Нев’януча квітка

У чаклунки була донька-вродливиця, до якої почав залицятися королевич, маючи намір побратися з нею. Та коли юнак дізнався, що мати дівчини ворожка, полишив кохану, і весілля роз­ладналося. Стара розлютилася, зібрала всю свою могуть і обернула королів­ство на голу піщану пустелю, а всіх мешканців — на вовків, лисиць і ведмедів. Королевич став великим пелехатим клишавцем, і чари могли зникнути лише тоді, коли якась дівчина щиросердо покохає королевича-ведмедя.

Саме в цей час один заможний купець зібрався в далеку дорогу. Перед від’їздом покликав до себе трьох доньок і спитав, які гостинці привезти їм із мандрівки.

— Привези шовку, оксамиту і м’яких ведмежих шкур, — попрохала старша.

— Любий татку, — мовила середульша, — привези мені осяйних коштов­ностей, золотих браслетів і перснів із діамантами.

А найменша донька зронила:

— Я не знаю, чи є таке на світі, але хотіла б мати квітку, яка ніколи не в’яне.

Купець пообіцяв сповнити їхні бажання і зі своїм вірним слугою та повною хурою добра вирушив у дорогу. Він дістався столиці іншої держави, дуже вигідно продав товар і купив усе необхідне.

Своїм донькам набрав шовку, оксамиту, ведмежих шкур, злота й коштов­них каменів. Однак найважче було сповнити бажання меншої, бо нев’янучої квітки не було ніде. Не знайшов такої — і край, хоч і перепитав усіх садівни­ків, обійшов підряд усі сади.

Нарешті купець вирушив додому, й одного вечора на піщаному пагорбі на валку налетіла страшна буря, геть споночіло. Коні збилися зі шляху і довго чвалали в цілковитій пітьмі. Коли це віддалік заблимало світло. Вони рушили в той бік і скоро дісталися пишного палацу з багатьма ясно освітленими вік­нами.

Купець зайшов до хоромів і став оглядати. Він проминув чимало розкіш­них, з коштовними люстрами залів, але ніде не побачив ані жодної душі. Тоді вийшов на подвір’я і сказав слузі:

— Відведи коней до стайні, тут нікого немає вдома, хоч ніби недавно було багацько челяді. Та що нам з цього! Якщо не знайдемо іншого місця, зано­чуємо тут.

Слуга розпряг коней, поставив їх у стайню, нагодував і напоїв. Він ступив разом із хазяїном до палацу; вони сіли на канапу й вирішили тут передрімати ніч. Проте подорож так їх натомила, що небавом обоє поринули в глибокий сон.

Невдовзі слуга злякано підхопився, бо йому здалося, буцімто хтось ходить покоями. Нікого не було видко, одначе на столі з’явилися кава й пшеничні пампушки.

Мандрівничі залюбки попили кави з пампушками і знову заснули. Пере­годом слуга прокинувся від запаху смаженини. Ба! — на столі парував смач­ний обід.

Подорожні охоче все з’їли, й, витираючи рота серветкою, купець сказав:

— Обслуговують хороше, хоч і не видно челяді. Хто відає, можливо, у них для нас і постелі готові?

Він зазирнув до сусідньої кімнати — там сяяли білосніжними простирад­лами дві постелі.

Подорожні лягли спати і прокинулися наступного дня, коли сонце підби­лося вже височенько. Слуга пішов до стайні загнуздати коней. А купець тим часом походжав палацом — шукав, кому б подякувати за гостину. Одначе не зустрів нікого, а в одній залі на вікні побачив красиву червону квітку. І тут купець згадав прохання своєї мізиночки.

«Може, це і є та нев’януча квітка», — подумав він і зірвав квітку.

Раптом до хоромів увалився пелехатий ведмідь з вишкіреними зубами.

— Навіщо ти зірвав мою найкрасивішу квітку? — люто заревів клиша- вець.

Купець одповів тремтячим од жаху голосом:

— Пробач, ради Бога, я не хотів зробити зле, та моя молодша донька по­прохала, коли я рушав у подорож, привезти їй нев’янучу квітку, і я пообіцяв сповнити її бажання.

Ведмідь пророкотів:

— Бери вже, віднеси їй на знак мого вітання. Але затям: ціна квітки — до­рога. Мій палац без господині, і ти повинен прислати свою доньку сюди. Коли так не вчиниш, очікує тебе жорстока помста.

Що діяти купцеві-зі скрутою в серці пообіцяв привезти ведмедеві свою меншеньку.

Зажурений повернувся купець додому. На подвір’ї йому назустріч кинулися доньки. Старша запитала:

— Любий татусю, чи привіз мені красивих тканин і ведмежих шкур?

Середульша, згоряючи від нетерпіння, поцікавилася:

— А чи не забув, татусю, привезти мені золоті прикраси й коштовне ка­міння?

— Авжеж, не забув, — одповів купець і віддав дітям обіцяні подарунки.

— А нев’янучої квітки, мабуть, не знайшов ніде? — запитала мізинка.

— Привіз навіть це, — сказав батько, простяг юнці зірвану у ведмежому палаці квітку і зронив при цьому. — Але обійшлася вона дуже дорого!

— А саме? — запитала дівчина нетерпляче.

— Вона коштує твого життя, — відповів купець і розповів, що трапилось у порожньому палаці.

— Я жадала цієї квітки й заплачу за неї сповна, — мовила донька.

Наступного дня купець спорядив юнку в дорогу, відвів до ведмежого па­лацу і сумно попрощався з нею на подвір’ї. А донька з високо піднесеною головою ступила до хоромів і пройшла порожніми покоями. Коли проминула останній, сіла на канапу й розплакалася:

— Ох, нещасна я! Невже до кінця життя буду отут самотиною?!

Та ось із ближньої зали нечутно ввійшов ведмідь, поклав лапи дівчині на коліна й заспокоїв:

— Не сумуй і сліз не проливай! Може, ти звикнеш і все буде гаразд!

Сторінки: 1 2