TOU

Немає в лісі ніяких розбійників

Казки Астрід Ліндгрен

— Немає в лісі ніяких розбійників! — крикнув Петер, розмахуючи своїм дерев’яним мечем, і вибіг на ґанок. — Немає в лісі ніяких розбійників!

Давно стемніло, і бабуся півгодини тому визирала з вікна і кликала Петера додому. Але він загрався на вулиці з хлопчиками. До чого ж подобалося йому у бабусі, і грати з хлопцями Янсонів було набагато веселіше, ніж з хлопцями у себе вдома. Сьогодні вони навіть стріляли з пугача.

— Немає в лісі ніяких розбійників! — Бабусі на кухні не було.

— Немає в лісі ніяких розбійників! — У вітальні її теж не було.

У каміні палав вогонь. Світло не вмикали. У кутках кімнати було темно. Бабусина гойдалка стояла біля швейної машинки. На дивані лежала розгорнута книга – казки «Тисяча і одна ніч», так, як Петер її залишив, коли хлопці Янсонів зайшли за ним.

— Немає в лісі ніяких розбійників! — Петер так сильно вдарив дерев’яним мечем по канапі, що з нього вилізло маленьке біле пір’ячко.

— Немає в лісі ніяких розбійників! — у дальньому кутку стояв ляльковий будиночок, який подарували мамі, коли вона була маленька. Гарний ляльковий будиночок, з кухнею та їдальнею внизу та спальнею та вітальнею нагорі.

У вітальні будиночку сиділа маленька лялька у блакитній сукні. Звали її Мімі. Петер навів на Мімі пугач і знову крикнув:

– Немає в лісі ніяких розбійників!

Тут Мімі піднялася зі стільця і підійшла до Петера.

— Нема чого вигадувати, — сказала вона. — Розбійники в лісі, є!

Лице її було таке сердите, що Петер і не подумав здивуватися. Хоча… трохи дивно, що лялька вміла говорити. Таке траплялося лише у казках. Петер вирішив краще подумати про це на дозвіллі. А зараз у нього часу не було, тому що Мімі нахмурила брови і сказала:

— Ось ти бігаєш і горлаєш, що в лісі немає розбійників, а їх там повно! Іди, виглянь у віконце моєї спальні, тоді побачиш!

Вона взяла Петера за руку і провела його через вітальню лялькового будиночку до спальні. Петер вирішив, що на дозвіллі серйозно подумає про те, як це він зміг поміститися в ляльковому будиночку. Тепер же він не мав часу, бо Мімі тягла його прямо до віконця.

— Виглянь обережно через фіранку, щоб Фіоліто тебе не побачив, — сказала вона.

Петер виглянув дуже обережно з вікна спальні. Хоча окрім бабусиної гойдалки та швейної машинки, він не мав би побачити — але їх він не побачив. А побачив темний ліс. І зовсім близько, за деревом, стояв чоловік з чорними вусами, в крислатому капелюсі та плащі.

— Що скажеш тепер? — тріумфально запитала Мімі. — Може, це не розбійник? Наступного разу думай про те, що базікаєш!

— Це… Фіоліто? – спитав Петер.

— Можу в цьому заприсягтися, — сказала Мімі. — Фіоліто, ватажок зграї розбійників. У нього сорок розбійників, які коряться йому.

І тут Петер побачив, що за кожним деревом стоять розбійники.

— Ти замкнула двері? — боязко спитав він.

– Так, я поки що у своєму розумі, – сказала Мімі. — Зрозуміло, що я замкнула двері. Я одна, сирота, а в будинку повним-повнісінько справжнісіньких перлин! Як не замкнути двері!

– У тебе багато справжніх перлин! – здивувався Петер.

— Повно, — повторила Міммі. — Глянь сюди!

Вона вказала на намисто з червоних, зелених, блакитних і білих перлин, яке двічі обвило її шию.

Коли мамі Петера було сім років, і вона була молодшою донькою бабусі, вона якось забігла в крамничку і купила мішечок скляних перлин за десять ері і сама нанизала це намисто для Мімі. Петер не раз чув про це. «Загалом, — подумав він, — не можна сказати, що це справжні перлини».

— Цим перлинам ціни немає, ось так, — сказала Мімі. — І це на них полює Фіоліто, розумієш?

Петер не на жарт занепокоївся. Але Мімі нітрохи не здавалася стривоженою.

— Та ну їх, цих розбійників, підемо краще на кухню і зваримо какао, — запропонувала вона.

З верхнього поверху на нижній вели сходи. Мімі перекинула ногу через перила, з’їхала вниз і ніяково приземлилася на підлозі в їдальні. Петер спустився за нею. Незабаром вони вже сиділи за кухонним столом і пили какао, вмочуючи в нього булочки.

– Хочеш ще одну? – Запитала Мімі. І ось тут вони почули, як хтось крадеться за кухонними дверима!

– Фіоліто! – прошепотіла Мімі і злякано перекинула свою чашку з какао.

— Ти впевнена, що двері зачинені? – прошепотів Петер.

Вони побачили, як ручка опустилася, і почули, як хтось навалився на двері. Але двері не піддалися.

– Ха, ха, нічого не вийшло! – сказала задоволена Мімі.

Вони почули, як хтось повільно, крадучись, віддалявся. Вони поспішили визирнути з кухонного віконця. У лісі було зовсім темно. Але розбійники розвели багаття, яке відкидало навколо зловісні тіні.

— Вони, мабуть, збираються залишитися тут на всю ніч, — сказала Мімі. — Вистріли зі свого пугача, і ми побачимо, злякаються вони чи ні.

Петер відчинив кухонне віконце і вистрілив у чорну ніч. Пролунав глухий і моторошний постріл. Паф! Розбійники злякано підскочили на ноги. Мімі виглянула з вікна.

— Так вам і треба! – Закричала вона. — Тепер ти знаєш, що на тебе чекає, Фіоліто! Ось цей чоловік, — вона вказала рукою на Петера, — цей чоловік захищатиме мене до останньої краплі крові! — І, взявши Петера за руку, жваво сказала: — Правда, ти ж зробиш це?

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Нет в лесу никаких разбойников”
Астрид Линдгрен
Видавництво: “ Журнал «Семья и школа» ”
1995 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: