Вітер
Олег Шелепало
Щороку, однієї і тієї ж пори в країні квітів настає сезон вітрів. Він триває лише кілька днів, але створює багато проблем для тендітних та ніжних мешканців, бо ж пориви тоді бувають дуже сильними.
Звісно, квіточки з часом трохи пристосувалися до такої погоди. Намагалися менше виходити надвір, а вулицями навчилися пересуватися короткими перебіжками, чіпляючись за зроблені для такого руху виступи на своїх хатинах.
Проте королівському блазню Мокрому Івану було трохи прикро, що в ці дні всі нудяться по своїх домівках. Він довго думав, як можна в такий час розважатися. І на самому початку сезону вітрів, коли пориви лише набирали силу, прийшов до королівського палацу.
У той момент королева Червона Орхідея, разом зі своїм чоловіком Едельвейсом та іншими придворними, вислуховувала Дурмана, який дуже хвилювався.
— Ваша Величносте, – говорив він, збиваючись. – Я думаю… Не те щоб думаю, а знаю… Щобільше, я впевнений, що зможу… Якщо поворушити мізками та перебрати різні варіанти, то все точно вийде. Мені вже трохи вдалося… А ви як вважаєте?
— Але ж ти не сказав, про що мова, – здивовано відповіла королева.
— А-а, так. Я хочу літати…
Усі в залі спантеличено перезирнулися.
— Колись я вже намагався пірнути в повітря з балкона, – продовжив Дурман.
— І що? – одночасно вигукнули всі присутні.
— Упав і добряче забився.
— То що ми можемо зробити для тебе? – співчутливо спитала Червона Орхідея.
— Не знаю. Я прийшов розповісти про своє бажання. А ви — королева і маєте мені допомогти.
Мокрий Іван, який був ще й радником Її Величності, наважився вступити в розмову:
— Можна спробувати зараз, під час вітрів. Вихор підхопить тебе і понесе, але …
Та Дурман далі не слухав, а лише гукнув:
— Дякую! – і вибіг із палацу.
— Стій, – спробував спинити його королівський блазень, проте було вже пізно. – Я не встиг попередити його, що сильні пориви можуть бути небезпечними…
— Там справді починається вітер, — подивився на вулицю Едельвейс. — Треба позакривати вікна.
— Ти думаєш від цього вітер там зникне? – пожартував Мокрий Іван.
Усі, включаючи чоловіка королеви, засміялися. А сама Орхідея спитала у свого радника:
— Ти, може, також у справі прийшов?
— Так, – відповів той. – Хочу запропонувати в сезон вітрів не сумувати по домівках.
— Що ж можна робити в цю пору? – здивувалася Її Величність.
— Наприклад, провести змагання.
— Які?
— Я придумав аж два варіанти, – продовжив Мокрий Іван. – Біг проти вітру й за вітром.
— Цікаво, – замислилася королева. – У кого які міркування про це? – за мить обвела поглядом придворних.
Запанувала напружена тиша. Тоді поет Фіалка підійшов до все ще відкритого вікна й продекламував:
В місті вітер завиває,
В мої вуха залітає.
Він думкам не заважає,
Їх у голові немає.
На обличчях присутніх знову з’явилися посмішки.
— Головне, що Фіалка щиро в цьому зізнався, – промовив Едельвейс.
— А мені і вірш подобається, і ідея перегонів, – зронила сльозу Ромашка. – Може, потім ще хтось запропонує якісь розваги?
— Так, – підтримав її Мокрий Іван. – Невдовзі з’являться й інші ідеї. Головне, рухатися вперед, звісно, якщо не стоїш на балконі.
Цього разу сміятися було незручно. Всі зрозуміли, що глузування королівського блазня стосується Дурмана, а той боляче вдарився після свого невдалого польоту.
— Усі згодні, – підсумувала королева. – Повідомте мешканцям міста, що завтра на центральній вулиці буде перший забіг – від палацу до майдану і назад.
Придворні чемно вклонилися й вийшли у двір. Вітер ще не набрав сили, тому вдалося швидко сповістити квітів про змагання.
Наступного ранку пориви стали значно потужнішими. Але жителі таки прийшли до королівського палацу, хоча й трималися поблизу будинків. Там, у крайньому разі, можна було вхопитися за виступи на стінах. Ті, хто мешкав поряд, просто визирали в вікна, а Червона Орхідея з Едельвейсом спостерігали за всім із балкона палацу.
І лише найбільш відчайдушні почали шикуватися для старту. Був серед них і Мокрий Іван, який своїм прикладом хотів заохотити інших. Аж тут позаду почулися гучні ляски і вигуки:
— Ай! Ой! Ой-ой-ой!
Всі озирнулися й побачили Лопуха, який чимчикував до учасників. Широкі листки бур’яну під вітром сильно метлялися й били його по обличчю та стеблу. Виглядало це дуже кумедно, тому квіти довкола не стримували усмішок.
— Я теж хочу змагатися, – сказав Лопух, ледь стримуючи своє листя.
— Ставай у ряд, – відповіла йому Чорна Троянда, яка завжди виконувала роль судді. – Всі готові? – спитала відразу вона.
Але відповісти їй ніхто не встиг.
— Побережися! – донеслося до присутніх.
Квіти побачили на віддалі Дурмана. Той розігнався, впіймав порив вітру й підстрибнув. Вихор трохи проніс його над землею й кинув просто на бруківку. Літун-невдаха всім тілом пропоров по ній кілька метрів і спинився якраз біля корінців учасників забігу.
До нього відразу метнувся лікар Півонія. Інші теж схвильовано схилилися до невдахи. Але Дурман швидко підвівся й почухав забиті місця.
— Ви бачили, як я літаю!? – захоплено вигукнув він.
— Але ж ти впав, – співчутливо сказав лікар. – Може щось болить?
— Не турбує мене нічого. І зовсім я не падав, а перевіряв, чи можна по бруківці ковзати.