходить, гроші сьогодні коштують дорожче, ніж учора».

*

Вранці, вибігаючи в магазин за газетами, Хлопчик зіткнувся з Сходинковою Бабусею.

– Якщо з вашою головою ніяк не виходить, – чемно сказав він, – ви можете дружити зі мною.

– Дуже добре, – трохи помовчавши, усміхнулася Бабуся.

– А чому ви весь час спускаєтеся сходами? Є ж ліфт!

– Він надто швидкий. Я набігалася свого часу, і тепер так приємно нікуди не поспішати!

– Можна, я спущусь з вами?

Так Хлопчик дізнався, що кожен поверх у їхньому будинку пофарбований в інший колір.

*

Іноді вони всією сім’єю ходили у гості. Це було клопітке заняття, бо після повернення їх зустрічав недоКіт: недогодований, недогладжений, недозрозумілий, недолюблений. Через дві години спільних зусиль він знову перетворювався на Кота.

*

– Я не хочу вчитися читати, – сказав Хлопчик.

– Чому? – Здивувалася Мама.

-У Батька перед сном книжка завжди однакова. Наприкінці лицар перемагає дракона та рятує принцесу. А коли я її гортаю, вона різна. Вчора принцеса полетіла на драконові до свого королівства. Сьогодні

у лицаря розболівся живіт, бо він наївся драконових цукерок. Завтра принцеса може виявитися вовком і всіх з’їсти.

– У школі тебе навчать, хочеш ти цього чи ні.

– Тоді обіцяй мені, що… Коли я читатиму по-дорослому, ти подаруєш мені книжку без сторінок.

*

За вікном вітер люто зривав листя з дерев.

– Ти дурний, – сказав йому Хлопчик. – Так ти не наблизиш зиму. Я теж одного разу відірвав майже всі аркуші в календарі, щоб завтра настав Новий рік. І що думаєш? Настало друге вересня, зате від мами мені влетіло. Але мало ж спрацювати. Життя – воно дивне.

*

– Це дуже обов’язково – знати, куди веде дорога, якщо ти нею вже йдеш?

– Навіщо? – Знизав плечима Знайомий. – На мою думку, це дуже нудно: потрапити в те місце, куди збирався йти.

– От і я так думаю, – кивнув Хлопчик.

Вони сиділи на межі двору та вулиці і дивилися туди, де колись були трамвайні колії.

*

Щоденник-в-голові

«Сходи можуть вести і вниз, і вгору, куди їм заманеться. І ніколи не знаєш наперед, що їм спаде на думку.

Тільки вони не зрівняються з дорогами. Дороги ведуть ще й вправо-вліво, іноді навскіс. Доводиться бути уважним, щоб потрапити туди, куди тобі потрібно.

Але тоді виходить, що проста земля ще більш дивовижна. Вона взагалі може завести будь-куди».

*

– Ну чим ви без мене займалися? – запитав Тато, прийшовши з роботи.

– Я будував будинок із ковдри. А мама дивилася цибульну оперу.

– Мильну оперу, – поправив Тато.

– Яка різниця, від чого плакати, якщо хочеться, – знизав плечима Хлопчик.

*

Виходити на подвір’я стало небезпечно, тому що Хлопчика став часто чекати Хуліган, такий здоровань на два роки старший.

Декілька разів він ганявся за Хлопчиком по всьому майданчику, але так і не наздогнав. Мабуть, його старі втомлені кросівки відмовлялися швидко бігати.

*

— Очі — дзеркала душі, — сказала Мама.

– Чому? – здивувався Хлопчик.

— Тому що в очах людини можна розгледіти те, що всередині.

Вони пішли гуляти парком, і Хлопчик спостерігав за перехожими, навіть розмовляв з ними. А ввечері заявив:

— Насправді дзеркало душі — це ніс.

– Що за дурниці! – обурилася Мама.

— Але ж це правда. Все видно через дірочки. Особливо, коли ніс у людини сильно задертий.

*

Якоїсь миті Хлопчик зрозумів загадку кольору очей. Все залежить від народження. Якщо у когось блакитні очі – значиться, його приніс лелека. І перше, що побачив цей чоловік, було небо. Сірі очі – робота того ж лелеки, тільки того дня збирався іти дощ. А зелені очі – заслуга капустяного листа. Таких людей знаходили у капусті.

Найбільше Хлопчик шкодував тих, хто має темні очі. Напевно, їх знайшли в якійсь кролячій норі. Бідолахи! Напквнотхолодно їм тоді було!

*

Коли батьки бажали Хлопчикові добраніч і вимикали в його кімнаті світло, він не лягав відразу, а якийсь час просто сидів на ліжку. Він не бачив стін, він не бачив підлоги і тому уявляв, що сидить на самому краєчку світу.

*

Найсмачніші слова:

– “Шоколад”;

– “Морозиво” (якщо не додавати “м’ясо”);

– “Подарунок”;

– “Сніг”;

– “Пригода”.

Найнесмачніші слова:

– “Вівсянка”;

– “Укол”;

– “ремінь”;

– “Завтра”;

– “не зараз”.

*

Зима прийшла вночі без стуку, щоб нікого не розбудити. Вранці мороз легенько пощипував обидві сторони вікна.

Сніг був схожий на повітряний рис, який сипали, і сипали, і сипали у величезну миску. А вітер кружляв та змішував його. І здавалося, хтось величезний зараз прокинеться і візьметься до сніданку.

– Головне – не забути шапки, – сказала Мама.

“Головне – не потрапити в ложку”, – подумав Хлопчик.

*

На роботу Тато одягав Втомлені Штани – сірі, з гострими стрілками. Хлопчик називав їх так тому, що вони перетворювали батька на серйозну, закатовану людину. Натомість для прогулянок та гри у футбол Тато     завжди одягав джинси.

Хлопчик безперечно вирішив: коли виросте, він не ходитиме туди, де треба носити Втомлені Штани.

*

– Ну, і яку шкоду ти сьогодні витворив?

Брат був якоюсь шкідливою моделлю тата. Принаймні, Тато питав лише про дурниці.

*

Тепер Хлопчик знав, що Сходинкова Бабуся виходить з своєї квартири рівно о десятій тридцять. І о десятій тридцять п’ять він уже чекав її на своєму поверсі. Разом вони спускалися, потім Бабуся сиділа на лавці, а Хлопчик грав у дворі. За годину час було підніматися.

Щодня вони придумували поверхам  нові назви. Якось Хлопчик запропонував:

– Нехай це будуть материки.

– Але материків всього сім, а поверхів у нас вісім, – розсудила Сходинкова Бабуся. Вона колись була вчителькою в школі і тому знала все на світі.

– Восьмий доведеться вигадати, – сказав Хлопчик. – Хай буде Північна Австрика?

– Чур я живу саме там, – погодилася Бабуся.

*

Мама розмовляла по телефону дві години. З нею це траплялося.

– Я зійду з розуму, – скаржилася потім вона.

– Зійди хвилин на п’ять, – кивнув Хлопчик. – Ти ж сама казала: будь-яка прогулянка тільки на користь. А мені можна з тобою?

Але Мама знову взяла слухавку.

“Доведеться піти одному”, – подумав Хлопчик і заліз у кошик для білизни.

*

Сьогодні варто подумати про плюси і мінуси кімнати на шостому поверсі.

Плюс: небо ближче, ніж на другому поверсі.

Мінус: але далі, ніж восьмому.

Плюс: можна побачити верхівки дерев, не встаючи з ліжка.

Мінус: тоді не видно машини.

Плюс: при втечі з будинку можна вибратися пожежними сходами на дах.

Мінус: при тій же втечі не можна буде використовувати мотузяні сходи з простирадл – земля занадто далеко.

Сторінки: 1 2 3

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Бусинки и капли”

Надея Ясминска

Видавництво: “Более другое”

2016 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: