Намистинки та краплинки

Надея Ясминська

Жив-був Хлопчик.

Невеличка людина п’яти років. У найпівденнішій кімнаті квартири, на шостому поверсі будинку. У нього були Тато, Мама та Кіт. Часом з’являвся Старший Брат.

Загалом, якби хлопчика попросили написати про себе книгу, він би почав саме так.

*

Тато, поза сумнівом, зайняв би гідне місце на виставці татів. Він був саме таким, яким треба: великим, трохи квадратовим, з міцними плечима. В комплекті з ним йшли стандартні речі – робота, машина та краватка, а у вихідні ще й футбольний м’яч. Мабуть, у Тата в очах частіше, ніж хотілося би, відображався телевізор. І ще він повторював: «Не зараз». Але Хлопчик знав, що Тато не винен: «не зараз» приходить з віком – так само, як і лисина.

*

Мама любила готувати їжу. А коли вона втомлювалася, то готувала особливо багато та смачно. “Як приємно побути в тиші, тому що у всіх зайняті роти”, – повторювала вона. Так, що іноді в їхній сім’ї був перший сніданок, другий сніданок, обід, полуденок, вечеря та різні перекуси.

Мама зазвичай носила сукні, але Хлопчик любив її хатні халати. Бо сукні були цілісні, мов кокон. А халат нагадував складені й зав’язані на поясі крила, такі ж яскраві та строкаті, як у метелика.

*

Кіт насправді був Корабельним Котом. Тому що, коли перевернутий стіл перетворювався на корабель, він неодмінно залазив туди. А ще Кота можна було прикладати до вуха, як велику м’яку черепашку: у його муркотінні чувся шум моря.

*

Брат очолював список явищ під назвою: “Не розумію, навіщо це потрібно”. Він був нестерпно Старшим. Щедрим на тумаки і запотиличники та різні підколки. І, як ранкова вівсянка, навіював думку про неминучість деяких речей.

*

Світ Хлопчика був особливою картою. На ній були п’ять островів: кімната, квартира, сходи з ліфтом, двір та вулиця, які омивалися загадковим океаном під назвою «все інше».

Найбільшим островом була, звичайно, кімната. Світла в дрібний зелений горошок. Там знаходилося безліч цікавих речей. Наприклад, схованка з торішніми календариками, квитками та іншими старими речами. Або справжній примара – примара тумбочки (її прибрали тиждень тому, але все одно на це місце так і хотілося поставити чашку). Або м’яке вузьке крісло з високими підлокітниками, яке вміло обіймати – як Мама.

Затишна спальня змінювалася чарівним палацом, палац – піратським лігвом, а лігво знову перетворювалося на спальню. Загалом це була справжня дитяча кімната.

*

Окрім Кота, в кімнаті Хлопчика ще жили сни. Вони жили у порожніх коробках з-під цукерок. Найулюбленішим був сон із запахом м’ятних льодяників. Він зазвичай снився у вівторок, а влітку виповзав з своєї коробки ще й у неділю.

*

Хлопчик вів щоденник у своїй голові. Так було зручніше з двох причин:

1) ніхто ніколи не прочитає його таємниць;

2) він ще не вмів писати.

*

Іноді хлопчикові здавалося, що батьки його зовсім не розуміють. Ніби він говорить однією мовою, а Тато з Мамою – іншою.

– Мамо, знаєш, що я сьогодні придумав?

– Так, так добре.

Мовою Хлопчика на таке запитання не відповідали «так, добре».

*

Хлопчик не любив наводити лад у кімнаті, але завжди збирав розкидане по кутках взуття. Тому що черевики – мстиві істоти. Якщо не розкласти їх по парах, вони потім переплутають твої ноги в самий невідповідний момент, і ти впадеш.

*

– Що будеш на сніданок?

– Шматок вікна з небом.

Хлопчику подобалося сидіти з того боку столу, де висока будівля навпроти не загороджувала хмари.

*

На подвір’ї у Хлопчика був Знайомий – його ровесник з будинку навпроти. Колись вони випадково переплутали шапки і після цього вирішили дружити. Найбільше їм подобалося стежити за світом. Непомітно, щоби світ не здогадався.

«Який чудовий день! – часто думав після їхньої зустрічі Хлопчик. – Ми так довго про все сьогодні мовчали!».

*

Коли двір чомусь був закритим, можна було бавитись на сходах з Сусідською Дівчинкою. Хлопчик водився з нею не дуже охоче і швидше від нудьги, бо сусідка мала свої недоліки:

а) вона молодша

б) вона дівчинка

Але виправити і те й друге було неможливо, тому Хлопчик намагався бути поблажливим.

*

Довгий час Хлопчик думав, що можна повернути вчора, якщо дуже постаратися. Але ось що з цього виходило.

– Середа – не вівторок, бо Мама приготувала на обід голубці, а не котлети.

– Четвер – не вівторок. Мама на велике прохання зробила котлети. Але Тато прийшов у поганому настрої, бо в нього болів зуб.

– П’ятниця – не вівторок. Батько вилікував зуб, але Мама відмовилася знову готувати котлети. Плюс до всього ввечері прийшли гості.

Зробити “вчора” ніяк не вдавалося. Крім того, щодня було інше «вчора».

Виходить, є на світі речі, які не повернеш.

*

Влітку можна було брати з собою у двір стару ковдру, розстеляти її на траві і лежати на ній собі на втіху. Хлопчик часто так робив. Щоразу до нього підходив Знайомий і мовчки лягав поруч. Вони любили дивитись у небо.

– Я хотів би спробувати, які на смак хмари.

– З чого ти взяв, що вони тобі сподобаються?

– Все смачне завжди на верхній полиці.

*

Коли нічого не хотілося робити, Хлопчик міг просто сидіти та спостерігати за Котом.

Кіт був цікавий і коли рухався, і коли спав. Навіть коли він позіхав, у глибині його пащі було видно маленький всесвіт.

Брат, наприклад, позіхав лише чорною дірою.

*

Іноді речі складалися краще, ніж вірші.

Іноді вірші складався краще, ніж речі.

Іноді не виходило скласти ні те, ні інше.

Життя не давало нудьгувати.

*

Хлопчик любив спеку та яскраве сонце. Але не довіряв теплій лагідній погоді. Так само поводилася Мама, коли ласкавим голосом кликала Кота з-під дивана, щоб потім дати йому гарну прочуханку за тапочки, або шпалери.

Стояла саме така погода, і листя навіть не думало жовтіти, коли Хлопчик знайшов у дворі щось дуже важливе: два коричневі каштани.

Він засунув їх у кишеню, а вдома поклав у схованку. Його просто розпирало від гордості. Це було так чудово – першим дізнатися, що прийшла осінь.

*

– Не ходи по калюжі, – сказав Тато.

– Я просто хотів пройтися веселкою, – пояснив Хлопчик.

А подумки він подумав, що, мабуть, людина виростає тоді, коли перестає помічати веселку в калюжі з бензином.

*

Під час прогулянки Хлопчик зустрів Дідуся в потертому пальті. Той сидів на тротуарі, поруч з ним стояла картонна коробка з написом: “Подаруйте мені радість”.

Хлопчик хотів дати йому монетку, підійшов і… здивовано зупинився. У коробці не було грошей. Там лежали цукерки, саморобні іграшки, дитячі книжки та багато всякої всячини.

— Доброго дня, — усміхнувся Дідусь.

— Добро дня, — зніяковів Хлопчик. — А маю тільки гроші.

— Так буває, — співчутливо кивнув Дідусь. – Ти любиш солодощі?

— Спасибі, але у мене зуб болить, мені не можна.

– А читати?

— Поки що не вмію.

— Тоді, може, тобі подобається надувати кульки?

Хлопчик кивнув – ось це він справді любив! Тоді Дідусь дістав з коробки кілька різнокольорових повітряних куль і простягнув йому.

— Що я за це вам винен? — недовірливо спитав Хлопчик.

– Це я твій боржник! — скрикнув Дідусь у потертому пальті. — Ти ж подарував мені радість. Зробити комусь приємне – чудова нагода. І її, знаєш, ніколи не варто пропускати!

*

Загалом, Хлопчик вже давно зрозумів, що багатство та злидні вимірюються в кишенях. У багатої людини безліч кишень, навіть коли вона їх і не бачить. А бідний – той, у якого кишень немає. Навколо стільки всього прекрасного, а йому нікуди це покласти.

*

– Звідки в тебе синець? – здивувався Тато. – Ти ж грав тільки з маленькою сусідкою.

– Вона вдарила мене іграшковим потягом, – сказав Хлопчик.

– Жінки… – зітхнув Тато.

*

Щоденник-в-голові

«Мабуть, діти схожі на вікна. Вони прозорі. Відразу видно, хто хоче дружити з тобою, а хто збирається вдарити в око.

А дорослі – це двері. Іноді відкриті. Іноді закриті. Із закритими найскладніше: невідомо, чекають на тебе за цими дверима чи ні. Можливо, там таємний хід, який веде на цікаве місце. А може – зла тітонька, готова відшмагати тебе рушником. Чи треба туди стукати? Щоразу незрозуміло.

Стіни? Людей-стін немає. Бувають лише двері, закладені цеглою».

*

– Діти у твоєму віці вже мають займатися чимось корисним, – заявив Тато. – Писати літери, чистити черевики та таке інше. А ти робиш якісь дурниці, або взагалі нічого не робиш!

– Як це не роблю? – здивувався Хлопчик. – Які дурниці? Тільки перша з них – це дві години, чотири газети та майже вся клейка стрічка. У мене навіть вуха спітніли. Нічого собі «нічого»!

*

Дощ лив три дні. На четвертий він пішов в друге місто і виглянуло сонце – бліде, змерзле, все в невидимих ​​пухирцях.

На подвір’ї тепер було повно каштанів, але вони коштували не більше за виплюнуту жуйку. Адже ці каштани з’явилися не першими, вони не стали таємницею.

«Тепер зрозуміло, чому тато так поспішає на роботу, – подумав Хлопчик. – Не дуже добре живеться тим, хто спізнився!»

*

– Завтра вранці ми підемо до зубного, – сказала Мама.

Хлопчик вирішив, що це несправедливо. Напевно, ранки були придумані для того, щоб дивитися у вікно, пити какао і мріяти. А не для того, щоб лікувати зуби.

От би коли-небудь зустріти того, хто створив усе довкола! Без сумніву, цей хтось багато чого пояснив  Мамі.

*

До лікаря вони зазвичай ходили втрьох: Хлопчик, Мама (або Тато) та дух. Батьки в таких випадках завжди говорили синові, що йому треба «зібратися з духом». Хлопчик завжди був упевнений, що дух збирається швидше: принаймні йому точно не треба зав’язувати кросівки.

*

Хлопчик розумів, чому розлючені люди стають піратами. Коли ти скривджений на цей світ, краще дивитись на нього одним оком і бачити лише половину.

*

– Тату, як ти думаєш, що таке різниця?

– Це, скажімо, п’ять мінус два. Дорівнює трьом. Ось три – це і є різниця.

– А мені здається, різниця – це коли я поливаю квіти на килимі, а мама бачить калюжу. Або коли брат наступає на мій паперовий літачок, а я плачу, бо це Боїнг. Або коли ти дочитуєш казку і кажеш, що це кінець, а я знаю, що не кінець. Просто далі історія написана зовсім малесенькими літерами, і ти їх не бачиш.

– Різниця – це п’ять мінус два, три – ще раз сказав Тато.

*

Найбільші загадки у світі:

– двері, що не відчиняються;

– крани, з яких нічого не ллється;

– рамки без картин;

– порожні скриньки;

– шоколадні яйця із сюрпризом;

– коти.

Хлопчик трохи подумав і додав: батьки.

*

У їхньому під’їзді жила Сходинкова Бабуся. Щодня вона повільно спускалася сходами з восьмого поверху у двір, сиділа там на лавочці, а потім так само неквапливо піднімалася назад. Мабуть, Бабуся не любила ліфта.

– Вона зовсім з головою не товаришує, – якось сказав Тато.

– Напевно, першою почала голова, – припустив Хлопчик.

*

Іноді Брат приходив додому не в домашньому настрої.

– Дістали! – скаржився він. – Ненавиджу! Все ненавиджу, розумієш?

– Ні, – чесно відповів Хлопчик.

*

Щоденник-в-голові

«Колись доведеться піти до школи – неважливо, хочеться тобі чи ні. І з цього часу на шиї почне рости краватка. Смужка за смужкою. Цікаво, з нею так само вільно дихається? Судячи з дорослих – ні. Може, лисина з’являється саме тому, що горло здавлене краваткою і повітрю важко добратися до голови?»

Звичайно, це пояснювало той факт, що жінки не мали лисин. Намисто висіло на шиї куди вільніше.

*

«Навіть у роті осінь», – подумав Хлопчик і стиснув у кулаку два молочні зуби.

*

Відкриття дня:

– Під ванною живе сороконіжка, яка виповзає, якщо довго стукати по боковій стінці ванни;

– У батареї є краник, але він не відкручується;

– на небі світить полярна зірка;

– за піаніно лежить чийсь лист, тільки його ніяк не дістати;

– Париж – столиця Франції (чи навпаки?);

– у самому кутку холодильника захований шматок сиру, подекуди вже зелений;

– на подушці знайдено котячий вус (назад до Кота не приростає, отже, його можна залишити собі).

“Цікаво, де були всі ці речі до того, як я їх відкрив?”

*

– Якщо ти прибереш зі столу і помиєш посуд, я дам тобі грошей на жуйку, – сказала Мама.

«Вчора лише за посуд можна було заробити на шоколадку, – подумав Хлопчик. – Виходить, гроші сьогодні коштують дорожче, ніж учора».

*

Вранці, вибігаючи в магазин за газетами, Хлопчик зіткнувся з Сходинковою Бабусею.

– Якщо з вашою головою ніяк не виходить, – чемно сказав він, – ви можете дружити зі мною.

– Дуже добре, – трохи помовчавши, усміхнулася Бабуся.

– А чому ви весь час спускаєтеся сходами? Є ж ліфт!

– Він надто швидкий. Я набігалася свого часу, і тепер так приємно нікуди не поспішати!

– Можна, я спущусь з вами?

Так Хлопчик дізнався, що кожен поверх у їхньому будинку пофарбований в інший колір.

*

Іноді вони всією сім’єю ходили у гості. Це було клопітке заняття, бо після повернення їх зустрічав недоКіт: недогодований, недогладжений, недозрозумілий, недолюблений. Через дві години спільних зусиль він знову перетворювався на Кота.

*

– Я не хочу вчитися читати, – сказав Хлопчик.

– Чому? – Здивувалася Мама.

-У Батька перед сном книжка завжди однакова. Наприкінці лицар перемагає дракона та рятує принцесу. А коли я її гортаю, вона різна. Вчора принцеса полетіла на драконові до свого королівства. Сьогодні

у лицаря розболівся живіт, бо він наївся драконових цукерок. Завтра принцеса може виявитися вовком і всіх з’їсти.

– У школі тебе навчать, хочеш ти цього чи ні.

– Тоді обіцяй мені, що… Коли я читатиму по-дорослому, ти подаруєш мені книжку без сторінок.

*

За вікном вітер люто зривав листя з дерев.

– Ти дурний, – сказав йому Хлопчик. – Так ти не наблизиш зиму. Я теж одного разу відірвав майже всі аркуші в календарі, щоб завтра настав Новий рік. І що думаєш? Настало друге вересня, зате від мами мені влетіло. Але мало ж спрацювати. Життя – воно дивне.

*

– Це дуже обов’язково – знати, куди веде дорога, якщо ти нею вже йдеш?

– Навіщо? – Знизав плечима Знайомий. – На мою думку, це дуже нудно: потрапити в те місце, куди збирався йти.

– От і я так думаю, – кивнув Хлопчик.

Вони сиділи на межі двору та вулиці і дивилися туди, де колись були трамвайні колії.

*

Щоденник-в-голові

«Сходи можуть вести і вниз, і вгору, куди їм заманеться. І ніколи не знаєш наперед, що їм спаде на думку.

Тільки вони не зрівняються з дорогами. Дороги ведуть ще й вправо-вліво, іноді навскіс. Доводиться бути уважним, щоб потрапити туди, куди тобі потрібно.

Але тоді виходить, що проста земля ще більш дивовижна. Вона взагалі може завести будь-куди».

*

– Ну чим ви без мене займалися? – запитав Тато, прийшовши з роботи.

– Я будував будинок із ковдри. А мама дивилася цибульну оперу.

– Мильну оперу, – поправив Тато.

– Яка різниця, від чого плакати, якщо хочеться, – знизав плечима Хлопчик.

*

Виходити на подвір’я стало небезпечно, тому що Хлопчика став часто чекати Хуліган, такий здоровань на два роки старший.

Декілька разів він ганявся за Хлопчиком по всьому майданчику, але так і не наздогнав. Мабуть, його старі втомлені кросівки відмовлялися швидко бігати.

*

— Очі — дзеркала душі, — сказала Мама.

– Чому? – здивувався Хлопчик.

— Тому що в очах людини можна розгледіти те, що всередині.

Вони пішли гуляти парком, і Хлопчик спостерігав за перехожими, навіть розмовляв з ними. А ввечері заявив:

— Насправді дзеркало душі — це ніс.

– Що за дурниці! – обурилася Мама.

— Але ж це правда. Все видно через дірочки. Особливо, коли ніс у людини сильно задертий.

*

Якоїсь миті Хлопчик зрозумів загадку кольору очей. Все залежить від народження. Якщо у когось блакитні очі – значиться, його приніс лелека. І перше, що побачив цей чоловік, було небо. Сірі очі – робота того ж лелеки, тільки того дня збирався іти дощ. А зелені очі – заслуга капустяного листа. Таких людей знаходили у капусті.

Найбільше Хлопчик шкодував тих, хто має темні очі. Напевно, їх знайшли в якійсь кролячій норі. Бідолахи! Напквнотхолодно їм тоді було!

*

Коли батьки бажали Хлопчикові добраніч і вимикали в його кімнаті світло, він не лягав відразу, а якийсь час просто сидів на ліжку. Він не бачив стін, він не бачив підлоги і тому уявляв, що сидить на самому краєчку світу.

*

Найсмачніші слова:

– “Шоколад”;

– “Морозиво” (якщо не додавати “м’ясо”);

– “Подарунок”;

– “Сніг”;

– “Пригода”.

Найнесмачніші слова:

– “Вівсянка”;

– “Укол”;

– “ремінь”;

– “Завтра”;

– “не зараз”.

*

Зима прийшла вночі без стуку, щоб нікого не розбудити. Вранці мороз легенько пощипував обидві сторони вікна.

Сніг був схожий на повітряний рис, який сипали, і сипали, і сипали у величезну миску. А вітер кружляв та змішував його. І здавалося, хтось величезний зараз прокинеться і візьметься до сніданку.

– Головне – не забути шапки, – сказала Мама.

“Головне – не потрапити в ложку”, – подумав Хлопчик.

*

На роботу Тато одягав Втомлені Штани – сірі, з гострими стрілками. Хлопчик називав їх так тому, що вони перетворювали батька на серйозну, закатовану людину. Натомість для прогулянок та гри у футбол Тато     завжди одягав джинси.

Хлопчик безперечно вирішив: коли виросте, він не ходитиме туди, де треба носити Втомлені Штани.

*

– Ну, і яку шкоду ти сьогодні витворив?

Брат був якоюсь шкідливою моделлю тата. Принаймні, Тато питав лише про дурниці.

*

Тепер Хлопчик знав, що Сходинкова Бабуся виходить з своєї квартири рівно о десятій тридцять. І о десятій тридцять п’ять він уже чекав її на своєму поверсі. Разом вони спускалися, потім Бабуся сиділа на лавці, а Хлопчик грав у дворі. За годину час було підніматися.

Щодня вони придумували поверхам  нові назви. Якось Хлопчик запропонував:

– Нехай це будуть материки.

– Але материків всього сім, а поверхів у нас вісім, – розсудила Сходинкова Бабуся. Вона колись була вчителькою в школі і тому знала все на світі.

– Восьмий доведеться вигадати, – сказав Хлопчик. – Хай буде Північна Австрика?

– Чур я живу саме там, – погодилася Бабуся.

*

Мама розмовляла по телефону дві години. З нею це траплялося.

– Я зійду з розуму, – скаржилася потім вона.

– Зійди хвилин на п’ять, – кивнув Хлопчик. – Ти ж сама казала: будь-яка прогулянка тільки на користь. А мені можна з тобою?

Але Мама знову взяла слухавку.

“Доведеться піти одному”, – подумав Хлопчик і заліз у кошик для білизни.

*

Сьогодні варто подумати про плюси і мінуси кімнати на шостому поверсі.

Плюс: небо ближче, ніж на другому поверсі.

Мінус: але далі, ніж восьмому.

Плюс: можна побачити верхівки дерев, не встаючи з ліжка.

Мінус: тоді не видно машини.

Плюс: при втечі з будинку можна вибратися пожежними сходами на дах.

Мінус: при тій же втечі не можна буде використовувати мотузяні сходи з простирадл – земля занадто далеко.

Плюс: часто спускаєшся вниз на ліфті.

Мінус: майже не спускаєшся вниз сходами.

Підсумок: жити на шостому поверсі – і добре, і погано. Або: не добре і непогано.

«Якось у житті все незрозуміло», – знизав плечима Хлопчик.

*

– Тобі не нудно з твоїм другом? Скільки разів я не видивляюся у вікно, ви все сидите і мовчите.

– Ми не мовчимо. Ми розмовляємо словами-невидимками. А по-справжньому мовчати – це лише по вівторках та після обіду.

*

За вечерею Тато довго пояснював Хлопчикові, хто такий оптиміст і хто такий песиміст. Перед сном Хлопчик записав у своєму щоденнику:

«Оптиміст: той, хто дивиться в калюжу і бачить там місяць.

Песиміст: той, хто дивиться в калюжу, бачить там місяць і каже: “Він захлинувся”».

*

Бували такі ночі, коли не спалося. Ні, нічого не боліло, і ніхто не заважав. Просто спізнювався сон. Тоді Хлопчик лежав і дивився в стелю.

«От би зрозуміти, – думав він, – ось би зрозуміти, чи дивиться стеля на мене, коли не може заснути».

*

Неділя вважалася особливим днем, днем ​​відпочинку та чаю з печивом. Можна було розслабитися і помріяти про те саме, а не про інше.

*

– Ти сказав, що люди бачать очима.

– Звичайно, – озвався Тато.

– Але я можу заплющити очі і все одно побачити будь-що. Навіть тебе у цій кімнаті, коли тебе там нема.

– Це пам’ять. Або твоя уява.

– Зрозуміло, – кивнув Хлопчик. – Виходить, дивляться очима. А бачити – це зовсім інша справа.

*

Хлопчик точно знав, що серце насправді не таке, як його показують у мультфільмах. І не таке, як його малюють у атласі з анатомії. Серце має форму будинку, бо там хтось живе.

І в цьому будинку, мабуть, багато кімнат. А як по-іншому? Мамі потрібна її спальня із синіми фіранками. Татові – його кабінет. Кухня нехай буде для Кота, там є холодильник. Брат зі своїми постерами та дисками може тулитися на горищі. Маленьку кімнату сусідської дівчинки, яка обізвала та вдарила його, він, мабуть, зачинить. Але не буде ховати ключі.

– А є на світі люди, які нікого не люблять, тільки себе? – Запитав Хлопчик.

– Вистарчає, – відповіла Мама.

«Вони дуже бідні! – подумав Хлопчик. – У них не будинок, а однокімнатна квартира.

*

– Тату, я готовий іти гуляти. Переодягайся.

– Ти що, не бачиш, я вже зняв робітничий костюм.

– Ось тільки забув зняти насуплене чоло. Нічого, я зачекаю.

*

Найзагадковішими мешканцями вулиць були, звичайно ж, автобуси. Хлопчик побоювався їх, хоч і нікому не зізнавався в цьому. Йому здавалося, що його неодмінно забудуть на потертому сидінні і він їздитиме, їздитиме і їздитиме по колу, поки його хтось не знайде.

*

Щоденник-в-голові

«Тато сказав, що слова мають ціну. Напевно, я починаю розуміти.

Схоже, що слово “так” коштує дорожче за слово “ні”. “Ні” можуть повторювати багато разів: “Я сказала тобі: ні, ні і ні”. А от словом “так” не розкидаються. Наче це дуже дорога цукерка , щоб їсти її щодня.

Бувають слова, яких майже ніколи не вимовляють. Як “я тебе люблю” або “ти найкращий”. Вони, мабуть, взагалі дорожезні… як літак!

Цікаво, з якого гаманця ми платимо за це? Раптом я вже бідняк і сам про це не знаю? Потрібно запитати».

– Мам?

– Ні, не зараз.

*

Коли Мама злилася, вона починала наводити порядок. Якийсь мовчазний, колючий порядок. Тоді підлога була така суворо чистою, що краще б вона залишалася брудною.

У такі хвилини всі намагалися не потрапляти Мамі на очі, щоб ненароком не опинитися у відрі для сміття або в пральній машині.

*

Після обіду Хлопчик прийшов з двору, притискаючи до обличчя зім’ятий шарф. Хуліган таки купив собі нові кросівки.

– Ти з кимось зіткнувся ніс до носа? – пожартував Тато.

– Ні, я зіткнувся носом до кулака.

*

Так, часом світ ставав дуже несправедливим. І найчастіше це відбувалося за хорошої погоди. Велика яскрава обгортка, всередині якої немає цукерок.

Сходинкова Бабуся поїхала погостювати до родичів. Знайомий зник. Батьки сварилися. У такі хвилини Хлопчик зачинявся сам у кімнаті.

– Що витріщився? – бурчав він собі у дзеркалі. – Я ж на тебе не дивлюсь!

Світ, зрештою, простягав руку першим. На те він і світ, щоби миритися.

*

Щоденник-в-голові

«Я не вірю у динозаврів. Поки що не вірю. Вони надто великі. Потрібно тренуватися та починати з чогось маленького. Я вже майже повірив у домовиків. На черзі Дід ​​Мороз. Потім – чорт і шаблезубий тигр. А там і до динозаврів недалеко.

Дракони? Вони існують, хоч би що там не казав тато. Інакше вулиці були б переповнені принцесами. Якщо їх немає, то постаралися дракони. А як  інакше? Це наука».

*

– Чому ти не міг сказати одразу, як нормальна людина?

– Я говорив.

– Ти ревів.

– Я говорив! Просто від образи стисло горло, і слова пішли з очей.

*

Довгий час Хлопчик виглядав на вулиці Дідуся у потертому пальті. Він хотів запитати: якщо Хуліган у дворі хоче вдарити його в ніс, то треба дозволити йому це зробити? Але тоді кривдник явно зрадіє. А Хлопчик, виходить, теж має отримати радість від того, що подарував її комусь?

Але Дідуся все не було. І Хлопчик вирішив не потрапляти Хулігану на очі, доки не розбереться у питаннях радості.

*

– Тату, чому всі лиходії ходять у чорному?

– Щоб їх не побачили вночі.

– А вдень?

– А вдень вони сплять.

– Тоді Дитячий Садок треба перейменувати на Злодійське Логово. Там нас постійно називали негідниками і після обіду відправляли до ліжка.

– Ось де корінь зла, – буркнув Тато і втупився у газету.

*

Якось Хлопчик знайшов курячу кісточку під шафою. Тоді він узяв на руки Кота і показав йому свою схованку в кутку ліжка.

“Тепер все чесно”, – вирішив він.

*

– Ти можеш трохи помовчати? – Запитала Мама. – Мовчання золото.

– Не хочу бути в золоті, – сказав Хлопчик. – Чоловікам не личить.

Але потім він вирішив, що пара золотих зубів пірату не завадить. І виділив по п’ять хвилин на кожен зуб.

*

Новий рік був для Хлопчика особливим святом: і веселим, і якимось трошки сумним. Можливо, тому, що він напам’ять знав усі ялинкові прикраси. Цю кульку Мама принесла з роботи – коли ще працювала. Капелюшок від дерев’яного будинку відгриз Кіт. Скляний мухомор подарувала йому рідна бабуся – тоді вона ще в нього була. А цю гірлянду Хлопчик сам вибирав на галасливому передсвятковому базарі, де було багато людей і мандаринів.

Загалом у це свято йому здавалося, що його життя розрізали на шматочки і повісили на ялинку. Але Хлопчик ніколи про це нікому не говорив. Він займався тим, що зазвичай чекали від дітей – сміявся, їв торт, підривав хлопавки.

*

– Що тобі привезти з канікул? – Запитав Брат.

– А можна головоломку? – пожвавішав Хлопчик.

За тиждень Брат привіз йому биту. Він усе розумів буквально.

*

– Тату, мам, навіщо вам будильник?

– Щоб не проспати та не запізнитися на роботу.

– А чому, коли я ходив у садок, у мене не було будильника?

– Тому що ми тебе будили.

– Все зрозуміло, – сказав Хлопчик.

«Батьки насправді сумують за своїми батьками, і тому заводять будильники. Їм дуже треба, щоб хтось говорив їм, що настав час вставати».

*

Калейдоскоп уже не вважався загадковою річчю на світі: Хлопчику подарували глобус. Він міг крутити свій подарунок довго-довго, вдивляючись у кольорові плями та написи.

«Тепер зрозуміло, чому світ такий дивний, – думав він. – У ньому так багато країн!»

*

Минуло багато днів – майже тиждень, – і Хлопчик несподівано зустрів Дідуся у потертому пальті в парку. Той годував качок у майже замерзлому озері.

Хлопчик підійшов до нього і спитав, чи можна відчувати радість від того, що хуліган б’є тебе в ніс.

Дідусь розсміявся і дав хлопцеві легкого щигля.

– Ну як? – спитав він.

– Якось не дуже, – зізнався Хлопчик.

– Якщо ти даруєш радість, зціпивши зуби, толку від цього мало. Прислухайся до себе. Це дуже важливо. Спочатку може не виходити, але ти цьому навчишся.

– А якщо не навчусь?

Дідусь у потертому пальті посміхнувся:

– Тоді тобі доведеться проковтнути слуховий апарат!

*

День не вдався. Таке рідко траплялося, але траплялося. Хлопчик почував себе пригніченим, ніби його змусили з’їсти три котлети замість однієї.

«Напевно, на мене зараз одягнули Втомлені Штани. Тільки я їх не бачу – як король, що не бачив свого одягу».

Він уявив себе королем і зрозумів, що їм бути не легше, ніж хлопчиком.

*

– Не хапай те, що не можна, чуєш? Найперша людина колись узяла річ без дозволу, і знаєш, чим вона була покарана?

– Напевно, п’ятами, які можна лоскотати.

*

Коли Хлопчика карали, то ставили в кут. На щастя, завжди в той самий. У кутку була тріщина, і там жив павук із сімома лапами (замість восьми).

– Прийду до тебе в гості ввечері, друже, – шепотів йому Хлопчик, бо часто стояв там саме вечорами.

«Гаразд, я не дуже слухняний, – думав він. – Але що накоїв цей бідний павук, коли його назавжди засунули в цей кут?»

*

Зрештою, Хлопчик відкрив для себе, як можна сваритися, але не розсваритися.

Якщо назріває велика сварка, наприклад, з Мамою, то можна трохи посваритися з Татом, трохи з Братом, трохи з Котом і трохи з самим собою. Тоді частка Мами залишалася зовсім маленькою. А такі дрібні сварки успішно заїдалися морозивом.

Звичайно, ще можна було вийти на вулицю і трохи посваритися з кожним перехожим. Але з незнайомцями зазвичай належало бути чемним. Це стверджують правила хорошої поведінки, і майже всі казки.

*

Напевно, людина вчиться читати, щоби прочитати всі книжки на світі. А потім вчиться писати, щоб переробити ці книжки під себе, і закінчити їх так, як тобі хочеться.

*

– Де ти був уранці?

– Спочатку в Америці, потім у Північній Австриці. А потім заліз у піратську скриню між сходинок, і хвилі кидали мене вверх-вниз, поки…

– Це не відповідь.

– Я був у гостях у бабусі на восьмому поверсі, а потім катався на ліфті.

– Отож можеш бути нормальним, коли захочеш!

*

Тепер Хлопчик любив прокидатися серед ночі. Він не боявся темряви. Натомість зрозумів, що замість вивчення стелі можна скільки завгодно лежати та мріяти. Йому здавалося, що чорний світ навколо нього зовсім порожній і все можна по-новому намалювати фарбами.

Вночі вдавалося зробити кімнату іншою, пересунути меблі, прорубати у стіні вікно з видом на море. Намалювати коней на шпалерах. Повісити гамак, розсипати по підлозі золотистий пісок. Якщо сон повертався не дуже швидко, то фарб вистачало на всю квартиру і навіть подвір’я.

Іноді Хлопчик уважав цей крихітний відрізок ночі своїм справжнім світом.

*

— Ти знову не розмовляв із братом. Невже образився за те, що він ляснув тебе по спині?

– Ні. Просто він надто голосно постукав у мої двері, і я йому не відчинив.

*

Настала весна. Така весна, коли було незрозуміло, хто більше бреше: календар чи вікно. Хлопчик щоранку викладав на балкон гладенькі камінці і забирав їх після сніданку. Поки що каміння було холодне, як лід.

«Мабуть, весна – як Мама. Довго не може вирішити, що надіти – і завжди одягає одне й те саме».

– Тобі йде зелене в квіточку, – про всяк випадок шепотів він.

*

«Виявляється, читати з аркуша не так вже й страшно, – одного дня зрозумів Хлопчик. – Головне, не забувати при цьому читати з голови».

*

У шість років Хлопчик подорослішав на одну сходинку. Так, він зрозумів, що у світі завжди є Сум. Він не зникає, просто часом не з’являється.

Іноді, коли він заходив у свою кімнату, то помічав, що сум ховається під ліжком.

– Гаразд, – казав Хлопчик. – Вилазь. Давай посумую, тільки швидко.

І він залазив на підвіконня і заплющував очі.

*

А ось Щастя здавалося дивною штукою. Воно приходило коли хотіло, і  іноді в самий невідповідний момент. Коли гілка зривала шапку чи морозиво стікало між пальцями. Коли Хлопчик просто їв знайдену в зимовій куртці цукерку, сидячи на лавці та бовтаючи ногами. В той момент він раптом відчував, як щось тепле розпирає його зсередини, наче пузатий чайник із чаєм. Щастя вже сиділо в ньому і теж бовтало ногами.

Водночас воно майже ніколи не з’являлося коли його просили.

– Тобі подобається твій новий костюм? А літак? Дивись скільки подарунків!

– Так, дуже подобається, – кивав Хлопчик і жмурився, напружувався. Але живіт був якимсь порожнім, як чайник без чаю.

Напевно, Щастя доводилося далеким родичем Коту.

Хлопчик не завжди міг вибратися в парк або на вулицю, щоб побачитися зі Дідусем у потертому пальті. Але в тому місці, де Дідусь зазвичай годував білок, росло старе дерево, в стовбурі якого було дупло, досить низько, так що там можна було залишати записки один для одного.

Якось Хлопчик написав на клаптику паперу: «Що таке Щастя???» і залишив своє послання в дуплі.

Через три дні на нього вже чекала відповідь від Дідуся.

«Щастя – це займатися і справами, і дурницями. Наприкінці кожного дня це все зважувати. Справ не повинно бути більше, ніж дурниць. І навпаки”.

*

– Ми сьогодні не зможемо піти у кіно, – сказав Тато. – У мене багато роботи.

– Але вчора ти дав мені слово. – Хлопчикові захотілося плакати.

– Тоді я беру його назад.

– Не вийде. Ти не знаєш, де воно в мене лежить.

У кіно вони таки пішли. Але з цього моменту Хлопчик зрозумів, що схованка – не розкіш, а потреба. Там можуть зберігатися не лише дитячі скарби, а й слова дорослих.

*

Іноді Хлопчик мав поганий настрій, і він почував себе так, ніби сидить у мішку. У старому мішку, від якого пахне цвіллю. Тоді він забирався  під ковдру і, згорнувшись калачиком, лежав там.

«Вважатимемо, що я сам себе викрав», – думав він.

Викрадені мали вагому перевагу. Їм дозволялося читати книжку з ліхтариком.

*

– Ти нечесний, – заявила Сусідська Дівчинка. – Заборонив мені пускати літачки. А сам потім кидався ними з балкона!

– А я можу робити те, що забороняю, – озвався Хлопчик. – Тобі чотири роки, а мені шість. Виходить, у нашій компанії я – дорослий.

*

Коли Хлопчик хворів, весь світ стискався до однієї кімнати. Двір за вікном втрачав свою глибину і ставав картиною у рамці. Решта квартири якось стиралася з пам’яті. Хлопчик міг довго лежати і розмірковувати, які шпалери на кухні – однотонні або квіточки. І чи взагалі є кухня? Мабуть, є, бо Кіт не погодився б з ними жити.

– Це з малиновим варенням. – Мама весь час носила йому лікувальні чашки.

“Не життя, а малина”, – думав Хлопчик, випивав солодкий напій і засинав.

У книзі казок чудесним чином з’явився дракон із нежитем та замотаним горлом.

*

– Тату, можна я не піду на укол?

– Як так, ти ж у нас сміливий!

– Але я боюся бути сміливим…

*

І все-таки в застуді були й хороші сторони.

– Підійди сюди!

– Мамо, я нічого не чую! У мене ж нежить – закладені вуха.

*

– Годинник не завжди показує один і той самий час, – одного разу сказав Тато.

– Як це? – здивувався Хлопчик.

– Час у різних країнах не однаковий. Десь на дві години раніше, десь на п’ять годин пізніше. Ось зараз у нас три години дня, а на іншому кінці Землі може бути три години ночі.

– А дзеркала роблять те саме?

– Як це? – здивувався Тато.

– Раптом і я у різних країнах не однаковий, – подумав Хлопчик. – Десь на два роки молодший, десь на п’ять років старший. Ось зараз мені шість років, а на іншому кінці Землі може бути шістнадцять.

– Так не буває.

– Значить, – розчаровано сказав Хлопчик, – дзеркала точніші за годинник.

*

Одного дня каміння на балконі виявилося теплим.

– Весна прийшла! – Повідомив Хлопчик за обідом.

– Ну ти й тормоз, – засміявся Брат.

*

Хлопчик не любив, коли на вечерю була лише смажена квасоля. Вона здавалася йому до нудьги зеленою.

«У людини має бути вибір!» – повторював він про себе. І поділяв їжу виделкою на дві акуратні частини. Так ставало трохи легше: адже тепер на вечерю була квасоля та квасоля.

*

Коли людина засмучена, вона їсть цукерки. Напевно, ними він затуляє дірки у собі.

Хлопчик зрозумів, чому цукерки в коробках бувають і круглі, і квадратні, і трикутні. Просто ніхто не знає наперед, якої форми буде його сумна дірка.

*

– У якій кімнаті ви хотіли б жити? – спитав якось Хлопчик Сходинкову Бабусю.

– Вона має бути маленькою, – трохи подумавши, відповіла Бабуся. – На вікні – мереживні фіранки. У кутку нехай буде справжній камін, а поряд – крісло-гойдалка. І ще великий кошик із різнокольоровими клубками. А чому ти питаєш?

– Давно настав час добудовувати серце, – сказав Хлопчик.

*

Вечорами іноді треба було йти до магазину.

– Це книга скарг, – пояснила Мама. – Якщо хтось тебе обдурив або образив, то ти можеш написати про це.

Удома Хлопчик відкрив зошит у велику клітинку і почав старанно виводити:

«КНИГА СКАРР»

А) Брат дав мені щигля і назвав Вухастим.

Б) Тато не дозволив бігати томущо футбол.

Д) Мама змусила проковтнути ще чотири пельмені бо нікуди не підеш.

Г) Кіт не з’їв льодяник який я для нього залишив. Але облазив. І тепер його  краще нікому не їсти. Але можна  віддати братові.

Жити стало легше.

*

– Який гарний у тебе светр, мамо! – захоплено вигукнув Хлопчик.

– Ой! – сполохалася Мама. – Я ж надягла його навиворіт!

І светр став правильним, з вишитими букетиками . На зворотному боці перепліталися нитки, плями були схожі на уламки різнокольорового скла. Дивлячись на них, можна було фантазувати та мріяти. А букетики здавались такими звичайними.

«Зі мною те саме. На вигляд – хлопчик без зуба, а всередині і лицар, і пірат, і космонавт, і мандрівник. Вивернути себе, чи що?

Напевно, людина – як светр. Зворотний бік завжди цікавіше.

*

– Я майже зовсім виріс, так?

– З чого ти взяв?

– Раніше мене весь час питали, на кого я більше схожий: на тата чи маму. А тепер не питають. Напевно тому, що я дорослішаю і все більше стаю схожий на себе.

*

Іноді виходило посваритися не з кимось, а зі своїм «я».

– Ти мені друг, – говорив тоді Хлопчик, ляскаючи себе по плечу. – Можеш зі мною не розмовляти, але я все одно тебе не покину.

Загалом складно довго на себе ображатися, коли живеш сам з собою в одній кімнаті.

*

Якось у магазині Хлопчик випадково штовхнув одну стареньку.

– Вибачте, – сказав він.

– Ти, негіднику! – закричала старенька і замахнулась на нього тростиною.

Хлопчик так здивувався, що навіть не зміг злякатися чи образитися. Йому здавалося, що всі старі люди дуже добрі і завжди готові дружити. Як Бабуся з восьмого поверху або Дідусь у потертому пальті.

– Є такі особи, – пояснила Сходинкова Бабуся, – які завжди почуваються не на своєму місці. Не у своєму будинку, чи місті, чи навіть тілі. У дитинстві вони завжди хочуть бути більшими та серйозними, коли дорослішають – знову мріють стати дітьми. А в старості зовсім губляться. Тому що ніколи не були собою. Бачиш, бути стареньким чи старенькою – це так здорово! Можна в’язати, скільки заманеться. Гуляти дуже повільно. Читати книжки в кріслі, спати і знову читати. І ніхто не говорить тобі про роботу, і ти не думаєш, як назбирати на нову машину. Але це усвідомлюють лише люди, які встигли побувати і дітьми, і юними, і дорослими. Розумієш?

Хлопчик зрозумів далеко не все. Але з цього дня він вирішив не мріяти про те, що виросте завтра чи післязавтра. Адже, щиро кажучи, йому і Хлопчиком жилося непогано.

*

– Тату, а дракони існують? — запитав Хлопчик.

– Ні, – відповів Тато.

– Зовсім ніяк?

– Зовсім, – сказав Тато і пішов.

“Ти не ображайся, він просто став занадто дорослим”, – прошепотів Хлопчик дракону. І той розуміючи глянув зі сторінки чорними літерами.

*

Подвір’я знову стало спокійним з того моменту, як Хуліган побіг за Хлопчиком в арку і несподівано для себе злетів у повітря. На одному кінці Хулігана безпорадно сіпалися нові кросівки, а на іншому з’явилася рука, що тримала його за комір.

– Знатимеш, як ганятися за малечею, – суворо сказав Брат Хлопчика і для вірності потрусив грозою двору. Потім відпустив – і Хуліган, блискаючи п’ятами, зник у своєму під’їзді.

– Чого витріщився? – усміхнувся Брат. – Так, я до тебе чіпляюся, але ж мені можна! А іншим зась.

Того ж дня Хлопчик збудував сходи у своєму внутрішньому будинку – з горища де жив Брат у простору, світлу кімнату.

*

– Мамо, я ось тут подумав про випадковості… Ти б не могла випадково пригостити мене цукеркою?

– У тебе на столі лежить одна.

– Вона від тітки.

– То що, це привід не їсти?

– Напевно, та цукерка отруєна. Я бачив, як тітка штовхнула ногою Кота. Тому, хто не любить котів, не можна довіряти.

*

– Напевно, порожні кишені – це найдурніша річ у світі. Адже кишені вигадані для того, щоб там щось лежало. Цукерка, іграшка, записка, ручка, гудзик, камінчик, прищіпка, паличка від морозива, фантик від жуйки, монета для скарбнички, автобусний квиток, каштан, шкірка від мандаринки, голубине перо або хоча б пісок! У кишенях не може лежати нічого! Це так само дивно, як ліжко, в якому ніхто не спить, та тарілка, з якої ніхто не їсть, і одяг, у який ніхто не одягнений!

Завжди слідкуй за тим, що ти говориш, – навчала Мама. – Одне зайве слово може все зіпсувати.

– Це я знаю, – сказав Хлопчик. – Пластівці самі по собі – гарна річ. Але тільки добавиш до них «вівсяні» – і все нанівець. Те саме з «шоколадним»: зайве слово тут – «масло».

*

Деякі речі не можна  зрозуміти.

– Хіба в мене є дідусь?

– Так.

– Він старий?

– Так.

– Наскільки старий?

– Як будинок, який ось-ось знесуть.

– А чому я його ніколи не бачив?

– Тому що в деяких будинках забиті двері.

*

Це траплялося раз за багато днів і навіть тижнів, але все-таки траплялося. Приходила Вона – непрохана думка. Зазвичай серед ночі, коли не було куди сховатися.

«Невже я колись помру? Невже ця кімната, і двір, і весь світ будуть без мене? Невже я просто зникну і буду десь або навіть ніде?

Але м’яка лапка сонця на світанку проганяла цю думку і давала відповідь:

«Ніщо нікуди не зникає. Ти завжди будеш. Може, твоє ліжко опиниться на веселці або он на тому даху. Можливо, ти надягатимеш хмари замість капців. Може, мама з татом житимуть на верхівці дерева, а ти зможеш птахом прилітати до них. Ніщо не зникає. Ти завжди будеш».

І Хлопчик заспокоювався і засинав на подушці, мокрій від сліз. Вранці він, звичайно, нічого не пам’ятав.

*

– Якби люди не переставали рости, вони б ставали такими величезними, що могли б обійняти море.

– Чому ж перестають?

– Ну… мабуть, море не любить обійматися.

*

– Терпіти не можу, коли з мене роблять дурня, – сказав Брат. – Кому би це сподобалося?

– А я не заперечував би, – відірвався від своїх іграшок Хлопчик.

– Що ти кажеш?

– Якщо з тебе роблять дурня, то ти ще не дурень. А якщо не роблять, то, може, вже зробили? І взагалі, приємніше бути недурним, з якого намагаються зробити дурня, бо робити – це тільки робити, і не факт, що зроблять!

– Я зовсім не розумію малого, – поскаржився Брат батькам.

*

У голові був безлад ще гірший, ніж у кімнаті.

– Мамо, купи мені шампунь для думок.

– Такого нема, – відповіла Мама.

– Взагалі немає? – здивувався Хлопчик.

А про себе подумав, що дорослі не такі вже й кмітливі, якщо досі не додумалися до такої корисної штуки. Але нічого: він виросте, вивчиться у школі і це виправить.

*

Список Великого Винахідника (крім шампуню для думок):

– черевики із пружиною, щоб падати не вниз, а вгору;

– Котошукач;

– робот, який їсть пельмені замість тебе;

– пульт від телевізора, який не реагує на Тата;

– Іграшкивкоробкузбирач;

– кнопка, якою можна вимкнути всіх навколо та увімкнути, тільки коли захочеться.

*

– Кіт?

– Мрр?

– Знаєш, якби ми втекли разом, то відкрили б сосисочну. Я дозволяв би тобі сидіти на столі і з’їдати стільки сосисок, скільки влізе. У нас було б багато столиків у парку під червоними парасольками. Друзям я б роздавав їжу безкоштовно, тому дурню, що вдарив мене в ніс, налив би стільки гірчиці, щоб у нього пара з вух пішла. А потім одного прекрасного дня в парк прийшли б тато і мама. І мама сказала б мені: “Як ти виріс!” А тато: «Тепер я бачу, що ти займаєшся зовсім не дурницями»…

– Мр-мрр…

– Ой, так, звичайно. Вони б подивилися на тебе і вигукнули: «Ой, який він став гарний! Напевно, даремно ми йому не давали багато сосисок!

Хлопчик звісився з ліжка і глянув у мерехтливі очі Кота.

– Так все правильно. Щастя – це коли тебе розуміють.

*

Як завжди вранці, Хлопчик сидів на іржавій гірці і мовчав. І раптом відчув, що він мовчить не один.

Поруч із ним сидів його Знайомий, трохи худіший, але загалом такий самий, як завжди.

– Що?

– Хворів.

– Тоді?

– Давай!

І вони, розчервонілі й щасливі, почали мріяти про літо.

*

“Людина може все”, – записав Хлопчик у своєму щоденнику. Увечері він поділився цією думкою з Татом.

– Ну ні, – обурився Тато. – Далеко не все. Наприклад, ти не можеш літати.

– Можу. Тільки не в повітрі, а у воді.

Що ж, іноді мудрі думки потребують уточнення:

«Людина може все, тільки не скрізь».

*

– Мам, якщо я колись захочу втекти з дому, то нізащо не попливу на човні.

– Чому?

– Човен не залишає слідів на воді. І ти ніколи не знайдеш мене.

*

Хоча Хлопчик і любив не спати вночі, бувало, що ніч зяяла чорною прірвою між ним і якимось чудовим «завтра». Тим самим «завтра», яке обіцяло похід у цирк, кіно, чи обіцяло інші подарунки. Тоді хотілося якнайшвидше заснути, щоб настало «сьогодні».

Тато радив рахувати слонів або овечок, але це здавалося надто нудним. Якщо до сорока трьох (далі Хлопчик цифри не пам’ятав) вівці ще були різні, то потім приходили однакові: ще одна вівця, і ще одна вівця, і ще…

Набагато цікавіше було рахувати радості та гризоти. Адже на світі їх так багато, і всі вони не схожі одна на одну. Наприклад, радість морозива чи маминого халата. Радість синього уламку від пляшки, знайденого у дворі, або радість чути Кота біля вуха.

Гризот теж було достатньо: гризота ранкової вівсянки або поганого малюнку, гризота порожнього двору чи маминого «потім».

…Зрештою, він засинав.

*

Вранці Хлопчик спустився надвір із передчуттям чогось важливого.

Він ще не знав, що це буде. Але все довкола здавалося зовсім іншим: будинки, дерева і навіть небо. Начебто всі вони хотіли йому щось сказати.

Раптом на гілку, перед носом Хлопчика, сіла пташка. Найзвичайнісінька, чорна, але водночас якась тепла. Ніби камінчик, нагрітий сонцем.

Птах глузливо глянув на нього очима-намистинками. І тут Хлопчик зрозумів, що на нього подивилося літо.

Його літо.

Дивовижне та повне історій, де золото в кожній піщинці і веселка в кожній краплі, яке є у кожного, тільки не кожен із ним зустрічається.

У Хлопчика тепер воно було. І він увійшов у своє літо, але залишив відчиненими двері для весни, осені і зими.

Адже ці двері не мають нічого спільного із календарем.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.7 / 5. Оцінили: 3

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Бусинки и капли”

Надея Ясминска

Видавництво: “Более другое”

2016 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: