Не подужав

Оповідання Олега Буценя

Максимко, Тошка й Павка разом ішли додому. Був погідний початок вересня. По-літньому пригрівало ласкаве сонце. Хлопці не поспішали — ішли ж бо з уроків, а не на уроки. Чвалали поволеньки, хвацько підбиваючи ногами брунатні каштани, які від легкого подиху вітру раз у раз падали додолу, з тріском та луском вискакували з їжакуватої зеленої шкаралущі.
Максимко ненароком засунув руку до кишені й несподівано для самого себе намацав кілька монет. Як він їх досі не потратив?
— Жарко… Може, морозива поїмо? — непевно глянув на друзів, шукаючи підтримки.
Хлопці й собі давай вивертати кишені, яких у кожного було хоч одбавляй. Павка знайшов лише п’ятнадцять копійок, зате Тошка нарахував майже карбованець.
— Я — за! — підняв він угору руку.
Павку теж не треба було довго вмовляти. Він з готовністю ваявив:
— Приєднуюсь!
Рушили до тролейбусної зупинки, де завжди торгувала морозивом грубезна жінка в білому халаті. На місці була вона й сьогодні. Сині ящики в неї були розмальовані полярними ведмедями. І сама вона скидалася на ведмедицю. На ящиках, загорнуті в целофан, лежали принадні, апетитні брусочки.
— «Ленінградське», «Крем-брюле», «Фруктове», — читав написи Максимко, облизуючи спраглі губи.— Колись я з’їв три порції зразу! — з приємністю згадав він.— Тільки тоді було ще жаркіше, ніж зараз.
— Ото диво! — скривив Павка зневажливу гримасу. — Я тобі можу хоч п’ять з’їсти…
— Ов-ва!.. А шість не можеш? — глумливо запитав Тошка. Павка трохи подумав, прикинув свої можливості ж сказав:
Шість штук — це шістсот грамів. З’їм!
— Б’ємось об заклад — не з’їси! — одразу загорівся Максимко, бо любив закладатися при найпершій нагоді.— На що закладаєш?
— На що хочеш,— самовпевнено відповів Павка.— Думаєш, злякаюсь? Не подужаю?
— Не подужаєш! Програєш!
— Сам програєш.
— Гаразд. Тоді давай на твоїх мечохвостів. Згода?
— Згода,— не моргнувши й оком, погодився Павка. — А ти ж що закладаєш?
— Я…— хвильку подумав Максимко, — я віддам пару турманів! Найкращих голубів!..
Хлопці зчепили руки, як годиться при закладі:
— Тошко, перебивай!
Тошка перебив, йому не жалко. А потім він та Максимко купили морозиво й віддали Павці. Сіли на лавочці, що стояла неподалік тролейбусної зупинки. Павка поквапно, повагом — хай не думають, що такий жаднюга! — узявся «до діла». їв прицмокуючи, плямкаючи, ніби навмисне дратуючи спраглих друзів. А ті лише посміхалися: зажди, мовляв, якої ти потім заспіваєш!..
— Подавайте! — владно кивнув Павка, викидаючи обгортку першої порції в ящик для сміття.— Розтануло, не розкуштував навіть яке.
Тошка приніс другу порцію. Вона,— було видко,— ішла вже не так апетитно, як перша, але й її Павка доконав швидко. Максимко пішов за третьою. Купував з деякою непевністю. Але Павка нахабно бадьорився, нахваляючись спорожнити отій ведмедиці пів-ящика, і відступати було пізно.
— На, уминай! — з погано прихованим жалем сказав Максимко.
Павка, здавалось, був певен своєї перемоги над невдахами-друзями, бо їв не мовчки, а зловтішно позиркував і молов казна-що:
— Полічіть гроші! Чи вистачить на шість порцій?.. А то потім скажете, що не зміг…
Він розгорнув ще одну порцію, але їсти не квапився.
— Хочете, дам по разу вкусити? А то облизуєтесь, аж дивитися жаль.
— Їж,— майже сердито відмовилися друзі, хоч в обох аж слина котилася — кортіло морозива.
Найважче Павці було з вафлями. Вони, як на те, попалися якісь твердющі, ніби позаторішні. З кожною новою порцією ставали все твердіші, ніби їх замішано на цементі. Павка насилу кутуляв задублими од холоду щелепами.
Помітивши це, Максимко підморгнув Тошці, а тоді до Павки:
— Може, тобі пожувати?
— Бабусі своїй пожуй,— огризнувся Павка, відчуваючи, що йому справді стає непереливки. Аби якось затягнути час, він хитро попросив:
— Поки я ковтатиму ваші грошики, ви б мені щось цікаве розказували. А то тільки заглядаєте в рот, наче три дні не їли.
— Добре, розповім,— погодився Максимко.— Тільки чи до смаку тобі це буде?.. Оце я сиджу та й думаю: що я робитиму з твоїми мечохвостами. Акваріума в мене нема. Підсмажити їх —- теж один пшик вийде. Дурний, що закладався на них. Треба було б злупити з тебе щось краще.
— А ти їх котові віддаси, — порадив Тошка навмисне, щоб допекти Павці, який любив своїх мечохвостів, гордився та хвастався ними.
— Оце ідея!..
— Оближетеся разом зі своїм шолудивим котом! — спалахнув Павка.— Подуріли, чи що?.. Таких рибок — котові!.. Ну, та вашими вони не будуть! Хоч би мені й луснути на місці!..
Хлопці зареготали.
Павці зраджував його спокій. Павка боїться! Павка здається!..
— Ви купили мені дуже жирного морозива. Я забув сказати, що можу з’їсти шість порцій фруктового…
— Не хитруй, яке хочемо, таке й купуємо! — втішажся Тошка.— Доїдай скоріше, я ще куплю. Яке, Максимку?
— Вершкове, з шоколадом!
Тошка одлічував копійки, а Павку вже нудило. І в животі було в нього так, як у добрячому холодильнику,— що хочеш клади, не зіпсується.
— Ой! —ляснув себе Павка по лобі.— Я й забув! Мені ж мама наказала до знайомих з’їздити після уроків.
— Устигнеш! їж, їж!
— Так далеко ж! Аж на Поділ! — просився Павка.
— Знаємо твій Поділ! Тобі б оце в Африку, погрітися! — не поступалися хлопці.
— Чесно: здаєшся? Признайся, що програв,— на четвертій лапки вгору…
Павка похмуро сопів та ікав.
— Як не здаєшся, то я ще побіжу та принесу,— Тошка брязнув монетами в кишені й подався до білої ведмедиці. Його зупинив Павка.
— Не треба,— сказав, клацаючи з холоду зубами.—А мечохвостів, чуєш, Максимку, не давай котові…
Хлопцям стало жаль Павку. І тому, що змерз, аж посинів, І тому, що програв своїх мечохвостів і так боїться за них.
— Та кинь,— заспокоїв його Максимко.— 3 тобою й пожартувати не можна… Догляну твоїх рибок, не подохнуть.

Другого дня Павка не прийшов до школи. В Максимкові й Тошці ворухнулося щось схоже на докір сумління. Самі не знали чому, але почувалися ніби винними. А тут Вітка:
— А де Павка? Чого нема?
— Не знаємо.
Вітка відповідала за проведення спортивних змагань, що мали відбутися через два дні. Клас давно до них готувався, Павці в них відводилася найголовніша роль, бо він — найкращий бігун. А сьогодні чомусь його нема!.. Вітка занепокоїлась:
— Чи не сталось чого?
— Хай Юрчик сходить узнає,— запропонувала Клава.
— Ні, разом підем. Може, йому чимось треба допомогти,— сказала Вітка.— І я, і Юрчик, і ти,— втрьох сходимо.
І от троє їх біля Павчиних дверей. Похихикують стиха, перш ніж зайти до квартири.
— Дзвони, Юрчику!.. Дзвінок дістанеш?
Юрчик мовчки проковтнув образливі Вітчині слова. Він уже звик, що всі в класі збиткуються над його малим зростом. Так і тепер. Не огризався, подзвонив.
Двері відчинила висока жінка в квітчастому халаті, Павчина сусідка.
— Павка дома? —спитав Юрась.— Ми із школи.
— Проходьте,— пропустила жінка відвідувачів до темнуватого передпокою.— Щось ніби занедужав.— Вона постукала в двері праворуч: — Павле, до тебе дівчатка прийшли!
— Не самі дівчатка! — поправила її Вітка.
— Ах, перепрошую! — удавано спохопилася жінка.— Як це я не помітила між вас такого славного хлопця? Та ще з такими кучерями!..
Від цього сумнівного компліменту Юрась ладен був провалитися аж десь у підвал, але підлога була міцна. Добре, що в передпокої було темно і ніхто не бачив його червоних вух.
Аж ось відчинилися двері, і на порозі став Павка з забинтованою шиєю. Побачивши однокласників, прохрипів:
— Привіт! Прошу!..
— Заслаб? — розчаровано спитала Вітка, коли ввійшли до кімнати.
— Горло трохи,— Павка торкнувся рукою компреса на шиї.— Мама боїться, що в мене фунікулерна ангіна.
— Яка? — перепитав Юрчик, бо ще не чув про таку хворобу.
— Фунікулерна.
— Ти що, на фунікулері катався і застудився?
— Ні, це так ангіна називається.
— Тю, дурні! — сказала Вітка.— Такої ангіни нема. Є ангіна фо-лі-ку-ляр-на! Зрозуміли?
— О, добре, що в тебе дід лікар! — образився Юрчик.
А Павка сказав:
— Мені однаково, фолікулярна вона чи фунікулерна! Аби швидше минула!..
І Вітка, і Юрчик, і Клава відчули, що Павка думає зараз про змагання. Через те й хоче швидше видужати. Інакше б, навпаки, прикидався б, охкав та ахкав, аби менше уроків робити, аби пропустити більше днів. Знають вони Павку!..
— Я тобі свого діда пришлю! — пообіцяла Вітка.
— Не треба, вже була лікарка.
— Мій дідусь знаєш який! Чистий тобі чародій!..
— Не треба!
— Як-то не треба? Ускладнення будуть, залежишся…
— То й що?
— Як це — то й що? — обурилася Вітка.— Ти таке кажеш!..
А Юрась, гарячкуючи, пояснював:
— Чи ти не розумієш, що від твого одужання залежить успіх нашого класу? Якщо тебе не буде на змаганнях — програємо!
Павка задумався. Було приємно, що він така цяця, і водночас неспокійно. Лікарка сказала вранці, що треба сидіти дома щонайменше три дні. Змагання ж — через два. Що робити?
— Веди свого чародія! — дозволив Вітці.
Вітка привела дідуся того ж дня, надвечір. Павка сподівався, що «чародій» вилікує його одним махом, а він, оглянувши та вислухавши хворого, навиписував рецептів, до тих, що вже були, й замахав руками:
— Лежати, лежати, лежати! Тут і п’ять днів чи поможе! — Дідусь глянув на онуку і додав: — Жодних змагань! Ясно?..
Вітка з Павкою безнадійно ззирнулися. Вона дивилася з німим докором, він — з жалем і каяттям. Дідусь тим часом пройшов по кімнаті, спинився перед акваріумом:
— Гарні рибки… Колись і в мене були…
Вітка з дідусем пішли, а Павка лежав і дивився в стелю. При згадці про мечохвостів йому зробилося ще важче. Доведеться віддати цих красенів Максимкові… Бач, плавають собі і галди не мають, що господар підло програв їх тому варварові Максиму! Програв, як кріпосник у карти кріпаків!..
А Максимко, тільки Павка подумки згадав про нього, — вже тут як тут. «За мечохвостами прийшов»,— з відвертою ворожістю зиркнув Павка на гостя. Що ж, хай бере, хай!.. У горлі Павці здушило ще дужче, і щось задряпало, наче кіт пазураками.
Гість якусь хвилю сидів мовчки, набурмосений, а потім:
— Програє клас…
— Програє,— потвердив Павка.
— Так нам і треба! — злостився Максимко.— Це я, я, дурень, підмовив тебе битись об заклад! Я винен! Я!.. Пробач…
— Хі, пробач,— хрипко перекривив Павка.— А я не винен? Та не будь я ще більшим дурнем, то хіба став би, як навіжений, жерти оте морозиво? Тьфу!
Та напад самокритичності нараз минув, і Павка понуро кивнув на мечохвостів:
— Забирай!.. Греби!.. Грабуй!..
— Не візьму. Вважай, що я їх уже взяв раніше, а це знову тобі подарував.
Павка на мить отетерів від несподіванки, а потім радісно просипів:
— Правда? — від горла йому щось відкотилося, дихати стало зовсім легко і по всьому тілу розлилося приємне тепло.— Максимку!.. Чуєш! Та ти ж… Ти ж зовсім не варвар! Ти знаєш хто?.. Друг! Справжній!..
Потім з годину сиділи по-товариськи мовчки і по-товариськи мирно. Думали про одне: винні обидва, підвели клас…
Але ж хіба це останні змагання?.. Не останні!

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
Олег Буцень — “Наше відкриття”
Оповідання для молодшого шкільного віку.
Художник: Володимир Гончаренко
Видавництво “Веселка”, Київ, 1977

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: