ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Неслухняний зайчик

Угорські народні казки

У великому густому лісі під кущем ліщини жила собі заяча сім’я. Батька звали Тапші, а матір – матуся Ташці. Старшого сина звали Нюско, а молодшого – Буцко.

Якось уранці матуся Ташці каже своєму чоловікові:

– Тату Тапші, бери кошика; підемо на капустяний базар.

Тато Тапші повісив на вухо кошика і пішов слідом за дружиною.

Матуся Ташці відгорнула великий листок подорожника, що правив за ворота, обернулась і сказала зайченятам:

– Сидіть дома! Зробіть уроки, а потім грайтеся або спочатку пограйтеся, а потім робіть уроки.

Ледве кінчики вух тата й матусі Ташці сховались у невисокому житі, як Нюско сказав:

– Я побіжу до лісу погуляти!

Буцко зіщулився й мовив:

– Хіба ти не чув, що сказала матуся?

– Чув!– відповів Нюско.– Але мені кортить пострибати у лісі. Я побіжу! Якщо хочеш, біжімо зі мною.

Але Буцко й слухати про це не хотів.

І Нюско вирушив сам.

Який дивний цей ліс! За своє коротке життя зайченя ще не бачило нічого схожого!

Від слабенького подуву вітру коливалися гілки на високих деревах, шелестіло листя. З квітки на квітку перепурхували барвисті метелики. Під деревами погойдувались стрункі папороті. Нюско навіть відкусив листочок з одної папороті, та відразу виплюнув, бо листочок був дуже гіркий.

Потім він побачив на квітці метелика. Підкрався і кінчиком вусика полоскотав йому крильце.

Метелик здригнувся і злетів у повітря. Нюско кинувся навздогін.

А метелик, наче відчувши, що дурненьке зайченя хоче погратися з ним, весело закружляв перед його носиком. Нюско помчав за ним. Метелик злетів іще вище і зник з Нюскових очей.

Нюско оглянувся навколо і тільки тепер побачив, що забрів у зовсім незнайоме місце. Скрізь, куди не глянь, зеленіли папороті та синіли дзвіночки.

Де це він? Куди забіг?

Шмигнув сюди, кинувся туди, шукаючи стежки додому. Та не знайшов стежки…

Раптом Нюско побачив кількох малесеньких звіряток, що повзли одне за одним у траві. Це були мурашки. Вони несли важкий тягар, то зупиняючись, то знов рушаючи.

Деякий час Нюско спостерігав за мурашками, та незабаром йому це набридло. Він глянув угору.

Поміж деревами літали пташки, сідали на гілля. Нюско дуже здивувався, що вони так швидко шугають у повітрі.

Аж тут він почув – щось тупотить. То були маленькі сарни, які мчали галопом. Раптом вони зупинились. «Хрю-хрю, рох-рох!» – почулося збоку, і шлях сарнам заступив табун диких кабанів. Сарни переждали, поки кабани промчать, і побігли далі своєю дорогою.

Коли вони зникли за деревами і настала тиша, Нюско знову згадав, що заблудився і, може, ніколи вже не втрапить додому. Прихилився він до старого дуплистого дерева й гірко заплакав.

На вершечку цього дерева сиділа білочка. Вона вибирала з торбинки, що висіла у неї на шийці, горішки і смачно хрумкала ними.

Таких дивних звуків Нюско ніколи ще не чув і зчудувався.

А білочка глянула вниз, та не побачила нічого, крім двох великих тремтячих вух.

– Хто ти? – спитала білочка.– Чого так гірко плачеш?

Бідолашний Нюско плакав так голосно, що не почув білчиного голосу. Тоді білочка кинула шкаралупку від горішка просто на маківку Нюскові. Шкаралупка вдарила зайчика, і він глянув угору.

– Хто ти такий і чого плачеш? – знову спитала білочка.

– Мене звуть Нюско? – відповів зайчик схлипуючи.– А плачу я тому, що заблудився в цьому густому лісі.

– Ти, певно, пішов із дому без дозволу батьків? Чи не так?

– Так! Але я дуже шкодую, що так учинив. Будь ласка, якщо можеш, проведи мене додому.

Білочка зашморгнула торбинку і закинула її собі за плечі.

– Гаразд,– сказала вона.– На цей раз я тобі допоможу. Добре, що ти здибався саме зі мною. Я – міліціонер, регулювальник руху.

– Хто… хто ти? – злякано перепитав Нюско, бо не знав, що це таке – міліціонер-регулювальник.

– Це такий міліціонер, що регулює рух,– відповіла білочка.– Але мені ще зарано ставати до роботи, тому я тебе відведу додому, якщо скажеш, де твій дім.

Нюско ще більше здивувався. Він оглядався на всі боки, щоб побачити той рух, який білочка регулює. Він не знав навіть, що таке рух. Чи їдять його, чи п’ють?..

Коли білочка спитала, що він шукає, Нюско відповів:

– Я шукаю рух. Де ж він?

– Он там, на галявині! – засміялась білочка.– Глянь-но туди, добре розкрий очі! Ну, побачив?

Нюско широко розкрив очі й глянув на галявину.

Він побачив, що на товстій гілці сидить білочка, а поруч із нею пугач. Одне око пугача заплющене. Білочка смикнула пугача за одне крило, і він розкрив заплющене око, а друге заплющив. Ліве його око було червоне, а праве – зелене. Коли пугач розплющував обидва ока, вони світилися жовтим кольором.

Та Нюско побачив не тільки це. Він побачив, що по землі гарненькими рядочками повзуть мурашки. Коли пугач розплющував зелене око, вони рухались, а коли розплющував червоне – вмить зупинялися.

Потім Нюско знову побачив сарн і зрозумів, що дикі кабани перетинали їм шлях не випадково. Саме тоді пугач заплющив зелене й розплющив червоне око.

Ось які звичаї були в цьому лісі.

Потім пугач розплющив обидва ока, і вони засвітились жовтим світлом. А по галявині саме в цей час повільно повз слимак.

Білочка, що сиділа поруч із пугачем, сердито замахала пухнастим хвостиком, наче прапором, і голосно закричала:

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.3 / 5. Оцінили: 6

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Угорські народні казки ”
Упорядник і перекладач – К.А. Бібіков
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1985 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: