Непролазний ліс ( 6 казка)

Валевський Анатолій Євгенович

Пригоди тривають

День видався на славу. Тепле сонечко, прибиваючись крізь листя дерев, пестило пухнасті кульбаби, що росли під могутнім дубом. Радісно виспівували лісові пташки. Причаївшись у кущах смородини неподалік від дуба, Клайм з самого ранку уважно спостерігав за його верхівкою. Там, в розвилці трьох гілок знаходилося гніздо сороки Берти, у якої ось-ось повинні були з’явитися пташенята.

Вже як хотілося цікаврику поглянути на них хоч краєчком ока! Але Берта була відомою скандалісткою і нікого до гнізда не підпускала. Тому Клайм вирішив потайки простежити за сорокою і, дочекавшись, коли вона полетить у своїх справах, обережно зазирнути у гніздо.

Цікаврики вельми непосидючі. Але вже якщо вони вирішили про що-небудь довідатися, то висидять на одному місці хоч і цілий день, аби нічого не прогавити. Сонячний промінчик залоскотав Клаймові ніс, і він затиснув ніс руками, щоб не чхнути.

Час минав. Нарешті над краєм гнізда показалася голова сороки. Вона скосила хитрющі очеі в один бік, потім в інший, підозріло глянула на зарості смородини. Переконавшись, що поблизу нікого немає, Берта вибралася з гнізда і полетіла в бік ельфійського палацу.

– Тепер потрібно діяти швидко! – вигукнув Клайм.

Він вибрався з кущів, підбіг до дуба і поліз вгору. Незабаром цікаврик опинився біля своєї мети.

– Цікаво-цікавенько… – пробурмотів він, засовуючи в гніздо свій відомий допитливістю ніс.

Але на його розчарування там не було ніяких пташенят. Три яйця в цяточку лежали на дні гнізда – і більше нічого.

– Ех, шкода… – зітхнув Клайм. – Видно, ще не настав час. Доведеться навідатися через декілька днів.

Влаштувавшись зручніше поруч з гніздом, цыкаврик почав озиратися по сторонах. Велетенський старий дуб височів над усім лісом, як спостережна вишка. Клайм із захопленням розглядав околиці. Он там, з густої хащі Сріблястого лісу, визирає верхівка ельфійського палацу. Трохи ліворуч видно дорогу, яка веде до селища фішменов. А он і сам селище на березі Лазурної затоки. І вже зовсім далеко, так, що майже не видно, вгадувалися обриси Берега русалок. Праворуч, крізь туманний серпанок виднілася гора Висока, схожа на величезну вежу.

– Потрібно буде обов’язково побувати на горі Високій… цікавенько, що там… – почав, було, Клайм, але тут з’явилася Берта, яка несподівано вирішила повернутися.

Побачивши поруч зі своїм гніздом цікаврика, сорока підняла справжній гвалт. Вона закричала, затріщала на весь ліс, а потім кинулася в атаку на непроханого гостя.

Клайм від несподіванки мало не впав з гілки. Він швидко спустився вниз і кинувся навтьоки, рятуючись від сердитої господині гнізда.

Вибігши на стежку, цікаврик ніс до носа зіткнувся з Брегоном, який поспішав йому назустріч.

Вдарившись лобами, приятелі розлетілися в різні боки. Сидячи на траві і потираючи забиті місця, вони розгублено дивилися один на одного.

– Ти куди? – першим отямився Клайм.

– До гнізда Берти. Хочу подивитися на її пташенят. А ти звідки?

– Я якраз від неї тікаю! Краще не ходи туди. Зараз Берта така сердита, що і тобі дістанеться! До того ж пташенята ще не вилупилися.

– Звідки ти знаєш?

– Сам бачив. Я в гніздо зазирнув.

– Шкода, – розчаровано зітхнув Брегон, піднімаючись на ноги і обтрушуючи штанці. – Чим же тоді зайнятися?

– У мене є пропозиція! – заявив Клайм.

– Яке? – нагострив вушка Брегон.

– Дізнаєшся… тільки спочатку знайдемо Таффі.

– А навіщо її шукати?! Вона зараз вдома вікна миє.

– Звідки знаєш?

– Так я ж сам бачив, коли проходив повз.

– Тоді чому ми стоїмо?! – вигукнув Клайм. – Біжимо до неї!

Цікаврики щодуху припустили по стежці і незабаром прибігли до хати старого Рулла – батька Таффі.

– Ну, і де ж вона? – запитав захеканий Клайм.

Біля будинку нікого не було видно.

– Не знаю, – знизав плечима Брегон. – Коли я поспішав до гнізда Берти, Таффі була тут.

Позаду цікавриків пролунав тихий смішок. Озирнувшись, друзі побачили Таффі.

– Я так і знала, що ви зараз прискачете! – сказала вона, дивлячись на розгублені обличчя Клайма і Брегона.

– Як ти здогадалася?

– Спочатку я побачила Брегона, який біг у бік гнізда сороки Берти. Потім в лісі піднявся гвалт. Я одразу здогадалася, що ви знову потрапили в якусь історію. Вірно?

– Ця Берта така вреднюча, – почав виправдовуватися Клайм. – Я тільки заглянув в її гніздо, навіть нічого не чіпав, а вона одразу скандал здійняла.

– Ага, тепер зрозуміло, – кивнула Таффі.

Брегон нетерпляче тупцював на місці, намагаючись щось сказати.

– Ну, що ще трапилося? – запитала цікавричка.

– У Клайма є якась пропозиція. Тому ми тебе шукали, щоб разом обговорити.

– Це вже цікавенько! – очі у Таффі заблищали. – Нумо, викладай, що ти там вже надумав?

Друзі всілися на суху колоду в тіні розлогого клена і приготувалися слухати Клайма.

– Я весь час думаю і думаю, але ніяк не можу зрозуміти: куди ж поділися чарівники, які раніше жили в Дрімландії?

Брегон і Таффи мовчки перезирнулися і знизали плечима.

– А що як вони нікуди не йшли, а так і живуть десь тут? Просто ховаються, щоб ми їх не бачили.

– Навіщо б їм ховатися? – здивувався Брегон.

– Звідки я можу знати! – Клайм розвів руками. – Чарівники – вони і є чарівники. Хіба мало що їм в голову спаде!

– Де ж вони можуть ховатися? – недовірливо запитала Таффі.

– Я думаю, що на Драконовому острові або на горі Високій.

– Чому ти так вирішив?

– Ну, там же ніхто не буває. Якщо вже чарівники вирішили десь сховатися, то кращого місця годі й шукати.

Таффі взяла лозинку і почала креслити на землі карту Дрімландіі. Клайм із Брегоном з зацікавленням спостерігали за її діями.  Закінчивши креслити, дівчинка задумливо промовила:

– На Драконів острів ми ніяк не потрапимо, хіба що на кораблі…

– Але ж у нас немає корабля, а це означає, що доведеться просити мореплавців або фішменів, – заперечив Брегон.

– Ні, це не годиться! – сказав Клайм. – Тоді всі будуть знати, куди ми зібралися.

– Це вірно, – погодилася Таффі. – Але і до гори Високої нам ніяк не дістатися без корабля. А якщо йти по суші, то увтупимося в Непролазний ліс. Кажуть, ще ніхто не зміг через нього пробратися.

– Як же бути? – засмутився Брегон.

Тут Клайм хитро посміхнувся, змовницьки підморгнувши друзям. Він нахилився до них ближче і прошепотів:

– Ви забули про печеру з чарівними візками. Я думаю, що на одному з них ми зможемо доїхати до гори Високої, і про все там дізнаємось.

– Може, одразу на Драконів острів поїдемо? – запропонував Брегон.

– Ні. Спочатку потрібно піднятися на гору Високу. Адже вона вище навіть Кремезних гір. Звідти можна розглянути всю Дрімландію. Ну що, згодні?

– Ще б пак! – вигукнули Брегон і Таффі. – Пригоди ми любимо!

– От і добре! Значить, сьогодні ми готуємося до подорожі, а завтра на зорі зустрічаємося у Покинутих печер. Домовилися?

– Так.

– Ліхтарі можете залишити вдома, – додала Таффи. – Я візьму з собою брошку із зірочкою. Вона буде висвітлювати нам дорогу.

Таффи залишилася вдома, а Клайм і Брегон вирушили до себе. Вони бігли по стежці, обганяючи один одного і наспівуючи одну зі своїх численних пісень:

Похнюпилась папуга –

В очах у неї туга.

Вона сидить в задумі,

Сумує і мовчить.

А як їй не страждати, –

Не вміє розмовляти,

Але папуга мріє,

Що хтось її навчить.

Як хочеш мати друга,

То не дражни папугу.

А пригости зернятком –

Хай трішечки поїсть.

Скажи їй добре слово –

І стане все чудово:

Тоді папуга казку

Веселу розповість.

Коли вони зникли, з-під куща жасмину виліз єнот Дасті. Він підвівся на задні лапки, обтрусився, почухав за вухом і звернувся до пугача, що дрімав на товстій гілці горіха:

– Привіт, Глуме! Як справи?

Старий пугач стрепенувся, але, побачивши єнота, заспокоївся.

– Привіт-привіт… я вже злякався, думав – цікаврики.

– Вони як раз тільки що повз пробігли. Дуже поспішали.

– У-гум… видно, знову кудись зібралися.

– Я теж так думаю. Вони ж без пригод жити не можуть. Вірно?

Але Глум нічого не відповів. Він уже знову спав.

– Ну і соня! – обурився Дасті.

Він озирнувся по сторонах. Не помітивши нічого підозрілого, єнот витягнув з-під куща кошик і попрямував до струмка.

 

Гора Висока

Небо над Кремезними горами початло світлішати. Рожеві відблиски пофарбували білосніжні вершини. Сріблястий ліс прокидався після нічної дрімоти.

На замшілому пні сидів Клайм, з нетерпінням поглядаючи в бік кущів. Поруч з ним темнів вхід у Покинуті печери. Несподівано з чагарника вискочив заєць. Побачивши цікаврика, він завмер стовпчиком, злякано притиснувши вуха. Але позаду тріснула гілочка, заєць стрілою пролетів через галявину і зарився у зарості.

З’явилися Таффі і Брегон. Клайм скочив їм назустріч.

– Я тут чекаю вас вже цілу годину! Ходімо швидше.

– По-перше, доброго ранку! – сказала Таффі. – А по-друге, світанок тільки настав. Значить, ми прийшли вчасно.

– Ми ж не винні, що тобі так нейметься! – додав Брегон.

Друзі увійшли в печеру і вирушили по знайомій дорозі. Золотисті стрілки вказували їм шлях. Зірочка брошки Таффі висвітлювала високі склепіння. І коли вони наблизились до стіни, що перекривала дорогу, Клайм вставив чарівну каблучку в поглиблення, і стіна негайно піднялася, відкриваючи прохід.

Опинившись всередині, приятелі попрямували до візків. Таффі трохи затрималася, із захопленням розглядаючи мармурові фігури.

– Агов, Таффі, йди сюди! – покликав Клайм.

Він уже сидів в одному з візків разом з Брегоном.

Дівчинка підбігла до них і влаштувалася на сидінні навпроти друзів.

– Ой, як тут здорово! – захоплено вигукнула вона.

– Це ще нічого, – заявив Брегон. – Найцікавіше попереду!

– Тримайтеся міцніше! – оголосив Клайм. – Вирушаємо…

Він підняв над головою каблучку.

– Хочу, щоб візок доправив нас до гори Високої!

Візок стронувся з місця і помчав до темного тунелю. Таффи підняла над головою брошку, висвітлюючи дорогу.

Цікаврики мчали кам’яним коридором, петляючи серед гранітних стовпів, що підпирали могутні зводи стародавніх печер. Поступово прохід почав звужуватися. Незабаром стіни настільки наблизилися, що до них можна було дотягтися рукою. Здавалося, ще трохи – і вони зімкнуться.

Друзі тривожно дивилися вперед, в непроглядну темряву, намагаючись розгледіти хоч що-небудь.

Візок різко повернув за ріг і раптово влетів у таку величезну печеру, що цікаврики навіть ахнули від несподіванки.

Склепіння печери знаходилося так високо, що сяйво брошки Таффі не могло його висвітлити. Здавалося, ніби темне беззоряне небо нависло над головами. Стіни розійшлися далеко в боки. Тепер між ними могло б розташуватися все селище тролів. Ліворуч від дороги, по якій котився візок, бігла підземна річка. Її береги були викладені мармуровими плитами, щільно підігнаними одна до одної. З чистої води вистрибували рожеві напівпрозорі рибки. Перекинувшись в повітрі, вони знову падали в річку з тихим дзвоном, немов кришталеві дзвіночки.

Праворуч височів ланцюг піщаних пагорбів.

– Цікавенько… – пробурмотів Клайм. – Може, зупинимося? Якісь пагорби дивні, не завадило б глянути на них ближче.

– А раптом там скарби заховані ?! – підтримав друга Брегон.

– Тобі скрізь ввижаються скарби, – усміхнулася Таффі.

– А раптом… – не вгамовувався Брегон.

– В такому разі ми ніколи не доберемося до гори Високої.

– Це ще чому?

– А тому, що я теж хотіла б поблукати трошки серед гігантських бурульок.

– Де ж ці бурульки? – здивувалися Клайм і Брегон.

– Подивіться уперед.

Друзі глянули туди, куди вказала Таффі і обімліли. Візок наближалася до незвичайного лісу, що складався з величезних бурульок. Це були прадавні сталактити. Немов жовтувато-молочні обпливлі свічки, вони звисали звідкись зверху з темряви і з’єднувалися внизу з такими ж бурульками. Подекуди сталактити зросталися між собою, утворюючи химерні фігури, що нагадували стовбури могутніх дерев.

На повному ході візок в’їхав у дивовижний ліс і помчав гладкою як дзеркало дорогою, в якій відбивалися здивовані фізіономії цікавриків. Друзі були настільки захоплені надзвичайним видовищем, що всупереч своїй непосидючій природі сиділи мовчки.

Коли сталактитовий ліс закінчився, візок з’їхав на вузький міст, що перетинав глибоку прірву. Внизу клекотів бурхливий потік. Бризки від нього долітали до відважних мандрівників. А відразу за містком почався ще один ліс – на цей раз грибний. Під кожним капелюшком гігантських грибів могли б сховатися від дощу з десяток цікавриків.

Дорога йшла під ухил. Візок все глибше занурювався в надра землі.

– Не подобається мені це, – стурбовано пробурмотів Брегон. – Ми весь час кудись опускаємося… а раптом потім не зможемо назад повернутися?!

– Не хвилюйся, – заспокоїв його Клайм. – Напевно, підземна дорога проходить під Лазуровою затокою. Скоро почнемо підніматися.

І справді: дорога вирівнялася, а потім пішла вгору.

Таффі захоплено подивилася на Клаймом, але тут печера знову звузилася. Друзі відчули на своїх обличчях подих теплого повітря. Підземна подорож завершувалася.

Нарешті візок в’їхав до великої зали і завмер на місці.

– Ну ось, здається, приїхали!

Клайм першим зістрибнув на підлогу і почав роззиратися навкруги.

З усіх боків друзів оточували кам’яні стіни. Вони здіймалися вгору. Там, десь дуже далеко виднілася блакитна плямочка неба.

– Куди ж ми потрапили? – здивувався Брегон. – Це якийсь колодязь. Тут немає ні дверей, ні вікон. Як ми звідси виберемося?

– Стривай, – зупинила його Таффі. – Що небудь придумаємо.

– А що тут роздумувати?! – відгукнувся Клайм. – Якщо візок нас сюди привіз, то десь повинен бути вихід.

– Все-таки хотілося б знати: де ми знаходимося? – Не вгамовувався Брегон.

– Ясно, де! Всередині гори Високої.

– Гей, подивіться сюди! – покликала друзів Таффі.

Від самої підлоги уздовж стіни вгору тяглася ажурна драбинка з поручнями.

– Ось і вихід! – вигукнув Клайм.

Він першим ступив на сходи і почав підніматися. За ним послідували Брегон і Таффі.

З кожною новою сходинкою йти ставало важче.

– Я вже більше не можу! Я втомився! – жалібно заскиглив Брегон.

– Може, трохи відпочинемо? – попросила Тафф і.

Клайм окинув друзів поглядом. Було видно, що всі дуже втомилися. Та й сам він неабияк стомився.

– Гаразд, зробимо невеликий привал, – погодився Клайм.

Цікаврики сіли на сходинки і полегшено зітхнули.

– Цікаво, невже чарівники пішки піднімалися на вершину гори? – запитала Таффі.

– Не знаю, – Клайм задумливо почухав ніс. – Може, вони просто злітали туди.

– Це навряд чи, – втрутився Брегон. – Навіщо б тоді потрібна була драбина?

– А що якщо сходи не прості, а чарівні ?! – припустила Таффі. – Може, потрібно тільки сказати яке-небудь заклинання – і вони самі віднесуть нас нагору?

– Ага, як же! Адже ми не знаємо цього заклинання.

– Шкода… – сумно зітхнула Таффі.

Клайм задумливо крутив у руках срібну каблучку.

– Ех, як би мені хотілося опинитися зараз на вершині гори…

Щось клацнуло, скрипнуло – і сходи поїхала вгору. Це сталося так несподівано, що цікаврики навіть не встигли злякатися.

Сходи швидко довезли друзів до вершини і завмерли.

– Ось ми і на місці! – сказав Клайм.

Великий рівний майданчик, на якому опинилися цікаврики, з усіх боків оточували кам’яні перила. Посеред май1данчика височіла кругла вежа з численними вікнами.

– Здається ми знайшли місце, де ховаються чарівники, – прошепотів Клайм, вказуючи на башточку.

Затамувавши подих, друзі наблизилися до дубових дверцят, окутих бронзовим візерунковими листям.

Клайм тричі постукав. У відповідь відгукнулася лише гучна луна. Почекавши трохи, цікаврик вхопився за масивне кільце і потягнув на себе. Двері відчинилися легко, немов запрошуючи мандрівників. Друзі з зацікавленням зазирнули всередину.

Прямо від дверей вгору піднімалися кам’яні сходи.

– Ну от… знову сходи! – невдоволено протягнув Брегон.

– Та вони ж коротенькі: тут немає і десятка, – заспокоїла його Таффі.

Клайм піднявся наверх і розгублено вигукнув:

– Тут нікого немає!

– Не може бути!

Брегон і Таффі вибігли по сходах. У верхній кімнаті дійсно нікого не знайшлося. Лише біля одного з віконець стояла довга труба на тринозі. Поруч лежав на боці великий стілець.

– Як же так?! – обурився Брегон. – Куди поділися чарівники?

Клайм зніяковіло почухав потилицю.

– Я думав, що вони тут… – відповів він.

– Думав… думав… гиндик теж думав, – перекривив його Брегон. – Немає жодних чарівників. Все це – казки!

– Брегончик, ти не хвилюйся. Ми обов’язково їх знайдемо!

Поки Клайм втішав Брегона, Таффі підійшла до триноги і спробувала дотягнутися до труби. Але у неї нічого не вийшло. Тоді, піднявши стілець, Таффі залізла на нього. Зазирнувши в трубу, вона захоплено зойкнула:

– Клайме! Брегоне! Ідіть сюди скоріше!

Друзі підбігли до неї.

– Що сталося?

Таффі сплеснула долонями.

– Ця не проста труба, а чарівна! Крізь неї видно всю Дрімландію!

– Те ж мені, – махнув рукою Брегон. – Звідси, з вершини гори, можна і без будь-якої труби все побачити.

Таффі радісно засміялася.

– Через цю трубу видно так, ніби все знаходиться зовсім поруч.

– Не може бути!

– Самі подивіться!

Таффі поступилася місцем Клайму.

Від подиву цікаврик мало не впав зі стільця. Він побачив дідуся Ватроля, який щось розповідав Мітролю.

Клайм відірвався від труби і подивився в бік Глинистих пагорбів. Без труби їх не було видно, не кажучи вже про тролів.

– Дуже цікавенько… – пробурмотів Клайм.

Він знову зазирнув у чарівну трубу – дідусь Ватроль був тут як тут. Він махав рукою вслід тролятам. Клайм трохи повернув трубу. Промайнули верхівки дерев. Ось старезний дуб, а ось і гніздо сороки, в якому копошаться якісь сірі грудочки.

– Ура-а! – закричав Клайм. – У Берти пташенята вилупилися!

Брегон почав смикати Клаймом за холошню.

– Я теж хочу подивитися!

Клайм зістрибнув на підлогу, а Брегон тут же забрався на його місце. Він крутив трубу на всі боки, захоплено вигукуючи:

– Ух ти! Оце так!  Здорово!

Таффі з Клаймом вийшли з вежі. Підійшовши до поручнів, вони зазирнули вниз. Біля підніжжя гори, виднілися зелені цятки – могутні сосни.

– Ой, як високо… – злякалася Таффі.

Вона вже збиралася відійти, як раптом помітила маленьку блакитну квіточку, яка росла в невеликій ущелині відразу за перилами.

– Бідолашна… – зітхнула цікавричка. – Їй тут, напевно, самотньо. Якби я могла, то забрала б її до себе на квіткову клумбу.

Не встигла Таффі це вимовити, як Клайм перебрався через перила і підповз до розколини. Він обережно підколупнув землю разом з коренем квітки. Звівшись на ноги, цікаврик простягнув її Таффі, яка із захопленням дивилася на друга.

Раптом під ногою Клайма обсипалася земля. Змахнувши руками, він полетів вниз.

– Клайм! Кла-а-айм! – відчайдушно закричала Таффі.

Сльози хлинули з її очей. Вона закрила обличчя руками і не побачила як промайнула величезна тінь.

 

На Драконовому острові

Земля наближалася з жахливою швидкістю. Клайм навіть не встиг злякатися, як його раптом підхопили за комір і потягли вгору.

“Цікавенько… – подумав він. – Хто ж це такий мене спіймав?”

Цікаврик насилу вивернув шию, намагаючись подивитися на свого рятівника. Скосивши око, Клайм побачив величезного орла, який ніс його в дзьобі. Змахуючи могутніми крилами, птах злетів на вершину гори і сівши на майданчик, випустив цікаврика.

Сльози вмить висохли на гарненькому личку Таффі. Вона кинулася назустріч і радісно обняла Клайма.

Вискочивший з вежі Брегон тільки кліпав очима, дивлячись то на величезного орла, то на Клайма з Таффі.

– Що тут сталося? – запитав він.

– Та нічого особливого, – хитро посміхнувся Клайм. – Просто я тут трохи політав.

– Як це? – остовпів Брегон.

Довелося все у подробицях розповісти.

– До речі, квіточку я зберіг, – сказав Клайм. – Тримай, Таффі.

Він подав цікавричкі тендітну блакитну квітку.

Взявши подарунок, Таффі аж почервоніла від задоволення.

Клайм повернувся до орла, низько вклонився і сказав:

– Дякую, ти врятував мене! Скажи нам, як тебе звати?

– Моє ім’я – Віндер. Я пролітав над горою, коли ти падав, і вчасно встиг на допомогу. А що ви тут робите?

– Ми шукаємо чарівників.

– Невже ви не знаєте, що вони давним-давно покинули Дрімландію? – здивувався орел.

– А ми думаємо, що чарівники просто сховалися.

– Гм… – Віндер задумливо покрутив головою. – Де ж вони ховаються? Я літаю високо – мені зверху все видно. Але чарівників ніде не помічав.

Клайм сумно зітхнув:

– Ми сподівалися знайти їх тут… може, вони на драконовому острові?

Віндер трохи подумав, а потім запропонував:

– Я можу вас туди віднести.

– Правда?! Ура-а-а!

Цікаврики радісно пустилися в танок навколо орла.

Віндер добродушно посміхнувся.

– Піднімайтеся, малюки, до мене на спину.

Друзі миттю влаштувалися між крилами орла, міцно вхопившись за пір’я. Віндер змахнув могутніми крилами і піднявся в повітря. Вітер засвистів у вухах, промайнули внизу блискучі хвилі Лазурової затоки, і попереду з’явився скелястий острів, вкритий зеленою шапкою лісу.

Орел швидко знижувався. Цікаврики злякано замружилися, притискаючись до його спини. Перед самою землею Віндер вирівняв політ і повільно опустився на високий пагорб, порослий запашною конюшиною. Тут друзі розпрощалися з орлом, а потім кинулися наввипередки до дзюркотівшого неподалік джерела.

Строкаті метелики весело пурхали над водою. Хто й зна звідки з’явився пухнастий джміль. Він сів на камінчик, трохи потупцяв, занурив у воду хоботок і почав пити. В цей час підбігли цікаврики, сміючись і виспівуючи якусь жартівливу пісню. Здійнявся галас. Джміль сердито загудів, прийнявши загрозливу позу. Але побачивши цікавриків, вирішив на всяк випадок скоріше втекти.

Друзі досхочу напилися холодної водиці і попрямували до скель.

– Цікавенько… де ж тут можуть ховатися чарівники? – стурбовано бурмотів Клайм, заглядаючи під кожен кущ.

Дивлячись на нього, Брегон і Таффі теж почали оглядати кожну розколину.

– Егей, подивіться який камінь я знайшов! – вигукнув Брегон.

І справді – камінь був вельми незвичайний. Він височів над землею, немов будинок. Його поверхню, як риб’яча луска, вкривали блискучі пластини.

– Цікавенько… – сказав Клайм. – Давайте візьмемо собі на пам’ять по одній такій штуковині.

Він спробував відірвати від каменю одну пластину. Але вона міцно трималася. Тоді цікаврик підчепив край пластини гілкою, намагаючись вивернути її.

Камінь здригнувся. Пролунало оглушливе ревіння. Друзі злякано позадкували. З-поза каменю піднялася величезна драконяча голова на довгій шиї. Сонно кліпаючи, вона ображено пробурчала:

– Гей, дрібнота! Ви що, ніколи драконячої луски не бачили?

– Н-ні… – відповів заїкаючись Брегон.

– Чесно кажучи, ми і з драконами не знайомі, – додав Клайм, дивлячись на величезну істоту захопленими очима. – У мене тільки є драконячий зуб, який мені подарував велетень Хьюдж.

Дракон нахилив голову, уважно придивляючись до цікаврика.

– А ви хто такі? – здивувався він. – Щось я не пригадаю в Дрімландіі такого народу.

– Ми цікаврики! – відгукнулася Таффі, виглядаючи з-за плеча Клайма.

– Ах, цікаврики… – зрадів дракон. – Пам’ятаю, пам’ятаю… це ви всюди свої допитливі носи сунете?!

Друзі зніяковіло опустили очі.

– Ага, значить, я вгадав. Як же вас звати?

Цікаврики по черзі представилися. Потім Клайм поцікавився, як звуть дракона.

– О, в мене дуже-дуже довге і вельми заплутане ім’я: Жахливовеличезвогнедишнепереможнийвладикадракостр!

– Ого-го! – Клайм заклопотано почухав потилицю. – Я вже й забув, з чого твоє ім’я починалося.

Дракон широко посміхнувся, оголивши величезні ікла.

– Але у дитинстві матуся звала мене просто Уго. Так вам буде легше запам’ятати.

– О, це зовсім інша справа! – зрадів Клайм. – Скажи Уго: де можна знайти чарівників?

– Де ж їх знайдеш, якщо вони давним-давно покинули береги Дрімландіі… – зітхнув дракон.

– Як же так?! – вигукнув Брегон. – Ми сподівалися, що знайдемо їх на твоєму острові. Виходить, що ми даремно затіяли цю подорож!

– Нічого подібного! – Таффи навіть притупнула на Брегона. – Чому ж даремно? Ми побували на горі Високій, на драконовому острові. Хіба тобі це не цікаво?

– Цікаво-то цікаво, тільки я дуже хотів побачити справжніх чарівників…

Видно було, що Брегон дуже засмучений. В очах його заблищали сльози, ніс зморщився, а губи затремтіли.

Клайм і Таффі почали втішати свого приятеля. Побачивши, що цікаврики засмутилися, дракон сказав:

– Ану, заспокойтеся і не галасуйте! Дайте мені трохи подумати, може, я згадаю дещо цікаве.

Друзі затамувавши подих з надією стежили за Уго.

Дракон задумливо крутив очима, ворушив губами. Іноді з його великих ніздрів виривалися клуби диму. Здавалося, він зовсім забув про цікавриків, згадуючи про щось давнє. Нарешті погляд драконівських очей прояснився. Уго радісно посміхнувся.

– Згадав!  – вигукнув він.

– Що? – хором поцікавилися друзі.

– Вам потрібно потрапити на Берег русалок. У них є чарівна рожева перлина, за допомогою якої можна дізнатися все, що завгодно.

– Ось це здорово! – зрадів Клайм. – Значить, можна буде дізнатися відповіді на всі питання!

– Ну, це навряд чи, – посміхнувся дракон. – Усім відомо, що у цікавриків питання ніколи не закінчуються. Але, принаймні, можна спробувати дізнатися про те, де зараз чарівники. До речі, а навіщо вони вам знадобилися?

– Ми б хотіли, щоб Дрімландія знову стала відкритою країною. Потрібно попросити чарівників прибрати стіну невидимості.

– Добру справу ви задумали! – схвалив Уго. – Колись, давним-давно, я літав по всьому світу. Але з тих пір, як з’явилася стіна невидимості, живу на цьому острові і більше ніде не буваю.

– А ти прилітай до нас в в Сріблястий ліс, – запросила Таффі.

– Ні, мені там буде тісно. До того ж я такий незграбний і розсіяний. Випадково можу пожежу влаштувати. Краще ви до мене в гості навідуйтеся.

– Ну що ж, тоді не будемо затримуватися, – вирішив Клайм. – Вирушаємо до русалочок.

Цікаврики вибачилися за турботу, попрощалися з драконом і вирушили по піщаній стежці до берега затоки. Незабаром дерева і чагарники залишилися позаду, і друзі вийшли на пустельний берег.

Морські хвилі набігали на сірі камінці і плавно відкочувалися назад, залишаючи на березі дрібні різнокольорові черепашки. За протокою виднівся інший берег, на якому височіла гора Висока.

– Як же ми туди повернемося? – запитала Таффі. – Візок залишився всередині гори, а Віндер улетів…

– Нічого страшного, – заспокоїв її Клайм. – Що небудь надумаємо.

– Тільки я плавати не вмію, – попередив Брегон.

Клайм задумливо озирнувся і радісно вигукнув:

– Дивіться! Це буде наш корабель.

Неподалік лежала стулка гігантської черепашки. Цікаврики зіштовхнули її на воду. Таффі з Брегоном залізли в черепашку, а Клайм затримався на березі, шукаючи щось в піску.

– Що ти там вовтузишся? – розсердився Брегон. – Ми тебе чекаємо.

– Зараз…

Клайм підняв закручену в спіраль черепашку і подув в неї. Потім ще раз і ще. Незабаром з води з’явилися веселі мордочки дельфінів.

– Ах, це знову цікаврики! – розсміявся один з них. – Ми вже допомагали вам дістатися до Південних Воріт. А на цей раз вам куди?

– На Берег русалок. Допоможіть, будь ласка… – попросив Клайм.

– Добре. Залазь у черепашку.

Клайм приєднався до друзів. Дельфіни підхопили черепашку і швидко попливли до іншого берега протоки. Не встигли цікаврики і озирнутися, як їхній корабель з тихим шурхотом пристав до піщаного пляжу.

– Ось це і є Берег русалок, – сказав дельфін.

– А де ж самі русалоньки? – запитала Таффі.

– Пройдіть трохи берегом і там, за скелею, ви їх знайдете. А нам вже час. Нас чекають друзі.

Цікаврики попрощалися з дельфінами і вирушили до скелі. Обігнувши її, вони завмерли на місці: на мілководді, біля самої кромки золотавого піску, ніжилися на сонечку русалоньки. Вони сплітали з різнокольорових морських водоростей вінки і співали пісню.

Клайм, Брегон і Таффі боязко наблизилися до них.

– Ой, дивіться, хто у нас в гостях! – вигукнула одна з русалочок. – Це ж цікаврики! Як ви сюди потрапили?

Друзі розповіли про свою подорож і попросили допомоги в пошуках чарівників.

– Потрібно запитати бабусю Клевіс. Може, вона вам допоможе, – запропонувала інша русалочка.

Вона кудись попливла і незабаром повернулася. Разом з нею припливла літня добродушна русалка – бабуся Клевіс і велика стара черепаха, яку звали тітонькою Канді. Цю черепаху знали всі жителі Дрімландіі. Вона була відомою морською мандрівницею. Тітонька Канді часто бувала в Великому світі – там, де живуть люди.

Бабуся Клевіс і черепаха вислухали розповідь цікавриків.

– Рожева перлина в цій справі не допоможе, – сказала бабуся Клевіс. – Я сама кілька разів намагалася з її допомогою знайти чарівників, але перлина залишається каламутною. Вона показує все, крім чарівників…

– Шкода… – сумно зітхнув Клайм.

– А ми так сподівалися… – додала Таффі.

Стара черепаха задумливо пожувала, щось пригадуючи.

– Ось що я думаю, – нарешті вимовила вона. – У Непролазному лісі мешкає старий лісовик Олдер. Він один з тих, хто жив в Дрімландії ще при чарівниках. Якщо Олдер захоче, то може розповісти вам дещо цікаве. Тільки будьте з ним обережні.

– Чому? – здивувався Брегон.

– Тому що у нього поганий характер. Олдер живе один у своєму лісі. Він ні з ким не товаришує і нікуди не ходить. А щоб до нього не приставали, Олдер зробив ліс непролазним.

Брегон благально подивився на своїх друзів.

– Клаймику, навіщо нам іти в Непролазний ліс? Все одно чарівників ніде немає. Давай повернемося додому. Наш Сріблястий ліс краще. Він світлий і зовсім не страшний.

– Ех ти, боягузе! – обурилася Таффі. – Якщо боїшся, то сиди тут, а ми з Клаймом підемо самі.

– Чому це я боягуз ?!  – почервонів Брегон і почав виправдовуватися: – Це я вас перевіряв.

– Ага … Так я тобі й повірила…

– Давайте не будемо сваритися! – запропонував Клайм. – Нам потрібно знайти Олдера і все у нього визнати. Ех, шкода, що часу мало, а то б я обов’язково послухав історії про Великий світ і людей.

– Нічого, – заспокоїла його тітонька Канді. – Ми ще зустрінемося і обов’язково поговоримо. У мене в запасі дуже багато цікавих історій.

– Справді?! – у Клаймом очі аж заблищали. – Цікавенько… а це правда, що..?

Але тут Таффі смикнула його за рукав, сердито насупившись:

– Ми ж домовилися йти в Непролазний ліс!

Цікаврики попрощалися з русалочками і старою черепахою. Піднявшись на пагорб, вони побачили стіну темного лісу і попрямували до нього.

 

Олдер

Стовбури високих дерев стояли один біля одного так, що здавалося неможливим протиснутися між ними. Товсті ліани перепліталися між собою. А внизу суцільною стіною стояв густий колючий чагарник. Це й справді був Непролазний ліс. Цікаврики зупинилися за кілька кроків від нього.

– Як же ми туди потрапимо? – насупився Клайм.

– Ага, я ж казав, що треба додому повертатися! Але хіба мене хтось слухає?! – почав обурюватися Брегон. – Навколо саме розумники зібралися! Ось ми прийшли сюди, а тепер що? Дороги-то далі немає!

– Тихіше, не галасуйте… – прошепотіла Таффі. – Подивіться краще праворуч.

Неподалік від цікавриків під кущем дикої троянди щось обережно зашурхотіло. Торішнє сухе листя розсунулося, і з’явилася гостроноса лисяча мордочка. Вона насторожено принюхалася. Затамувавши подих, друзі стежили за рудою лисицею, яка вибралася з-під куща, озирнулась на всі боки і завмерла, побачивши цікавриків. Але вони стояли нерухомо, тому лисиця заспокоїлася, чхнула і побігла по своїх справах.

Клайм першим підійшов до куща і почав розгрібати сухе листя, примовляючи:

– Цікаво… цікавенько…

Знайшовши у самих коренів хід, цікаврики проповзли по ньому і опинилися по той бік колючих заростей.

Тихо-тихо було в стародавньому лісі. Навіть легкий вітерець з берега Лазурної затоки не залітав сюди. Лише всюдисущі пташки пурхали серед могутніх гілок, наповнюючи зелену прохолоду лісу ніжними трелями.

– Клайме! Брегоне! Подивіться, як тут чудово! – захоплено вигукнула Таффі.

Непролазний ліс виглядав таким лише зовні. Всередині, він здавався просторим і світлим. Соковита смарагдова трава м’яким килимом вкривала землю. Подекуди з-під вузлуватих коренів визирали міцненькі білі гриби з помаранчевими капелюшками. Густі зарості пишного папороті зеленим водоспадом збігали з пагорба на залиту сонячним світлом галявину, що майоріла червоними краплинами.

– Суниця! – ахнув Брегон і кинувся вперед.

Клайм і Таффі поспішили за ним. Ставши на коліна, цікаврики почали збирати солодкі ягоди.

Ласун Брегон повзав рачки по траві, набиваючи рот соковитою ароматною суницею. Від задоволення він прицмокував і захоплено примовляв:

– Ах, яка гарненька, яка смачненька суничка!

– Гей, ненажеро! – сміючись, гукнув Клайм. – Ти ж не хотів йти в цей ліс.

Брегон на мить зупинився, розгублено дивлячись на приятеля.

– Я ж не знав, що тут така смакота… – відповів він. – Якби мені про це відразу сказали, то я б сюди першим побіг – через всю Дрімландію.

– А раптом ця суниця зробить тебе невидимкою? – хитро посміхнулася Таффі. – Пам’ятаєш, з тобою вже було таке на Полі чудес.

– Як би не так! – посміхнувся Брегон. – Ви теж їсте суницю, але до сих пір не зникли. Значить, і зі мною нічого не трапиться.

Раптом за кущем ліщини, що ріс на краю галявини, почувся якийсь шурхіт. Клайм підняв голову і встиг помітити якусь дивну істоту, яка відразу ж сховалася в густому листі. Негайно забувши про суниці, цікаврик швидко поповз до ліщині. Але не встиг він до неї підкрастися, як велика шишка догодила йому прямо в лоб.

– Ой-йой! – закричав Клайм, схопившись за голову. – Боляче ж!

– Що сталося?! – сполошилися Брегон і Таффі.

– В мене хтось шишкою кинув, – сказав Клайм, потираючи лоба.

– Хто?

– Я не знаю. Бачив тільки, як хтось за ліщиною сховався.

– Може, це Олдер? – припустила Таффі. – Давайте покличемо його.

З чагарника пролунав скрипучий голос:

– І нічого кликати! Забирайтеся з мого лісу по-доброму! Ходять тут, травичку топчуть… одна шкода від вас!

– Ого! – здивувався Клайм. – Який злий…

– Злий – не злий, це не ваша справа! Он суничку теж потоптали. Забирайтеся звідси – і все тут!

Брегон ображено стиснув губи, а Таффі дзвінко вигукнула:

– Що ж нам – повітрям летіти? Ми не вміємо.

– Це не моя справа! – пролунало у відповідь. – Якщо не підете добром, пожалкуєте! Я скоро повернуся!

– Егей, почекай! – крикнув Клайм.  – Давай поговоримо.

Але у відповідь почувся лише шурхіт, що віддалявся. Цікаврики кинулися слідом за Олдером, але поки вони обігнули ліщину, лісовика і сліду не було. Друзі потупцяли на місці, не знаючи, що робити.

– Ми повинні знайти Олдера, – запропонувала Таффі. – Він господар цього лісу і багато чого знає. Може, він що-небудь розповість про чарівників.

Сказано – зроблено. Друзі вирушили на пошуки лісовика. Брегон з жалем озирнувся на суничну галявину, зітхнув і поплентався за Клаймом і Таффі.

Ах, як добре було в чистому і світлому лісі! Рівна травичка зеленим килимом стелилася під ноги. Дерева і чагарники були доглянуті. Усюди відчувалася господарська рука.

– Молодець, Олдер! – сказала Таффі. – Тільки подивіться, який у нього порядок в лісі. Ніде жодної сухої або зламаної гілочки. І торішнє листя прибрано все до єдиного. А скільки навколо квітів!

– Так, квітів тут багато, – погодився Клайм.  – Але я щось не помітив такого, як у тебе.

Таффі з вдячністю глянула на нього і притиснула до грудей блакитну квіточку, яку Клайм дістав для неї на вершині гори.

Друзі ходили по лісі, окликаючи Олдера, але той немов крізь землю провалився. Якось непомітно почало темніти.

– Скоро ніч, – позіхнув Брегон. – Пора відпочити. У мене вже ноги болять.

– Так, темніє, – підтримала його Таффі. – Потрібно підшукати місце, де ми зможемо переночувати. А завтра з ранку продовжимо пошуки.

Клайм задумливо почухав ніс, а потім, зраділо грюкнувши себе по лобі, вигукнув:

– Згадав! Коли ми проходили останню галявину, на її краю я примітив дуба з великим дуплом. Давайте переночуємо в ньому.

Цікаврики повернули назад. Незабаром вони вийшли на маленьку галявину, посеред якої росло молоденьке деревце. Поруч з ним стояв стіг сіна. Вже яскраві зірки висипали на темно-синьому небі. Повний місяць визирнув з-за верхівок дерев і посріблив галявину. Затріщали цвіркуни. Десь лунко ухнув пугач.

Друзі знайшли великий дуплистий дуб, принесли два оберемки запашного сіна і розстелили його на дні дупла, потім забралися всередину і миттєво заснули. Їм снилися далекі країни і нові пригоди. А над непрохідними лісом збиралися темні грозові хмари. Вони закрили місяць і зірки. Тривожний морок огорнув землю. Раптово з гучним тріском спалахнула блискавка, вдаривши в молоденьке деревце посеред галявини.          Грюкнув гром, і тієї ж миті хлинув дощ.

Прокинулися розбуджені гуркітом цікаврики. Клайм визирнув з дупла. Йому на ніс впала велика холодна крапля.

– Бр-р-р! – вигукнув цікаврик, сховавшись. – Добре, що ми влаштувалися в цьому дуплі, а то були б вже мокрі з голови до ніг.

Трохи побалакавши, друзі знову заснули під шум дощу.

Дзвінкий пташиний щебет розбудив їх вже вранці. Вибравшись з дупла, приятелі радісно посміхалися. Дощ закінчився. На блакитному небосхилі сяяло ласкаве сонечко, відбиваючись в дощових краплях, перлами розсипаних по траві. Над галявиною вигнулась дугою різнобарвна веселка.

Взявшись за руки, цікаврики пустилися в танок, виспівуючи щось веселе, а потім заходилися вмиватися. І тут Клайм побачив зламану гілку молодого деревця, яка безпорадно звисала до землі.

– Ой! Подивіться! – засмутився він. – Мабуть, блискавка в деревце вдарила і зламала гілку.

– Бідненьке… – забідкалася Таффі. – Йому, напевно, боляче.

– Давайте йому допоможемо, – запропонував Брегон.

– Як?

– Вирівняємо гілку і підв’яжемо.

– Молодець, Брегоне! Здорово придумав. Так і зробимо.

Цікаврики взялися за справу. Таффі з Брегоном підняли обламану гілку і приставили до стовбура так, щоб з’єднати в місці зламу. Клайм прив’язав її паском від сукні Таффі. Після цього друзі відшукали біля коріння дуба глину, якою замазали тріщини, щоб гілка не засохла.

– Ну от і все! – зітхнув Клайм, витираючи долоні.

– Поки ще ні, – зупинила його Таффі.

Вона збігала до дупла і принесла квіточку, подаровану Клаймом. Викопавши поряд з деревцем ямку, цікавричка посадила в неї рослинку.

– Ось тепер все! – задоволено вигукнула вона. – Деревцю не буде самотньо, і воно швидше видужає. Та й квіточці буде добре.

– Шкода, що Олдер не бачив цього, – сказав Брегон. – Він, напевно, думає, що ми погані і хочемо завдати шкоди його лісові.

Зашурхотіло, кущі розсунулися, і на галявину вийшов незвичайний чоловічок. Зросту він був приблизно такого ж, як цікаврики, але рази в два ширше. Він був більше схожий на пень, покритий молоденькою сірою травою. Його ручки і ніжки нагадували гнучкі гілки. З оброслого довгим волоссям обличчя на друзів дивилися проникливі очі. Це був Олдер – господар Непролазного лісу.

– Бачив я! Все бачив, – проскрипів лісовик. – Те, що ви деревцю допомогли і квіточку посадили, це добре. А ось те, що в Непролазний ліс без дозволу забралися, – погано.

– Але ми ж не знали, у кого спитати, – посміхнулася Таффі. – Мені здається, що ви нас все одно не пустили б.

– Це вірно! – Олдер широко посміхнувся. – Але тепер я знаю, що ви добрі і нічого поганого моєму лісові не зробите. Ходімо зі мною, я покажу вам те, що ніхто ще не бачив.

Лісовик провів цікавриків по всіх потаємних місцях лісу. Вони побували в Кришталевій печері біля коріння величезного стародавнього береста; в глибокому яру, де протікає дзвінкий струмок, друзі пограли з веселими малюками ведмедиці Глоумі; їх катав на могутній спині лось Боллард. Багато цікавого, а часом і дивного побачили друзі.

Перед самим розставанням Олдер привів цікавриків до великого пагорба, порослого сірим будяком. З одного боку в пагорбі знаходилися важкі кам’яні двері. Вони були закриті на сім бронзових засувів, обплутані важкими ланцюгами і замкнені величезним навісним замком в повний цікавричій зріст.

– Ого-го!  – сказав Брегон.  – Ну і замочок!

– Цікавенько… а куди ведуть ці двері? – не витримав Клайм.

Олдер насупився і строго сказав:

– Ці двері в інший світ. Там живуть злі чаклуни. Давним-давно чарівники Дрімландіі вигнали їх з нашої країни, а хід запечатали кам’яними дверима. Для того, щоб ніхто випадково її не відкрив, був посаджений Непролазний ліс. А мене призначили в ньому охоронцем.

– Хто призначив? – здивувалася Таффі.

– Рада наймудріших чарівників.

– А де вони, ці чарівники? Ми їх шукаємо, шукаємо, але не можемо знайти! – вигукнув Клайм.

Лісовик хитрувато посміхнувся, примруживши одне око.

– Тут, в лісі, їх немає.

– А де ж вони?

– Я не маю права говорити про це. Але іноді буває так, що те, що шукаєш десь далеко, знаходиться під самим носом. Більше ні про що мене не питайте. Вам вже пора повертатися додому.

Олдер провів друзів до околиці лісу. За його наказом колюча стіна розступилася, пропускаючи цікавриків.

– Запам’ятайте, якщо ви захочете побачитися зі мною, то приходьте на це саме місце – і колючі зарості пропустять вас. Можете розповідати своїм друзям про все, що бачили тут. Але про кам’яні двері, що ведуть у країну чаклунів, – нікому ні слова!

Клайм, Брегон і Таффі попрощалися з Олдером. Стіна колючого чагарнику зімкнулася за їх спинами.

*        *        *

Ось і закінчилася чергова пригода допитливих чоловічків – цікавриків. Після повернення додому вони стали найпопулярнішими героями Дрімландіі.

Ще б!! Адже, крім них, нікому ще не вдавалося побувати в Непролазному лісі і розмовляти з самим легендарним Олдером. Коли Таффі, Клайм і Брегон розповідали про те, що вони побачили і дізналися, слухачі сиділи розкривши від захвату роти і затамувавши подих. Але про таємні двері в світ злих чаклунів друзі не промовили жодного слова, як і обіцяли.

Слова Олдера про те, що у них під самим носом знаходиться щось таємниче, не давали Клайму спокою. Він обнишпорив всі околиці, заглянув в кожне дупло і розколину, але так нічого і не знайшов. Єдине місце, куди він не зміг пробратися – Туманні землі.

“Напевно, там знаходиться головна таємниця Дрімландії!” – вирішив цікаврик. Він майже не виходив з дому, день і ніч придумуючи всілякі способи проникнення за таємничу завісу. Лежачи на канапі, Клайм годинами дивився у стелю, бурмочучи щось собі під ніс. Але нічого придумати не зміг. І цікаврик занудьгував.

Але одного разу вночі хтось нетерпляче постукав у віконце його будиночка, і Клайм відправився… Ні, це вже знову інша історія, яку ви дізнаєтеся наступного разу. А поки спробуйте вгадати: хто постукав у віконце цікавричого будиночка і що з цього вийшло?

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки Кремезних гір”
Анатолій Валевський

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: