TOU

Невдаха

Олег Шелепало

Її Величність Червона Орхідея разом зі своїм чоловіком Едельвейсом та придворними вийшли з королівського палацу в напрямі майдану. Там мали відбутися гуляння до дня Щастя. Це було одне з багатьох свят, які вигадали квіточки, аби веселіше проводити час.

Настрій у всіх був чудовий. Навіть Ромашка того дня жодного разу не заплакала.

– Цікаве сьогодні урочисте свято, — виголосив радник королеви Мокрий Іван. – От спитаєш у квітки: що таке щастя? І взнаєш усе, чого їй не вистачає в житті.

Усі всміхнулися.

– Це правда, – підтвердив Фіалка. – Та ніщо добре само не приходить, – додав він і зразу склав невеличкий віршик:

Повсюди щастя ми шукали,

Та ось на справжній слід напали,

І там, де зовсім не чекали.

Його у собі розпізнали.

Квіти весело закивали на знак згоди. Аж раптом:

– Що це? – зупинився Едельвейс і вказав листочком у проміжок між двома будиночками квітів.

Усі озирнулися й побачили під стіною однієї хатини невеликий сірий клубочок. Придивившись, помітили, що він має очі, ніс та рот, а ще вкритий м’яким світлим волоссям.

– Ти хто, пухнастику? – першою підійшла до нього королева.

– Я кактус, — не підводячи очей, тихо відповів клубочок.

– А де ж твої голки? – здивувався Мокрий Іван.

– Вони є, але маленькі, і сховані під цими жахливими патлами. Ось такий я невдалий кактус.

– Та ні, — розчулено мовила Ромашка. – Ти дуже милий і, мабуть, м’якенький. Так і хочеться погладити. А як тебе звати?

– Ім’я моє теж гидке, ледве вимовляється – Еспостоя.

– У нас є й важчі імена, — вставив Фіалка. – Кардіокрінум чи Альстромерія. Ніколи не міг про них вірша скласти. Але що ти робиш у наших краях? Мабуть, здалеку прийшов, якщо ми про тебе нічого не знаємо.

– Так, я жив у пустелі на іншому краю планети, але утік звідти.

– Тебе хтось ображав? – приготувалася плакати Ромашка.

– Ні, та я сам бачив свою недолугість. Голки нікчемні, ім’я бридке, до того ж не щастить постійно…

У цей момент до них підійшов Дурман і, як завжди, встряв у розмову.

– Кому це тут не щастить? – почув він останні слова кактуса.

– Мені, – відповів Еспостоя.

– О! Привіт, — щойно прибулий нарешті помітив сірий клубочок під стіною. – Як справи? – спитав за звичкою.

– Усе чудово. Життя не склалося.

– У тебе? – обурився Дурман. – Ти, просто, зі мною ще не знайомий. Я колись хотів стати невдахою, і то не вийшло.

– А мені вдалося, — сумно зітхнув кактус.

– Кожному часом не щастить, — махнув листком Фіалка. – Якось я не міг вигадати риму для віршика. Потім згадав слово, а воно не підійшло по смислу.

– Теж мені, проблема? – Дурман намагався в усьому виділитися. – От у мене справжнє невезіння. Якось вирішив під намальованою на бруківці білою смужкою пролізти та не зміг. Лише обличчя й листя собі подер. А ще колись хотів зорі на небі полічити. Глянув — а там, як на зло, жодної.

– Може, це вдень трапилося? – припустив Мокрий Іван.

– То й що, але ж зірок не було.

Квіти довкола здивовано перезирнулися, та ніхто нічого не сказав. Тоді до кактуса знову заговорила королева:

– Ходімо, Еспостоя, з нами на свято Щастя.

– А можна мене не називати на ім’я?

– Звісно, — швидко погодилася Червона Орхідея. – Твої невдачі колись закінчаться.

– Та я ж не безсмертний, щоб чекати вічно, — важко зітхнув сірий клубочок. – Але піти кудись можна. Тут я вже посумував.

Цієї миті від стіни відвалилася маленька грудочка глини й упала точно на малого пухнастика.

– Ой! – неголосно скрикнув той від несподіванки. А тоді озирнувся й сумно додав: – Ну звісно, куди ж їй іще було падати, як не на мене.

– Це просто збіг, — зронила сльозу Ромашка. – Таке трапляється.

– А особливо часто зі мною, – безнадійно видихнув Еспостоя.

– Та це дрібниці, – втрутився в розмову Дурман. – Ти знаєш, що на мене падало?

– Ні, – підняв свої сумні очі кактус.

– О – го – го!…, – продовжив хвалько.

Він трохи помовчав, але ні згадати, ні вигадати нічого не зміг.

– Я навіть говорити про таке не хочу, – викрутився, врешті.

Після того вся компанія знову рушила в бік майдану. За ними не дуже охоче поплентався Еспостоя.

А тим часом тією ж дорогою на свято йшли два Будяка батько й син. Вони майже наздогнали Її Величність із придворними та кактусом.

– Тату, а що таке щастя, яке всі святкують? – спитав менший бур’ян.

– Це, синку, дивитися збоку на бійку, яку ти сам розпочав, – повчально відповів старший. – Або наробити шкоди, і не бути побитим за це.

– Зрозуміло. А ображати менших за себе – це щастя?

– Аякже. Головне, потім швидко втекти, щоби друзі тієї малечі, більші за тебе, не помстилися. Бо щасливими стануть вони, а не ти.

– Тоді можна того сірого подіставати, — син указав на Еспостою.

– Ще і як! – пожвавішав батько. – Який ти в мене кмітливий — одразу все розумієш.

Старший Будяк щось прошепотів малому, і вони побігли вперед.

Відтак ухопили кактуса й почали кидати один одному, наче м’яч. При цьому, розбишаки гиготіли на всю вулицю.

Сірий клубочок лише тихо охав при цьому. Зате інші квіти почули дикі веселощі й обернулися.

– Припиніть негайно! – першим вступився за Еспостою Мокрий Іван.

– Відпустіть його! – заплакала Ромашка.

– І що ви нам зробите? – зневажливо засміявся син Будяк до значно менших квітів.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: