ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Непролазний ліс ( 6 казка)

Анатолій Валевський

Пригоди тривають

День видався на славу. Тепле сонечко, прибиваючись крізь листя дерев, пестило пухнасті кульбаби, що росли під могутнім дубом. Радісно виспівували лісові пташки. Причаївшись у кущах смородини неподалік від дуба, Клайм з самого ранку уважно спостерігав за його верхівкою. Там, в розвилці трьох гілок знаходилося гніздо сороки Берти, у якої ось-ось повинні були з’явитися пташенята.

Вже як хотілося цікаврику поглянути на них хоч краєчком ока! Але Берта була відомою скандалісткою і нікого до гнізда не підпускала. Тому Клайм вирішив потайки простежити за сорокою і, дочекавшись, коли вона полетить у своїх справах, обережно зазирнути у гніздо.

Цікаврики вельми непосидючі. Але вже якщо вони вирішили про що-небудь довідатися, то висидять на одному місці хоч і цілий день, аби нічого не прогавити. Сонячний промінчик залоскотав Клаймові ніс, і він затиснув ніс руками, щоб не чхнути.

Час минав. Нарешті над краєм гнізда показалася голова сороки. Вона скосила хитрющі очеі в один бік, потім в інший, підозріло глянула на зарості смородини. Переконавшись, що поблизу нікого немає, Берта вибралася з гнізда і полетіла в бік ельфійського палацу.

– Тепер потрібно діяти швидко! – вигукнув Клайм.

Він вибрався з кущів, підбіг до дуба і поліз вгору. Незабаром цікаврик опинився біля своєї мети.

– Цікаво-цікавенько… – пробурмотів він, засовуючи в гніздо свій відомий допитливістю ніс.

Але на його розчарування там не було ніяких пташенят. Три яйця в цяточку лежали на дні гнізда – і більше нічого.

– Ех, шкода… – зітхнув Клайм. – Видно, ще не настав час. Доведеться навідатися через декілька днів.

Влаштувавшись зручніше поруч з гніздом, цыкаврик почав озиратися по сторонах. Велетенський старий дуб височів над усім лісом, як спостережна вишка. Клайм із захопленням розглядав околиці. Он там, з густої хащі Сріблястого лісу, визирає верхівка ельфійського палацу. Трохи ліворуч видно дорогу, яка веде до селища фішменов. А он і сам селище на березі Лазурної затоки. І вже зовсім далеко, так, що майже не видно, вгадувалися обриси Берега русалок. Праворуч, крізь туманний серпанок виднілася гора Висока, схожа на величезну вежу.

– Потрібно буде обов’язково побувати на горі Високій… цікавенько, що там… – почав, було, Клайм, але тут з’явилася Берта, яка несподівано вирішила повернутися.

Побачивши поруч зі своїм гніздом цікаврика, сорока підняла справжній гвалт. Вона закричала, затріщала на весь ліс, а потім кинулася в атаку на непроханого гостя.

Клайм від несподіванки мало не впав з гілки. Він швидко спустився вниз і кинувся навтьоки, рятуючись від сердитої господині гнізда.

Вибігши на стежку, цікаврик ніс до носа зіткнувся з Брегоном, який поспішав йому назустріч.

Вдарившись лобами, приятелі розлетілися в різні боки. Сидячи на траві і потираючи забиті місця, вони розгублено дивилися один на одного.

– Ти куди? – першим отямився Клайм.

– До гнізда Берти. Хочу подивитися на її пташенят. А ти звідки?

– Я якраз від неї тікаю! Краще не ходи туди. Зараз Берта така сердита, що і тобі дістанеться! До того ж пташенята ще не вилупилися.

– Звідки ти знаєш?

– Сам бачив. Я в гніздо зазирнув.

– Шкода, – розчаровано зітхнув Брегон, піднімаючись на ноги і обтрушуючи штанці. – Чим же тоді зайнятися?

– У мене є пропозиція! – заявив Клайм.

– Яке? – нагострив вушка Брегон.

– Дізнаєшся… тільки спочатку знайдемо Таффі.

– А навіщо її шукати?! Вона зараз вдома вікна миє.

– Звідки знаєш?

– Так я ж сам бачив, коли проходив повз.

– Тоді чому ми стоїмо?! – вигукнув Клайм. – Біжимо до неї!

Цікаврики щодуху припустили по стежці і незабаром прибігли до хати старого Рулла – батька Таффі.

– Ну, і де ж вона? – запитав захеканий Клайм.

Біля будинку нікого не було видно.

– Не знаю, – знизав плечима Брегон. – Коли я поспішав до гнізда Берти, Таффі була тут.

Позаду цікавриків пролунав тихий смішок. Озирнувшись, друзі побачили Таффі.

– Я так і знала, що ви зараз прискачете! – сказала вона, дивлячись на розгублені обличчя Клайма і Брегона.

– Як ти здогадалася?

– Спочатку я побачила Брегона, який біг у бік гнізда сороки Берти. Потім в лісі піднявся гвалт. Я одразу здогадалася, що ви знову потрапили в якусь історію. Вірно?

– Ця Берта така вреднюча, – почав виправдовуватися Клайм. – Я тільки заглянув в її гніздо, навіть нічого не чіпав, а вона одразу скандал здійняла.

– Ага, тепер зрозуміло, – кивнула Таффі.

Брегон нетерпляче тупцював на місці, намагаючись щось сказати.

– Ну, що ще трапилося? – запитала цікавричка.

– У Клайма є якась пропозиція. Тому ми тебе шукали, щоб разом обговорити.

– Це вже цікавенько! – очі у Таффі заблищали. – Нумо, викладай, що ти там вже надумав?

Друзі всілися на суху колоду в тіні розлогого клена і приготувалися слухати Клайма.

– Я весь час думаю і думаю, але ніяк не можу зрозуміти: куди ж поділися чарівники, які раніше жили в Дрімландії?

Брегон і Таффи мовчки перезирнулися і знизали плечима.

– А що як вони нікуди не йшли, а так і живуть десь тут? Просто ховаються, щоб ми їх не бачили.

– Навіщо б їм ховатися? – здивувався Брегон.

– Звідки я можу знати! – Клайм розвів руками. – Чарівники – вони і є чарівники. Хіба мало що їм в голову спаде!

– Де ж вони можуть ховатися? – недовірливо запитала Таффі.

– Я думаю, що на Драконовому острові або на горі Високій.

– Чому ти так вирішив?

– Ну, там же ніхто не буває. Якщо вже чарівники вирішили десь сховатися, то кращого місця годі й шукати.

Таффі взяла лозинку і почала креслити на землі карту Дрімландіі. Клайм із Брегоном з зацікавленням спостерігали за її діями.  Закінчивши креслити, дівчинка задумливо промовила:

– На Драконів острів ми ніяк не потрапимо, хіба що на кораблі…

– Але ж у нас немає корабля, а це означає, що доведеться просити мореплавців або фішменів, – заперечив Брегон.

– Ні, це не годиться! – сказав Клайм. – Тоді всі будуть знати, куди ми зібралися.

– Це вірно, – погодилася Таффі. – Але і до гори Високої нам ніяк не дістатися без корабля. А якщо йти по суші, то увтупимося в Непролазний ліс. Кажуть, ще ніхто не зміг через нього пробратися.

– Як же бути? – засмутився Брегон.

Тут Клайм хитро посміхнувся, змовницьки підморгнувши друзям. Він нахилився до них ближче і прошепотів:

– Ви забули про печеру з чарівними візками. Я думаю, що на одному з них ми зможемо доїхати до гори Високої, і про все там дізнаємось.

– Може, одразу на Драконів острів поїдемо? – запропонував Брегон.

– Ні. Спочатку потрібно піднятися на гору Високу. Адже вона вище навіть Кремезних гір. Звідти можна розглянути всю Дрімландію. Ну що, згодні?

– Ще б пак! – вигукнули Брегон і Таффі. – Пригоди ми любимо!

– От і добре! Значить, сьогодні ми готуємося до подорожі, а завтра на зорі зустрічаємося у Покинутих печер. Домовилися?

– Так.

– Ліхтарі можете залишити вдома, – додала Таффи. – Я візьму з собою брошку із зірочкою. Вона буде висвітлювати нам дорогу.

Таффи залишилася вдома, а Клайм і Брегон вирушили до себе. Вони бігли по стежці, обганяючи один одного і наспівуючи одну зі своїх численних пісень:

Похнюпилась папуга –

В очах у неї туга.

Вона сидить в задумі,

Сумує і мовчить.

А як їй не страждати, –

Не вміє розмовляти,

Але папуга мріє,

Що хтось її навчить.

Як хочеш мати друга,

То не дражни папугу.

А пригости зернятком –

Хай трішечки поїсть.

Скажи їй добре слово –

І стане все чудово:

Тоді папуга казку

Веселу розповість.

Коли вони зникли, з-під куща жасмину виліз єнот Дасті. Він підвівся на задні лапки, обтрусився, почухав за вухом і звернувся до пугача, що дрімав на товстій гілці горіха:

– Привіт, Глуме! Як справи?

Старий пугач стрепенувся, але, побачивши єнота, заспокоївся.

– Привіт-привіт… я вже злякався, думав – цікаврики.

– Вони як раз тільки що повз пробігли. Дуже поспішали.

– У-гум… видно, знову кудись зібралися.

– Я теж так думаю. Вони ж без пригод жити не можуть. Вірно?

Але Глум нічого не відповів. Він уже знову спав.

– Ну і соня! – обурився Дасті.

Він озирнувся по сторонах. Не помітивши нічого підозрілого, єнот витягнув з-під куща кошик і попрямував до струмка.

 

Гора Висока

Небо над Кремезними горами початло світлішати. Рожеві відблиски пофарбували білосніжні вершини. Сріблястий ліс прокидався після нічної дрімоти.

На замшілому пні сидів Клайм, з нетерпінням поглядаючи в бік кущів. Поруч з ним темнів вхід у Покинуті печери. Несподівано з чагарника вискочив заєць. Побачивши цікаврика, він завмер стовпчиком, злякано притиснувши вуха. Але позаду тріснула гілочка, заєць стрілою пролетів через галявину і зарився у зарості.

З’явилися Таффі і Брегон. Клайм скочив їм назустріч.

– Я тут чекаю вас вже цілу годину! Ходімо швидше.

– По-перше, доброго ранку! – сказала Таффі. – А по-друге, світанок тільки настав. Значить, ми прийшли вчасно.

– Ми ж не винні, що тобі так нейметься! – додав Брегон.

Друзі увійшли в печеру і вирушили по знайомій дорозі. Золотисті стрілки вказували їм шлях. Зірочка брошки Таффі висвітлювала високі склепіння. І коли вони наблизились до стіни, що перекривала дорогу, Клайм вставив чарівну каблучку в поглиблення, і стіна негайно піднялася, відкриваючи прохід.

Опинившись всередині, приятелі попрямували до візків. Таффі трохи затрималася, із захопленням розглядаючи мармурові фігури.

– Агов, Таффі, йди сюди! – покликав Клайм.

Він уже сидів в одному з візків разом з Брегоном.

Дівчинка підбігла до них і влаштувалася на сидінні навпроти друзів.

– Ой, як тут здорово! – захоплено вигукнула вона.

– Це ще нічого, – заявив Брегон. – Найцікавіше попереду!

– Тримайтеся міцніше! – оголосив Клайм. – Вирушаємо…

Він підняв над головою каблучку.

– Хочу, щоб візок доправив нас до гори Високої!

Візок стронувся з місця і помчав до темного тунелю. Таффи підняла над головою брошку, висвітлюючи дорогу.

Цікаврики мчали кам’яним коридором, петляючи серед гранітних стовпів, що підпирали могутні зводи стародавніх печер. Поступово прохід почав звужуватися. Незабаром стіни настільки наблизилися, що до них можна було дотягтися рукою. Здавалося, ще трохи – і вони зімкнуться.

Друзі тривожно дивилися вперед, в непроглядну темряву, намагаючись розгледіти хоч що-небудь.

Візок різко повернув за ріг і раптово влетів у таку величезну печеру, що цікаврики навіть ахнули від несподіванки.

Склепіння печери знаходилося так високо, що сяйво брошки Таффі не могло його висвітлити. Здавалося, ніби темне беззоряне небо нависло над головами. Стіни розійшлися далеко в боки. Тепер між ними могло б розташуватися все селище тролів. Ліворуч від дороги, по якій котився візок, бігла підземна річка. Її береги були викладені мармуровими плитами, щільно підігнаними одна до одної. З чистої води вистрибували рожеві напівпрозорі рибки. Перекинувшись в повітрі, вони знову падали в річку з тихим дзвоном, немов кришталеві дзвіночки.

Праворуч височів ланцюг піщаних пагорбів.

– Цікавенько… – пробурмотів Клайм. – Може, зупинимося? Якісь пагорби дивні, не завадило б глянути на них ближче.

– А раптом там скарби заховані ?! – підтримав друга Брегон.

– Тобі скрізь ввижаються скарби, – усміхнулася Таффі.

– А раптом… – не вгамовувався Брегон.

– В такому разі ми ніколи не доберемося до гори Високої.

– Це ще чому?

– А тому, що я теж хотіла б поблукати трошки серед гігантських бурульок.

– Де ж ці бурульки? – здивувалися Клайм і Брегон.

– Подивіться уперед.

Друзі глянули туди, куди вказала Таффі і обімліли. Візок наближалася до незвичайного лісу, що складався з величезних бурульок. Це були прадавні сталактити. Немов жовтувато-молочні обпливлі свічки, вони звисали звідкись зверху з темряви і з’єднувалися внизу з такими ж бурульками. Подекуди сталактити зросталися між собою, утворюючи химерні фігури, що нагадували стовбури могутніх дерев.

На повному ході візок в’їхав у дивовижний ліс і помчав гладкою як дзеркало дорогою, в якій відбивалися здивовані фізіономії цікавриків. Друзі були настільки захоплені надзвичайним видовищем, що всупереч своїй непосидючій природі сиділи мовчки.

Коли сталактитовий ліс закінчився, візок з’їхав на вузький міст, що перетинав глибоку прірву. Внизу клекотів бурхливий потік. Бризки від нього долітали до відважних мандрівників. А відразу за містком почався ще один ліс – на цей раз грибний. Під кожним капелюшком гігантських грибів могли б сховатися від дощу з десяток цікавриків.

Дорога йшла під ухил. Візок все глибше занурювався в надра землі.

– Не подобається мені це, – стурбовано пробурмотів Брегон. – Ми весь час кудись опускаємося… а раптом потім не зможемо назад повернутися?!

– Не хвилюйся, – заспокоїв його Клайм. – Напевно, підземна дорога проходить під Лазуровою затокою. Скоро почнемо підніматися.

І справді: дорога вирівнялася, а потім пішла вгору.

Таффі захоплено подивилася на Клаймом, але тут печера знову звузилася. Друзі відчули на своїх обличчях подих теплого повітря. Підземна подорож завершувалася.

Нарешті візок в’їхав до великої зали і завмер на місці.

– Ну ось, здається, приїхали!

Клайм першим зістрибнув на підлогу і почав роззиратися навкруги.

З усіх боків друзів оточували кам’яні стіни. Вони здіймалися вгору. Там, десь дуже далеко виднілася блакитна плямочка неба.

– Куди ж ми потрапили? – здивувався Брегон. – Це якийсь колодязь. Тут немає ні дверей, ні вікон. Як ми звідси виберемося?

– Стривай, – зупинила його Таффі. – Що небудь придумаємо.

– А що тут роздумувати?! – відгукнувся Клайм. – Якщо візок нас сюди привіз, то десь повинен бути вихід.

– Все-таки хотілося б знати: де ми знаходимося? – Не вгамовувався Брегон.

– Ясно, де! Всередині гори Високої.

– Гей, подивіться сюди! – покликала друзів Таффі.

Від самої підлоги уздовж стіни вгору тяглася ажурна драбинка з поручнями.

– Ось і вихід! – вигукнув Клайм.

Він першим ступив на сходи і почав підніматися. За ним послідували Брегон і Таффі.

З кожною новою сходинкою йти ставало важче.

– Я вже більше не можу! Я втомився! – жалібно заскиглив Брегон.

– Може, трохи відпочинемо? – попросила Тафф і.

Клайм окинув друзів поглядом. Було видно, що всі дуже втомилися. Та й сам він неабияк стомився.

– Гаразд, зробимо невеликий привал, – погодився Клайм.

Цікаврики сіли на сходинки і полегшено зітхнули.

– Цікаво, невже чарівники пішки піднімалися на вершину гори? – запитала Таффі.

– Не знаю, – Клайм задумливо почухав ніс. – Може, вони просто злітали туди.

– Це навряд чи, – втрутився Брегон. – Навіщо б тоді потрібна була драбина?

– А що якщо сходи не прості, а чарівні ?! – припустила Таффі. – Може, потрібно тільки сказати яке-небудь заклинання – і вони самі віднесуть нас нагору?

– Ага, як же! Адже ми не знаємо цього заклинання.

– Шкода… – сумно зітхнула Таффі.

Клайм задумливо крутив у руках срібну каблучку.

– Ех, як би мені хотілося опинитися зараз на вершині гори…

Щось клацнуло, скрипнуло – і сходи поїхала вгору. Це сталося так несподівано, що цікаврики навіть не встигли злякатися.

Сходи швидко довезли друзів до вершини і завмерли.

– Ось ми і на місці! – сказав Клайм.

Великий рівний майданчик, на якому опинилися цікаврики, з усіх боків оточували кам’яні перила. Посеред май1данчика височіла кругла вежа з численними вікнами.

– Здається ми знайшли місце, де ховаються чарівники, – прошепотів Клайм, вказуючи на башточку.

Затамувавши подих, друзі наблизилися до дубових дверцят, окутих бронзовим візерунковими листям.

Клайм тричі постукав. У відповідь відгукнулася лише гучна луна. Почекавши трохи, цікаврик вхопився за масивне кільце і потягнув на себе. Двері відчинилися легко, немов запрошуючи мандрівників. Друзі з зацікавленням зазирнули всередину.

Прямо від дверей вгору піднімалися кам’яні сходи.

– Ну от… знову сходи! – невдоволено протягнув Брегон.

– Та вони ж коротенькі: тут немає і десятка, – заспокоїла його Таффі.

Клайм піднявся наверх і розгублено вигукнув:

– Тут нікого немає!

– Не може бути!

Брегон і Таффі вибігли по сходах. У верхній кімнаті дійсно нікого не знайшлося. Лише біля одного з віконець стояла довга труба на тринозі. Поруч лежав на боці великий стілець.

– Як же так?! – обурився Брегон. – Куди поділися чарівники?

Клайм зніяковіло почухав потилицю.

– Я думав, що вони тут… – відповів він.

– Думав… думав… гиндик теж думав, – перекривив його Брегон. – Немає жодних чарівників. Все це – казки!

– Брегончик, ти не хвилюйся. Ми обов’язково їх знайдемо!

Поки Клайм втішав Брегона, Таффі підійшла до триноги і спробувала дотягнутися до труби. Але у неї нічого не вийшло. Тоді, піднявши стілець, Таффі залізла на нього. Зазирнувши в трубу, вона захоплено зойкнула:

– Клайме! Брегоне! Ідіть сюди скоріше!

Друзі підбігли до неї.

– Що сталося?

Таффі сплеснула долонями.

– Ця не проста труба, а чарівна! Крізь неї видно всю Дрімландію!

– Те ж мені, – махнув рукою Брегон. – Звідси, з вершини гори, можна і без будь-якої труби все побачити.

Таффі радісно засміялася.

– Через цю трубу видно так, ніби все знаходиться зовсім поруч.

– Не може бути!

– Самі подивіться!

Таффі поступилася місцем Клайму.

Від подиву цікаврик мало не впав зі стільця. Він побачив дідуся Ватроля, який щось розповідав Мітролю.

Клайм відірвався від труби і подивився в бік Глинистих пагорбів. Без труби їх не було видно, не кажучи вже про тролів.

– Дуже цікавенько… – пробурмотів Клайм.

Він знову зазирнув у чарівну трубу – дідусь Ватроль був тут як тут. Він махав рукою вслід тролятам. Клайм трохи повернув трубу. Промайнули верхівки дерев. Ось старезний дуб, а ось і гніздо сороки, в якому копошаться якісь сірі грудочки.

– Ура-а! – закричав Клайм. – У Берти пташенята вилупилися!

Брегон почав смикати Клаймом за холошню.

– Я теж хочу подивитися!

Клайм зістрибнув на підлогу, а Брегон тут же забрався на його місце. Він крутив трубу на всі боки, захоплено вигукуючи:

– Ух ти! Оце так!  Здорово!

Таффі з Клаймом вийшли з вежі. Підійшовши до поручнів, вони зазирнули вниз. Біля підніжжя гори, виднілися зелені цятки – могутні сосни.

– Ой, як високо… – злякалася Таффі.

Вона вже збиралася відійти, як раптом помітила маленьку блакитну квіточку, яка росла в невеликій ущелині відразу за перилами.

– Бідолашна… – зітхнула цікавричка. – Їй тут, напевно, самотньо. Якби я могла, то забрала б її до себе на квіткову клумбу.

Не встигла Таффі це вимовити, як Клайм перебрався через перила і підповз до розколини. Він обережно підколупнув землю разом з коренем квітки. Звівшись на ноги, цікаврик простягнув її Таффі, яка із захопленням дивилася на друга.

Раптом під ногою Клайма обсипалася земля. Змахнувши руками, він полетів вниз.

– Клайм! Кла-а-айм! – відчайдушно закричала Таффі.

Сльози хлинули з її очей. Вона закрила обличчя руками і не побачила як промайнула величезна тінь.

 

На Драконовому острові

Земля наближалася з жахливою швидкістю. Клайм навіть не встиг злякатися, як його раптом підхопили за комір і потягли вгору.

“Цікавенько… – подумав він. – Хто ж це такий мене спіймав?”

Цікаврик насилу вивернув шию, намагаючись подивитися на свого рятівника. Скосивши око, Клайм побачив величезного орла, який ніс його в дзьобі. Змахуючи могутніми крилами, птах злетів на вершину гори і сівши на майданчик, випустив цікаврика.

Сльози вмить висохли на гарненькому личку Таффі. Вона кинулася назустріч і радісно обняла Клайма.

Сторінки: 1 2 3

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки Кремезних гір”
Анатолій Валевський

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: