Напередодні Івана-Купала

Казка Захаріаса Топеліуса. Читати українською онлайн.

Світло і весело жити на Божому світі серед красного літа. Пташки співають, дерева вкриті зеленим листям; сонце ніби занурюється в озеро і залишається там весь час, допоки  півень дрімає на бантах, а потім раптом виходить з озера та так швидко, що цей півень навіть не вспіває надіти свої шкарпетки.

Фінляндія — така велика країна, що на її півночі набагато світліше літом і набагато темніше зимою, ніж на півдні. Це тому, що вони знаходяться на різній віддалі від екватора — це відомо з географії. Якщо хочеш щось почитати похмурої ночі серед літа в таких містах як Або, Гельсінгфорсі і Виборзі треба запалити свічку, а в місті Улеоборзі можна цілих три місяці читати без свічок, як би не було похмуро.

Сталось так, що один маленький песик з’явився на світ Божий в кінці квітня, в кінці липня йому вже було три місяці. Весь цей час не було темно, а в кінці серпня ночі стали ставати більш темними. Песик дуже здивувався – йому здавалось, що весь світ заховався у мішок – і ось він  сів на сходах і почав гавкати на темноту.

Ввечері напередодні свята Івана-Купала всі хлопчики звично ганяють м’яча, а дівчатка танцюють і співають, або мають інші забавки. Ті з них, в кого є гроші, можуть купити собі різні солодощі, а бідним дітям, якщо з ними ніхто не поділиться, лишається тільки дивитися як інші ласують.

Вночі на узвишші запалюють багаття, вогонь цього багаття у Фінляндії називається Кокко, а в деяких районах Швеції його ім’я Бальдерс-бооль, вогонь цей ніби говорить, радійте люди літу, теплу, сонячному світлу.

На Різдво, в темну пору року, запалюють багато свічок в церквах, а це говорить, що Господь наш, Ісус Христос, є вічне світло світу, яке осяює усю землю.

Посеред літа у всій природі здійснюється служіння Богу, і тоді цілий ліс є храмом Божим: над ним з небес сяє променисте сонце, там дзвенять голубі дзвіночки, там проповідують древні сосни, там водоспад своїм шумом сповіщає слово Боже, там вітер як на органі грає гілками дерев, а маленькі пташки своїми слабенькими голосами безперестанку співають псалми на славу Божу.

Літня проповідь говориться на слова з початку молитви Господньої: «Хай святиться ім’я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє. Хай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі».

І пташині псалми мають слова, але не кожен їх розуміє. Ці слова перейняли пташки від Божих ангелів і ці слова говорять: «Слава во вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління».

А квіти говорять один одному: «Цар Соломон, у своїй величі, не був так гарно одягнений так, як ми».

Звичайно, приємно дякувати і славословити Бога в церкві з іншими, і одному у себе вдома. Як радісно, коли вся земля прославляє доброту Божу, коли стоїш в лісі, облитий сонячним промінням і чуєш, як дерева говорять один одному: «Так, ми всі діти Божі і все це по його невимовній милості. Подякуємо ж і прославим Його святе ім’я!»

Я хочу розповісти вам щось веселе і гарненьке, що трапилося одного разу вночі напередодні Івана-Купала.

Густав і його сестра, Соня, в цей день спали після обіду, щоб не дрімати, коли настане ніч. Годині о 6 вечора вони поїли хліба з маслом, випили по склянці молока, і вирушили на луг з м’ячами, палицями і обручами для гри в серсо. Кожен з них отримав від батька по срібній монеті, щоб чим-небудь поласувати; там за старим звичаєм зазвичай продавали дітям вафлі і пряники.

На лузі вже зібралося багато хлопчиків і дівчаток. Діти грали в м’яч, кидали серсо, бігали в доганялки, грали в яструба і голуба. Всім було дуже весело. Навіть горобці, які сиділи неподалік на даху сараю, весело щебетали, вони завжди так роблять, коли бачать щось цікаве і веселе.

Нарешті Густав і Соня набігалися до втоми.

– Ходімо, та купимо собі вафель на мої гроші, – сказав брат сестрі.

– Добре, підемо, – сказала Соня.

Біля дороги сиділи п’ять або шість хлопчиків і дівчаток і з насолодою ласували вафлями, густо посипаючи їх цукром. Неподалік від них сиділа осторонь маленька дівчинка, одягнена в лахміття і тихенько поглядала на вафлі. Вона нічого не говорила, нічого не просила, але постійно дивилася в той бік і від часу до часу кусала свої маленькі пальці.

– Ти напевно дуже голодна? – запитала її Соня. – Хіба ти нічого не їла сьогодні?

Маленька мовчала і спочатку не хотіла відповідати.

– Я з учорашнього дня нічого не їла, – промовила вона потім.

– На, візьми мою гроші і купи собі поїсти, – сказав Густав. – Ми перед вечерею їли хліб з маслом, а у моєї сестри ще є гроші.

– Мої гроші побережемо, поки не зголодніємо більше, – сказала Соня братові.

– Мабуть, – погодився Густав. І вони пішли знову бавитись. Маленька дівчинка кивнула їм на подяку, і ніхто не знав, що вона купила собі за цю монетку.

Пізно ввечері одні з дітей розійшлися спати по домівках, а інші вирушили в ліс запалювати багаття. Там, на найвищому горбі, була складена велика купа смолистих пнів і хмизу. Як тільки сонце заховалося, цю купу підпалили і величезне багаття запалало яскравим полум’ям. Це було прекрасне видовище. Темні ялинки стояли колом, дим і полум’я високо піднімалися до синього нічного неба, а навколо вогню танцювали і старі і малі. Білобровий дрізд, який тільки що давав в лісі свій концерт, замовк від подиву; комарі в захопленні летіли прямо в вогонь, щоб краще бачити, а лисиця обережно виглядала з-за каменю: їй цікаво було знати, що за веселі вистави там відбуваються.

Коли перша ватра догоріла, всі хлопчики кинулися збирати хмиз на нову; і крику, реготу і веселощів було на весь ліс! Бідні курточки і штанці були в смолі і кіптяві, їм найбільше прийшлось поплатитися за цей бенкет.

– Густав, – зауважила Соня братові, який тягнув гіляку, вдвічі більшу за  себе, – що скаже мама, коли побачить, як ти забруднив свій одяг?

– Точно не похвалить, – відповів Густав і при цьому не міг не розреготатися. – Тобі самій треба подивитися в дзеркало. У  тебе намальовані сажею довжелезні вуса, та ще й борідка. Ти незрівнянно красива!

Соня зніяковіла, намочила кінчик носової хустки і стала квапливо стирати вуса.

– Ну що, більше немає? – питала вона.

– Так поки що немає, – заспокоїв її Густав.

Але скоро у Соні знову з’явилися нові вуса, їй потрібно було роздмухувати вогонь, що погано займався.

– Ну тепер підемо, купимо собі хліба з маслом; я страшно зголоднів, – сказав Густав.

– Підемо, – відгукнулася Соня. – Адже у мене ще є гроші.

На цей раз біля дороги стояв маленький хлопчик, зовсім майже роздягнений, на ньому була одна тільки порвана сорочка. Поки він стояв біля вогню, йому було тепло, але коли він допомагав іншим тягати хмиз, то йому було так холодно, що у нього цокотіли зуби. Вночі було досить холодно, як це інколи буває влітку.

– Що ж ти не одягнешся тепліше? – запитав Густав.

– У мене не має іншого одягу  – відповів хлопчик і став пробиратися ближче до вогню.

– Такі обшарпанці, яким немає що одягти, могли б йти додому і лягати спати, – зауважив довгоногий Туре, який стояв біля них.

– У мене немає дому, де б я міг спати, – відгукнувся хлопчик-жебрак.

– У тебе є і куртка і пальто. Позич пальто хлопчикові, – сказала Соня Туре, який тримав своє пальто на руці.

– Позич! – засміявся Туре. – Якщо хтось  заплатить мені за це, то я, мабуть, позичу, поки не зійде сонце.

– Ось тримай! – сказала Соня, подаючи йому свою срібну монетку.

Хлопчика одягнули в пальто і йому стало, тепло і весело. Але нікому не було так весело, як Густаву і його сестрі, не дивлячись на те, що вони залишилися без вафель, без пряників і без грошей.

Так цілу ніч і горів вогонь, але ніч була дуже недовга. Скоро на сході зачервоніла зоря і мало-помалу розгорілася як червоне золото.

– Зараз зійде сонечко, – зауважив Густав. – Залізем на гору, щоб краще бачити!

– Де ж моє пальто? Віддайте моє пальто! – кричав довгоногий Туре, який отримав гроші за те, що зробив добру справу. – Ах, який же я був дурень! – говорив він. – Ще й гроші загубив, які нажив!

Не підуть на користь ті гроші, які треба віддати бідним. Пальто своє Туре знайшов на пагорбі, але не знайшов він свого хорошого настрою. Він був роздратований і лаявся з усіма. А чужий хлопчик більше не з’являвся і ніхто не знав, куди він зник.

Коли Густав і Соня зійшли на високу гору, то на свій подив побачили там обох бідних дітей, яким віддали свої гроші. Але тепер, вони не здавалися більше ні бідними, ні сумними. Лиця їх сяяли радістю і вони сказали їм:

– Ви були добрі для нас, і ми віддячимо вас так, як ніхто не дякував вам раніше. Станьте біля нас на коліна!

Густав і Соня стали на коліна, хоча зовсім не розуміли, навіщо ці діти цього зажадали. Вони забули, що були голодні і що їм хочеться спати. «Що ми зараз побачимо?» – думали вони.

В цей час в лісі настала така тиша, що можна було б розчути дзижчання комарів; але комарі склали свої крильця, птахи замовкли і навіть бурхливий водоспад, притих в скелях за лісом.

Але раптом на небі блиснув золотий промінь і променисте сонце стало велично і спокійно підніматися з-за обрію. В одну мить вся природа прокинулася від радості і знову пролунали всі голоси: задзижчали комарі, заспівали пташки, зашумів водоспад, а в великому лісі зашелестіли гілки і листя.

– Подивіться тепер! – сказали діти жебраки. І в цей час Густав і сестра побачили, що повітря стало швидко наповнюватися незліченними легіонами маленьких прозорих ангелів, які летіли і вгору і вниз, кожен до свого, тому що кожне дерево, кожна квітка і кожна жива істота має свого ангела-хоронителя.

– Дивись, – сказала Соня братові, – у всіх є свої ангели-хоронителі, які відносять їх молитви до Бога. Тільки у нас з тобою немає!

– Ви так думаєте? – сказали діти жебраки. – А ми хто? Хіба ви не зрозуміли, що ми – ваші ангели-охоронці. І хоча ви нас до сих пір не бачили, але ви часто відчували нас в своєму серці, кожен раз, коли ви молилися Богу, або робили що-небудь хороше. Адже це ми простягали свої крила над вашою колискою, коли ви були маленькими; ми завжди супроводжуємо вас і ім’ям Бога охороняємо від будь-якого зла на світі; ми будемо супроводжувати вас все ваше життя, якщо тільки ви будете боятися Бога і жити по його заповідям у покорі, любові, мирі й простоті до кінця життя.

Коли бідні діти так говорили, вони ставали світлими і такими прозорими, що крізь них можна було бачити і сонце, і листя дерев, і, нарешті вони зникли зовсім, як біла хмарка в яскравій ранковій зорі.

Густав і його сестра дали один одному обіцянку, що вони будуть жити завжди так, щоб їх ангели раділи за них. І як би у відповідь вони почули в шумі лісу і в співах птахів одну величну, господню молитву Богу: «Хай святиться ім’я Твоє! Нехай прийде царство Твоє! Хай буде воля як на небі, так і на землі!»

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Рейтинг: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар