ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Незвичайна ракета

Оскар Уайльд

Королівський син надумав одружитися, і всі в королівстві раділи. Цілісінький рік він чекав своєї нареченої, і ось, нарешті, вона прибула. Це була російська Принцеса, і весь шлях від самої Фінляндії вона проїхала в санях, запряжених шестериком оленів. Сани були з щирого золота, мали форму лебедя, і поміж його крильми лежала сама Принцеса. Вона була вкутана до самих п’ят довгою горностаєвою манією, на голівці мала крихітну шапочку із срібної тканини, її личко було білесеньке, як сніговий палац, у якому вона досі жила. У неї було таке бліде обличчя, що всі чудувалися, коли вона проїжджала вулицями.
— Вона схожа на білу троянду! — кричали люди звідусіль і обсипали її квітами з балконів.
Принц вийшов до брами замку, щоб зустріти наречену. У нього були задумливі фіалкові очі, а волосся на голові наче щире золото. Коли він побачив Принцесу, то став на коліно й поцілував їй руку.
— Ваш портрет гарний,— прошепотів він,— але ви ще гарніші! — І щоки маленької Принцеси зашаріли.
— Досі вона була як біла троянда,— сказав малий Паж,— а зараз вона вже як червона троянда.— І всі придворні були в захваті від цих слів.

Три дні поспіль усі ходили й повторювали: «Біла троянда, червона троянда, червона троянда, біла троянда»,— і Король видав наказ, щоб Пажеві збільшили вдвічі платню. Та оскільки Паж узагалі не одержував ніякої платні, то користі йому від цього було мало, зате багато честі, і про це було написано в придворній газеті.
Коли минуло три дні, відсвяткували весілля. Це були пишна церемонія: наречений і наречена, тримаючись за руки, увійшли під тент з пурпурового оксамиту, гаптованого дрібнесенькими перлинами, а потім був великий Бенкет що тривав аж п’ять годин. Принц із Принцесою сиділи на почесному місці у Великій Залі й пили з прозорої кришталевої чаші. Тільки справжні закохані могли пити з ціє чаші, а коли до неї торкалися брехливі вуста, вона вмиті ставала сіра і тьмяна.
— Кохання їхнє чисте,— сказав малий Паж,— як чистий кришталь цієї чаші! — І Король ще раз подвоїв йому платню.
— Яка честь! — хором вигукнули всі придворні.

Після бенкету відбувся бал. Наречений і наречена повинні були танцювати Танок Троянди, і Король зголосився сам заграти на флейті. Взагалі він грав дуже погано,але ніхто й ніколи не наважувався йому сказати це, бо ж він був Король. Насправді він умів грати тільки дві мелодії і ніколи не знав напевне, котру грає, але це не мало ніякого значення, бо хоч би що він зробив, усі вигукували: «Чудово! Чудово!»
Заключною частиною всієї програми був грандіозний фейерверк, що мав відбутися точно опівночі. Маленька І Принцеса ще ніколи в житті не бачила фейерверка, тож Король видав указ, щоб Королівський Піротехнік узяв проведення фейерверка під особисту відповідальність.
— А на що схожий фейерверк? — запитала Принцеса в Принца, прогулюючись уранці терасою.
— Це як Північне Сяйво,— сказав Король, який завжди відповідав на запитання, звернені до інших людей,— тільки ближче до природи. Особисто я люблю його вогні більше, ніж зорі на небі, бо хоч знаєш напевне, коли вони почнуться. Фейерверк такий чарівний, як моя гра на флейті. Одне слово, ви неодмінно повинні його побачити. І от у кутку королівського саду спорудили великий поміст, і щойно Королівський Піротехнік порозкладав вогні фейерверка, як вони почали розмовляти поміж себе.
— Який прекрасний білий світ! — вигукнула маленька Вертушка.— Гляньте он на ті жовті тюльпани. Навіть коли б вони були справжніми вогнями фейерверка, і тоді вони не могли б бути кращими. Я дуже рада, що зробила мандрівку. Мандри на диво облагороджують душу й допомагають звільнитися від передсудів.
— Дурна ти, Вертушко! Адже королівський сад — це ще далеко не весь світ,— зауважила Велика Римська Свічка.— Світ дуже великий, і, щоб його належно оглянути, треба а мандрувати цілих три дні!
— Те місце, яке ми любимо, і є для нас цілий світ! — замріяно вигукнув Вогняний Фонтан, який на початку свого життя був нерозлучний із Сосновою Дощечкою і пишався своїм розбитим серцем.— Але любов сьогодні вже не модна, поети вбили її. Вони так багато писали про любов, що їм перестали вірити, і це мене аніскільки не дивує. Справжній закоханий страждає мовчки. Пригадую, якось я… Проте зараз це не має значення. Романтика кохання відійшла в минуле.
— Дурниці! — вигукнула Римська Свічка.— Романтика ніколи не вмирає. Вона як місяць — вона вічна. Ось наші наречений і наречена, наприклад, ніжно кохають одне одного. Мені розповідала про це сьогодні вранці Картонна Гільза, яка випадково лежала зі мною в одному ящику і знала всі останні придворні новини.

Але Вогняний Фонтан тільки похитав головою і прошепотів:
— Романтика померла, романтика померла, романтика померла…— Він належав до тих упертюхів, які вважають, що коли довго повторювати одне й те саме, то воно, зрештою, стає істиною.
Раптом почулося різке сухе покашлювання, і всі оглянулись.
Кашляла довга, бундючна з виду Ракета, що була прив’язана до довгої палиці. Ракета завжди покашлювала, перш ніж заговорити — так вона привертала до себе увагу.
— Гм! Гм! — почала вона, і всі нашорошили вуха, тільки Вогняний Фонтан усе хитав головою і шепотів: «Романтика померла»…
— Увага! Увага! — вигукнув Бенгальський Вогонь. Він захоплювався політикою, завжди брав активну участь у місцевих виборах і тому дуже вміло користувався усіма парламентськими виразами.
Навіки померла…— прошепотів Вогняний Фонтан і заснув.
Коли запала цілковита тиша, Ракета прокашлялася заговорила. Вона говорила дуже повільно, виразним голосом, немов диктувала мемуари, і завжди дивилася понад того, з ким розмовляла. Одне слово, манери цієї Ракети були дуже вишукані.
— І пощастило ж Королевичу,— зауважила вона,— що він одружується він саме того дня, коли мене запустять у небо! Справді – бо: навіть коли б усе це було обдумано заздалегідь, вряд чи все склалося б краще для нього. Та принцам щастить.
— Ти диви! — здивувалась маленька Вертушка.— А я гадала, що все якраз навпаки — що це нас будуть запускати і на честь одруження Принца.

— З вами, може, саме так і буде,— відповіла Ракета,— не сумніваюсь, що вас запускатимуть у повітря, але зі мною буде інакше. Я незвичайна Ракета і походжу від незичайних батьків. Батько мій був найславетнішим вогняним Колесом свого часу і прославився грацією свого танцю. І під час свого великого виступу він, перш ніж гаснути оберннувся аж дев’ятнадцять разів і з кожним обертом викидав у повітря сім рожевих зірок. Він був три з половиною фути в діаметрі та ще й зроблений з найкращого пороху. Мати моя також була Ракетою, як і я, і до того ж французького походження. Вона злетіла так високо, що люди злякалися,— а що, як вона взагалі не вернеться назад, Але вона все ж вернулась, тому що мала лагідну вдачу, і повернення її було дуже ефектне — вона розсипалася зливою золотого дощу. Газети з захопленням писали про публічний виступ моєї матері. Придворна Газета назвала його тріумфом Пілотехнічного мистецтва.
— Ви хотіли сказати «Піротехнічного»,— так, Піротехнічного,— втрутився Бенгальський Вогонь.— Я знаю, що це називається Піротехнікою, бо прочитав напис на своїй власній коробці.
— Ну, а я кажу — Пілотехнічного,— повторила Ракета таким суворим тоном, що Бенгальський Вогонь відчув себе знищеним і негайно став чіплятися до маленьких Вертушок, аби показати, що й він має вагу.
— Отже, я говорила,— продовжувала Ракета,— я говорила… Про що я говорила?
— Ви говорили про себе,— сказала Римська Свічка.
— Так, так, авжеж, я пам’ятаю, що я міркувала про щось цікаве, коли мене так грубо обірвали. Я просто ненавиджу грубощі й погані манери, тому що я надзвичайно вразлива. Я цілком переконана, що в усім світі не знайдеться й однієї особи, вразливішої за мене.
— А що це таке — вразлива особа? — запитала Петарда у Римської Свічки.
— Це той, хто неодмінно наступатиме людям на мозолі, коли сам їх має,— стиха відповіла Римська Свічка, і Петарда ледь не вибухнула від сміху.
— Пробачте, з чого ви там смієтеся? — поцікавилась Ракета.— Я ж не сміюся.
— А я сміюся, бо щаслива,— відповіла Петарда.
— Це аж надто егоїстична причина,— сердито зауважила Ракета.— Яке ви маєте право бути щасливою? Вам слід би подумати про інших. Тобто вам слід би подумати про мене. Я завжди думаю про себе й від усіх сподіваюся того самого. Оце ж і є те, що зветься співчуттям. Це прекрасна чеснота, і вона притаманна мені повною мірою. Скажімо, наприклад, зі мною цієї ночі щось трапилось… Яке нещастя для всіх! Принц і Принцеса вже ніколи не будуть щасливі, все їхнє подружнє життя буде зіпсоване. Ну, а щодо Короля, то він, я певна, не переживе цього. Тільки подумаю, яке відповідальне становище я посідаю, так і хочеться плакати.
— Якщо ви хочете зробити приємність іншим,— крикнула Римська Свічка,— зробіть так, щоб ви хоч не відвологли!
— Атож,— вигукнув Бенгальський Вогонь, що вже трохи піднісся духом,— це підказує звичайнісінький здоровий глузд!

— Звичайнісінький здоровий глузд! — обурено пирхнула Ракета.
— Ви забуваєте, що я зовсім незвичайна. Гм, здоровий глузд може мати кожен, кому бракує фантазії. А мені ніколи не бракувало фантазії, бо я завжди уявляю собі все не таким, яким воно є насправді. Я завжди уявляю все зовсім навпаки. А що стосується того, щоб не відвологнути, то тут, очевидно, ніхто не здатний зрозуміти, що таке емоційна натура. На моє щастя, це мене не зачіпає. Усвідомлення моєї переваги над усіма — ось що підтримує мене в житті, і це почуття я в собі завжди розвивала. Адже ніхто з вас не має серця. Ви собі смієтеся і розважаєтесь, так ніби Принц і Принцеса и не думали одружуватися.

— Ай справді! — вигукнула Вогняна Куля.— Чому б і не повеселитися? Це ж найрадісніша подія, і коли я злечу в повітря, то неодмінно розповім про це зіркам. Побачите, як вони заморгають, коли я розкажу їм, яка вродлива Принцеса.
– Пхе! Що за грубий погляд на життя! — зауважила Ракета.— Але нічого іншого я й не сподівалась. У вас всередині анічогісінько нема — сама порожнеча. А що, коли Принц із Принцесою переберуться жити десь у сільську місцину біля глибокої річки, а в них, може, буде єдиний синок, маленький білявий хлопчик із фіалковими оченятами, як у батька, і він, може, піде погуляти із своєю нянькою, а нянька засне під великим кущем бузини, а хлопчик упаде в глибоку річку і втопиться? Яке то страшне горе! Сердешні батько й мати — втратили єдину дитину! Та це ж просто жахливо! Я цього просто не переживу.
— Але ж вони ще не втратили свого єдиного сина,— сказала Римська Свічка.— Та й лиха в них ніякого ще не скоїлось.
— А хіба я казала, що втратили? — заперечила Ракета.— Я тільки сказала, що вони можуть утратити. Якби вони вже втратили свого єдиного синка, то не варто було б і говорити про це. Ненавиджу людей, які теревенять про те, що з воза впало й пропало. Та коли я тільки подумаю, що вони могли б утратити свого синка, мене це, звичайно, дуже засмучує.
— А так, засмучує! — вигукнув Бенгальський Вогонь.—І Сказати щиро, то такої смутної особи, як ви, мені ще ніколи не доводилося зустрічати.
— А мені ще ніколи не доводилося бачити такого грубіяна, як ви,— сказала Ракета.— І де вам зрозуміти мої дружні почуття до Принца!
— Та ви ж навіть не знайомі з ним,— буркнула Римська! Свічка.
— А хіба я сказала, що знайома з ним? — заперечила Ракета.— Смію вас запевнити, що я б ніколи не подружила, з ним. Дуже небезпечно знати своїх друзів.
— Все ж ви б краще старались не відвологнути,— сказала Вогняна Куля.— Ось що найважливіше.
— То для вас найважливіше,— відрубала Ракета.— А от я можу й заплакати, якщо захочу.— І вона й справді залилася слізьми, які потекли по палиці вниз, немов краплі дощу, і трохи не потопили двох маленьких жучків, що саме надумали збудувати собі хатку і шукали зручне сухе місце.
— У неї, напевне, й справді романтична натура,— зауважив Вогняний Фонтан,— адже вона плаче без ніякісінької на те причини.— І він тяжко зітхнув, згадавши про свою Соснову Дощечку.

Проте Римська Свічка з Бенгальським Вогнем були просто обурені й довго на весь голос вигукували:
— Дурниці! Дурниці!
Обоє були страшенно розсудливі, і, коли їм щось не подобалося, вони завжди казали, що це дурниці.
А потім зійшов місяць, немов чудовий срібний щит, засвітилися зірки і з палацу долинули звуки музики.
Принц із Принцесою відкрили бал. Вони танцювали так гарно, що високі білі лілеї поспинались навшпиньки й заглянули у вікна, щоб подивитись на наречених, а великі червоні маки закивали в такт музиці голівками.
Та ось пробило десяту годину, потім одинадцяту і, нарешті, дванадцяту, і з останнім ударом годинника, точно опівночі, всі висипали з палацу на терасу, а Король наказав покликати Королівського Піротехніка.
— Велю запалити фейєрверк! — сказав Король, і Королівський Піротехнік, низько вклонившись, попростував у глиб саду. З ним йшло шестеро помічників, і кожен з них ніс запалений смолоскип, прикріплений до кінця довгої жердини.

Видовище було й справді чудове.
«Пшшш! Пшшш!» — зашипів, загорівся Вогняний Фонтан. «Бум! Бум!» — спалахнула Римська Свічка. А за ними й
Вертушки затанцювали понад садом, і Бенгальські Вогні! – залили все довкола червоним сяйвом.
— Прощавайте! — вигукнула Вогняна Куля, злітаючи в небо й розбризкуючи дрібнесенькі блакитні іскорки.
«Бах! Бах!»—вторували їм Петарди, що тішилися від щирого серця. Всі учасники фейерверка мали великим успіх — усі, крім Незвичайної Ракети. Вона так відвологлаї від пролитих сліз, що навіть не змогла злетіти. Найважливішою її частиною був порох, а він намок і став зовсім непридатний. Усі бідні родичі Ракети, з якими вона й розмовляти не хотіла і тільки глузувала з них, позлітали в небо, мов дивовижні вогняні квіти на золотих стеблах.
— Слава! Слава! — закричали Придворні, а маленька Принцеса засміялася з утіхи.
— Напевне, вони приберігають мене для якоїсь особливої нагоди,— сказала Ракета.— Безперечно, так воно і є.
І вона ще більше набундючилась.

Уранці до саду прийшли слуги, щоб гарненько все прибрати.
— Це, напевне, йде до мене делегація,— сказала Ракета.— Я їх прийму з належною гідністю.— І вона задерла вгору носа й зосереджено насупилась, немовби сушила голову над хтозна-якою важливою справою. Та слуги навіть не помітили її. Вони вже верталися назад, коли Ракета запала! одному з них в очі.
— Ти диви! —вигукнув слуга.— Якась погана ракета!
І він жбурнув її через мур у рівчак.
— Погана ракета? Погана ракета? — вигукувала вона, перелітаючи через мур.— Не може бути! КОХАНА ракета — ось як сказав той чоловік. ПОГАНА й КОХАНА звучать майже однаково, та й, по суті, дуже часто означають Ну, одне й те саме,і вона ляпнула в болото.
— Тут не дуже зручно,— зауважила вона,— але це, безперечно, якась грязелікарня, і вони послали мене сюди, щоб я підлікувала своє здоров’я. У мене й справді нерви розходилися, та й відпочити давно треба.
Тут до неї підпливла Жабка з блискучими, немов коштовні камінчики, очима, одягнена в зелений плямистий мундир.
— Ого, в нас гості! — вигукнула Жабка.— Ну, зрештою, нема нічого кращого, ніж болото. Дайте мені дощову погоду та рів з водою — і більшого щастя не треба. Як ви гадаєте, після обіду буде дощ? Я певна, я вірю, що буде, але небо поки що блакитне і безхмарне. Дуже шкода!
— Гм! Гм! — тільки и мовила Ракета і закашлялась.
— Який у вас приємний голос! — вигукнула Жабка.— Він дуже схожий на квакання, а хіба квакання не найкраща музика в світі? Слухайте сьогодні ввечері концерт нашого зведеного жаб’ячого хору. Ми зберемося в старій ковбані неподалік фермерової хати, а тільки зійде місяць, зразу й почнемо. Наші концерти такі чудові — хто нас почує, цілу ніч очей не стулить. Учора я підслухала, як фермерова дружина казала своїй матері, що через нас вона за цілісіньку ніч навіть не здрімнула. Це ж така втіха — знати, що ти користуєшся популярністю.
— Гм! Гм! — сердито загмукала Ракета. Вона страшенно дратувалася тим, що їй не дають і слова сказати.
— Ну що за чарівний у вас голосок! — не вгавала Жабка — Сподіваюсь, ви прийдете до нашої ковбані, а зараз я спішу наглянути за своїми донечками. Їх у мене аж шестеро справжніх краль, і я так боюсь, щоб їх не здибала Щука. То страшна потвора, вона як стій поковтає їх на сніданок. Ну, до побачення! Дуже приємно було побалакати з вами, повірте.
— Що й казати, побалакали! — невдоволено відказала Ракета.— Адже весь час ви тільки и говорили. Гарна балачка!
— Хтось же повинен і слухати,— заперечила Жабка,— а я люблю вести всю розмову сама. Тоді й час економиш і не буває суперечок.
— Але я люблю суперечки,— відповіла Ракета.
— Та що ви,— миролюбно зауважила Жабка.— Суперечки страшенно вульгарні. В доброму товаристві всі дотримуються однієї думки. Ну, ще раз до побачення; он і мої донечки.— І Жабка попливла геть.

— Яка ж ви набридлива особа,— сказала Ракета,— і вихована страх погано. Ненавиджу людей, що так, як ви, весь час торохтять про себе, коли про себе хочуть говорити інші — як оце я. Це і є те, що я називаю себелюбством, а себелюб-ство — то чи не найогидніша річ, надто для людей моєї вдачі, адже всім відомо, яка я співчутлива. Одне слово, вам слід брати приклад з мене, кращого взірця годі знайти. Коли вже вам випала така щаслива нагода, то скористайтеся нею, бої тесь дуже скоро я повернуся назад до двору. Там мене всі дуже люблять; тільки вчора Принц із Принцесою одружилися на мою честь. Де вам таке знати — ви ж просто невихована провінціалка.
— Даремно ви все це говорите,— зауважила Бабка, що сиділа на вершечку високої коричневої очеретини.— Зовсім! даремно, бо Жабка давно вже попливла геть.
— Тим гірше для неї,— відповіла Ракета.— Я не думаю замовкати лише тому, бачите, що якась Жабка не слухає мене. А може, я люблю побалакати сама з собою. Це для мене чи ие найбільша втіха. Я часто веду довгі розмови сама з собою, і я така мудра, що, бува сама не тямлю жодного слова з того, що кажу.
— Тоді вам, звісно, треба читати лекції з Філософії,— сказала Бабка і, випроставши свої чудові серпанкові крильця, злетіла в повітря.
— Ну й дурна ж вона, що не посиділа тут довше,— сказала Ракета.— Я певна, що їй не часто трапляється така нагода підвищувати свій духовний рівень. Та дарма. Таких геніїв, як я, рано чи пізно все одно визнають.— І вона ще трохи глибше вгрузла в болото.

Трохи згодом до неї підпливла велика Біла Качка. У неї були жовті перетинчасті лапки, і вона вважалася великою красунею, бо дуже зграбно ходила перевальцем.
— Ках-ках-ках,— промовила вона.— Яка дивна у вас будова тіла! Дозвольте запитати, це у вас від народження чи наслідок нещасливого випадку?
— Зразу видно, що ви селючка,— відповіла Ракета,— а то б ви знали, хто я така. Проте я дарую вам ваше невігла-ство. Несправедливо було б вимагати від інших, щоб і вони були такими видатними, як я сама. Ви, безперечно, здивуєтесь, коли я вам скажу, що можу злетіти в небо і впасти на землю зливою золотого дощу.
— Ну й що з того? — відповіла Качка.— Кому яка від І цього користь? От якби ви могли поле орати, як віл, чи тягти воза, як кінь, чи стерегти овець, як вівчарка,— тоді з вас було б якесь пуття.
— Я бачу, шановна,— вигукнула Ракета дуже зверхнім тоном,— я бачу, що ви належите до найнижчих шарів суспільства! Та особи з мого кола ніколи не приносять ніякої користі. Ми маємо добрі манери, і цього більш ніж досить. Мене особисто не тягне ні до якої корисної діяльності, а тим більше до такої, яку ви зволили запропонувати мені. Правду кажучи, я завжди вважала, що у важкій праці шукають порятунку лише ті, хто нічого іншого не вміє робити.
— Ну, гаразд, гаразд,— сказала Качка, що мала сумирну вдачу й не любила суперечок.— Про смаки не сперечаються. Я буду рада, якщо ви поселитеся тут.
— Ой, та нізащо в світі! — вигукнула Ракета.— Я тут гість, просто почесний гість. Сказати правду, тут дуже нудно. Ані тобі вишуканого товариства, ані приємної самотини. Занадто вже відчувається провінція. Напевне, я таки переберусь назад до двору, адже я знаю, що мені судилося зробити сенсацію і вславитися на весь світ.
— Я сама колись думала стати на шлях суспільної діяльності,— сказала Качка.— Адже на світі є стільки такого, що необхідно міняти. Я навіть головувала недавно на зборах, і ми ухвалили резолюцію, яка засуджує все, що нам не подобається. Проте не видно, щоб наша резолюція хоч щось змінила. А тепер я присвятила себе сім’ї і займаюся господарством.
— А я народилася для суспільної діяльності,— сказала Ракета,— як і всі мої родичі, аж до дрібноти. Хоч би де ми з’явилися, ми скрізь привертаємо до себе загальну увагу. Сама я ще по-справжньому не виступала перед публікою, та коли я вже виступлю, це буде надзвичайна подія. Що ж до господарювання, то від нього дуже швидко старіють і воно відвертає від роздумів про високі матерії.
— Ах! Високі матерії—як це прекрасно!—промовила! Качка.— Це нагадало мені, що я вже добряче зголодніла.
І вона попливла за водою, приказуючи: «Ках-ках-ках».

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

1.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Хлопчик – зірка”
Збірка
Оскар Уайльд
Переклад з англійської – Ілька Корунця
Видавництво : “Веселка”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: