ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Незвичайні пригоди в лісовій школі (книга 7)

Всеволод Нестайко

КНИГА 7 ТАЄМНИЙ АГЕНТ ПОРЧА І КОЗАК МОРОЗЕНКО

Розділ 1
Терентій у лісовій школі.
Страшна несподіванка.

Весною у лісовій школі почалися заняття.
Зібралися у перший день учні на Великій Галявині біля школи. І раптом бачать — у них незвичайний новачок, сонячний зайчик Терентій. З сонячним ранцем за плечима, у картузику — все як слід.

— Ой! Який гарненький! — скрикнуло рисеня Раїска Мняу. І лісові дівчатка: білочка Вірочка Вивірчук, свинка Хрюша Кабанюк, козеня Зіна Бебешко, лосеня Соня Лось — одразу обступили Терентія і почали радісно ойкати та айкати… А от шкільні забіяки Вовчик Вовченко та Рудик Лисовенко радості не виявили.

— Мало нам зайчика Косі Вуханя було! Так ще сонячного Терентія підкинули! — пхикнув Вовчик.

— Точно! — підтакнув Рудик.

Як відомо, вовчо-лисячий рід заячого не полюбляє. А тут ще Кося Вухань та Колько Колючка почали розказувати про свої пригоди із сонячним вовком Вовилом — як Начальник Канцелярії Нічних Кошмарів пан Морок, Баба Яга та її молодший брат Бабай дістали у Снігової Королеви чорне дзеркальце злого троля, що віддзеркалило сонячного вовка, який почав ганятися за сонячним зайчиком і не давав йому робити добрі справи.

Навіть Кося Вухань, глянувши у чорне дзеркальце, став злим і агресивним. І тільки після того, як Колько Колючка дістав у Країні Сонячних Зайчиків чарівне біле дзеркальце, злі чари вдалося подолати, Косю знову зробити добрим, а сонячного вовка прогнати. Тоді-то й вирішив Терентій теж вступити до лісової школи, щоб набратися знову знань і уникнути таких прикрих проколів, як із сонячним вовком, про існування якого він і гадки не мав.

Це було восени. А взимку у Косі й Колька була ще одна пригода. Колько захотів зустріти Новий Рік, побачити живого Діда Мороза, живу Снігуроньку. Але у їжачків, як відомо, зимова сплячка; тож Колько попросив свого друга Косю, щоб той розбудив його перед Новим Роком. Кося збудив Колька, і в них почалися неймовірні пригоди, в яких брали участь загадковий Яшка — маленький барабашка, а також дружина Діда Мороза Баба Морозиха, їхні онуки Снігуронька і Дюдя

— Брехня! — сказав Вовчик Вовченко.

— Авжеж! — підхопив Рудик Лисовенко.

— Ніякої Баби Морозихи нема! — категорично заявив Вовчик. — Ніколи не чув про таку!

— І я не чув! — підтакнув Рудик. — Про Діда Мороза чув багато і про Снігуроньку чув. А про дружину Діда Мороза — ні.

— Нема, нема Баби Морозихи! Нема й не було! — відрізав Вовчик.

— А чого це ви так категорично? — вигукнула Раїса Мняу. — Якщо ви не знаєте, це ще не значить, що нема!

— Бе-бе-безперечно! — підхопила Зіна Бебешко. — Як це може бути онука Снігуронька, як нема бабусі. У нежонатих дідусів онуків не буває.

— А хіба бабусі народжують онуків? — пхикнув Вовчик Вовченко.

— Бабусі спершу дітей народжують, а вже діти — онуків.

— Правильно-правильно! — підхопив Рудик Лисовенко. — Якщо ви вже оженили Діда Мороза на Бабі Морозисі, то давайте і дітей їхніх, батьків Снігуроньки… Де вони — батьки? Як їх звуть?
Кося Вухань і Колько Колюча розгублено перезирнулися.

— Ага! Не знаєте! Не знаєте! — радісно заверещали Вовчик і Рудик. — Ото й не брешіть! Не брешіть!
Питання про батьків Снігуроньки, дітей Діда Мороза та Баби Морозихи, зависло у повітрі…

Розділ 2

Що ж сталося?

На великій перерві лісові школярики завжди снідали. Але сьогодні шкільний буфет був зачинений. За дверима чувся розпачливий голос буфетниці, страусихи Емми Еммануїлівни:

— О Господи! Лишенько! Що ж це таке?

— Стривайте! Стривайте! — бубонів директор Бурмило Михайлович. — Я ж сам бачив зранку, що все було свіже, знімав пробу.

— Авжеж! Свіжісіньке! А тепер гляньте — все поцвіло, погнило, зіпсувалося! Що ж робити? Що робити? — бідкалася буфетниця-страусиха.

— Нічого-нічого! — заспокоював Емму Еммануїлівну директор. — Зараз я їм все поясню.

Двері буфету відчинилися, і вийшов Бурмило Михайлович, а за ним, похиливши голову, Емма Еммануїлівна.

— Дорогі дітки! — звернувся директор до лісових школяриків. — На жаль, ми не зможемо вас сьогодні нагодувати. Вибачте, будь ласка! Всі продукти несподівано зіпсувалися. Доведеться вже вам поїсти дома.

Але й удома лісовим школярам поїсти не вдалося. Виявилося, що й там всі продукти несподівано зіпсувалися.
Причому одразу в усіх мешканців Казкового Лісу. Всім довелося лягти спати голодними.

— Ранок вечора мудріший! — заспокоював Бурмило Михайлович буфетницю-страусиху. — Рано-вранці під’їдемо на базар, купимо свіжих продуктів, і все буде гаразд.

Але й вранці гаразду не вийшло. Коли купляли, продукти були свіжісінькі. Привезли їх до школи, дивляться — а вони вже у дорозі поцвіли, погнили, зіпсувалися.

Емма Еммануїлівна розповідала, що коли везла харчі з базару, то чула чиєсь тихе хихотіння і щось блиснуло.

— О! Ясно! Це Терентій! — вигукнув Вовчик Вовченко.

— Точно! — підхопив Рудик Лисовенко.

— Як його не було, то нічого не гнило! — вів далі Вовчик. — А як він з’явився, бачите, що почалося.

— Точно! — підтакнув Рудик. — Що ж могло так блиснути? Тільки сонячний зайчик!

— Авжеж! Він же наших продуктів не їсть! — вигукнув Вовчик. — Він запахом квітів харчується, сам казав.

— Точно! — знову підхопив Рудик.

Усі вражено подивилися на Терентія. Невже?!..

— Та ви що?! — розгублено пробелькотів сонячний зайчик.

— Це не він! Це не він! — спробували заступитися за Терентія Кося Вухань і Колько Колючка. — Він такий добрий! Він же завжди тільки добро робить!

— Хай іде від нас! — вигукнув Рудик.

— Гаразд! Я піду! — сказав сонячний зайчик і зник.

Розділ 3

Що було потім

Отже, сонячний зайчик Терентій перестав учитися в лісовій школі. Але становище не змінилося. Їжа так само псувалася щодня.
Казковий Ліс охопила паніка. Казкові звірі голодували. А вчитель фізкультури Макак Макакович, який харчувався лише заморськими бананами, охляв так, що не міг підвестися з ліжка, не кажучи про те, щоб проводити уроки та ще й демонструвати спортивні вправи. Як відомо, банани псуються дуже швидко.

Вирішили звернутися до Бровка Барбосовича. Бровко Барбосович, який працював колись у міліції пошуковим собакою, після виходу на пенсію відкрив у Казковому Лісі приватне детективне бюро.

Бровко Барбосович влаштував засідку біля шкільного льоху, де буфетниця-страусиха зберігала харчі, провів у засідці одну ніч, другу, а на третю… Рівно опівночі біля погребні з’явилася постать у чорному плащі й капелюсі.

— Стій! Ні з місця! — грізно гавкнув Бровко Барбосович.

Та незнайомець і не збирався тікати. Він обернув до Бровка Барбосовича своє обличчя у чорній масці (тільки маску й було видно) і зареготав:

— Га-га-га! А що ти можеш мені зробити? Жалюгідний собако! Я ж таємний агент Начальника Канцелярії Нічних Кошмарів великого й непереможного пана Морока! Звуть мене Гнилай Псувайович Порча! Взагалі-то я невидимий, але ніч сьогодні холоднувата, тому я вдягнувся. І впіймати мене можна, тільки коли я вдягнений. Але ти мене не впіймаєш. Не встигнеш. От я роздягаюсь і — бувай здоровий!

Не встиг Бровко Барбосович і оком зморгнути, як плащ, маска й капелюх впали на землю.

— Ха-ха-ха! — зареготав невидимий Порча.

— А нащо ти псуєш продукти? — вигукнув Бровко Барбосович.

У відповідь невидимий таємний агент Порча глузливо заспівав:

А тому роблю я так,

Що такий у мене смак —

Ненавиджу їжу свіжу,

А люблю несвіжу їжу!

Отакий у мене смак!

І тому роблю я так!

Бровко Барбосович навіть не намагався затримати Порчу, бо, як відомо, невидимих злочинців міліція не затримує. Так Бровко Барбосович і доповів.

Казковий Ліс був у відчаї. Як же боротися з таємним агентом пана Морока? Що робити?!

— Криміналістика тут безсила! — розвів лапами Бровко Барбосович. — Тут треба задіювати сили містичні, фантастичні.

— Містичні… Фантастичні… — почухав потилицю Бурмило Михайлович.

— А може, звернутися до ворожки? — нерішуче мовила Пантера Ягуарівна, вчителька математики і класна керівничка.

Бурмило Михайлович був матеріалістом і боровся із забобонами.
Але виходу не було. І директор махнув лапою:

— А! Звертайтесь!.. Тільки я вам нічого не казав.

І Пантера Ягуарівна побігла до ворожки-кукурожки пані Зозулі, що, як відомо, кує, кому скільки років жити лишилося. Пані Зозуля сиділа на хвості біля пенька і своїми гачкуватими пальцями тасувала колоду засмальцьованих ворожих карт.

— Пані Зозуле! — благально звернулася до неї Пантера Ягуарівна. — А киньте-но карти, — може, покажуть, хто порятує нас від таємного агента Порчі, до кого звертатися.

— Та зранку вже кидала, бо сніданку-ку ж не було, — зітхнула ворожка. — Випало, що ку-король бубновий начебто знає. А що за ку-король — не можу ску-казати. Давайте ще на кавовій гущі поворожу.
Зварила пані Зозуля каву.

— Виливаємо у чашку, дивимося, рідину зливаємо, гущу залишаємо. О! Так це ж Дід Мороз! Бачите!.. От у кого питати треба — у

Діда Мороза!

Подякувала Пантера Ягуарівна пані Зозулі, побігла розповідати всім про наслідки ворожби.

— Та-так! — задумливо мовив Бурмило Михайлович. — А де ж його шукати, того Діда Мороза? Весна кінчається, літо починається. Де він тепер, хто його зна…

— На Півночі він! — раптом вигукнув Кося Вухань.

— Точно! — підхопив Колько Колючка.

— Нам Снігуронька казала, що, коли починається весна, вони з Дідом Морозом і Бабою Морозихою перебираються у холодні краї, на Північ! — пригадав Кося Вухань.

— Пташки прилітають, а вони, навпаки, відлітають! — докинув Колько Колючка.

— То що ж робити? До зими, як вони повернуться, ми всі й повмираємо з голоду! — вигукнула Пантера Ягуарівна. — Треба вирушати на Північ! Не можна чекати!

— Але де його там шукати, того Діда Мороза?! Північ велика, — зітхнув Бурмило Михайлович. — Поки туди дістанешся, поки розшукаєш, уже й вертатися пізно…

І раптом почувся тоненький голосок:

— А давайте я пошукаю Діда Мороза!
Всі обернулися на голосок і побачили сонячного зайчика Терентія, що несподівано з’явився на шкільному ґанку.

— Ми, сонячні зайчики, дуже швидко бігаємо по сонячних промінцях і не втомлюємося ніколи. І холоду не боїмося геть, — вів далі Терентій.

— Блискуча ідея! — радісно вигукнув директор.
І Терентій одразу ж зник.

Розділ 4

Умка

Сонячний зайчик Терентій біг по безмежному сніговому полю.
Щойно закінчилася полярна ніч і почався полярний день. Як ви, мабуть, знаєте, на Півночі, в Арктиці, півроку триває ніч, а півроку день. Тому Терентій не боявся, що сонце раптом зайде і йому доведеться припинити пошуки. Але куди ж бігти? Де шукати того Діда Мороза? Кругом ні душі. Німотна біла тиша.

І раптом Терентій побачив сніговий барліг, біля якого маленький білий ведмедик ліпив зі снігу пиріжки, як наша дітлашня ліпить з піску.

Терентій підбіг до нього:

— Здрастуй!

— О! Здрастуй! Ти хто? — здивовано звів на Терентія очі ведмедик.

— Сонячний зайчик Терентій!

— А я білий ведмедик Умка. Тато і мама пішли на полювання, а я, бачиш, пиріжки зі снігу ліплю.

— Слухай, Умко, а ти не знаєш, де тут у вас можна знайти Діда Мороза?

— Діда Мороза? — схилив голову набік Умка. — Взагалі— то я ще не дуже багато знаю…

— Ти що — тільки прокинувся після зимової сплячки?

— Ні! У нас, у білих ведмедів, зимової сплячки не буває. Просто я ще маленький. У березні тільки народився… Але стривай! Дід Мороз… Дід Мороз… Мама мені розповідала про Палац Дружби Морозів. Може, він там?

— Авжеж! Авжеж! — зрадів Терентій. — А де, де той Палац?

— Здається, отам! — показав лапкою білий ведмедик.

— Дякую тобі, Умко! Ну, бувай здоровий! — і Терентій пострибав у той бік, куди показав Умка.

Довго біг Терентій. Аж от побачив величезний крижаний будинок, що виблискував на сонці.
“О! Це, мабуть, і є Палац Дружби Морозів!” — вирішив Терентій і не вагаючись проскочив крізь крижану шибку до Палацу. Адже сонячні зайчики легко проникають крізь усе прозоре.

Розкішна кришталева зала була порожня. Та раптом крижані двері розчинилися і до зали увійшла висока струнка жінка у білосніжних шатах, з крижаною короною на голові. В руках вона тримала чорне дзеркальце.

— Хто посмів порушити мій крижаний спокій? — холодним голосом спитала вона.
“Ой! Та це ж Снігова Королева! — майнуло в голові у Терентія, — Малий недоумкуватий Умка переплутав і спрямував мене не в той бік!”

Терентій хотів щось сказати, але не встиг. З чорного дзеркальця Снігової Королеви раптом зіскочив сонячний вовк і пострибав до Терентія. Терентій кинувся навтіки.

Розділ 5

Юль Томтен

Терентій щодуху біг по снігових кучугурах. А за ним, завиваючи і зловтішно регочучи, гнався сонячний вовк Вовило. Звичайно, з’їсти сонячного зайчика сонячний вовк не може. Обидва вони незнищенні, бо зроблені із сонячних промінців.

Але скільки ж можна тікати? Час іде, у Казковому Лісі звірі голодують, а Терентій, замість того щоб шукати Діда Мороза, гасає по снігових полях. І ні втекти, ні сховатися — навкруги тільки сніг і крига. Терентій був просто у відчаї.

І раптом він побачив красеня оленя, запряженого у барвисті санки. У санках сидів маленький кумедний гном. Терентій не роздумуючи стрибнув у санки. І сонячний вовк одразу зник, — видно, зустрічатися з гномом йому не хотілося.

— О! — здивовано глянув на Терентія гном. — Ти звідки узявся?

— Я — сонячний зайчик Терентій! З Країни Сонячних Зайчиків. Шукаю нашого Діда Мороза. Кажуть, він може бути у Палаці Дружби Морозів.

— Ти диви! А я саме туди їду! — усміхнувся гном.

— А ви хто такий, вибачте? — поцікавився Терентій.

— Я — Юль Томтен, скандинавський різдвяний гном. Теж живу у Палаці Дружби Морозів. Раніше наш Санта Клаус розносив подарунки дітям на Різдво і Новий Рік, а тепер здебільшого я, бо він старенький, йому важко.

— А чого Палац так називається — Дружби Морозів?

— Бо туди, коли настає літо, збираються Діди Морози, Санта Клауси, Святі Миколаї, різдвяні гноми з усього світу. Бо ж усі ми робимо одну добру справу — вітаємо дітей з Різдвом, з Новим Роком, даруємо їм подарунки…

За розмовою незчулися, як уже й під’їхали до чудового снігового палацу.

Розділ 6

У Палаці Дружби Морозів

Сніговий Палац Дружби Морозів геть відрізнявся від крижаного палацу Снігової Королеви. У крижаному палаці було порожньо й безлюдно, а в сніговому гамірно й весело. По залах розгулювали Діди Морози, Санта Клауси, Святі Миколаї, різдвяні гноми в національних костюмах, весело перемовлялися, жартували і сміялися… Виявляється, крім своєї національної мови, кожен володів ще й спільною міжнародною мовою — добросердною.
У кутку Терентій побачив якихось кумедних дітлахів.

— А це хто такі? — здивовано спитав він.

— Троленята, — сказав Юль Томтен.

— Діти тролів? — спантеличився сонячний зайчик. — Але ж тролі злі! Як вони можуть бути у Палаці Дружби?

— Є тролі злі, а є добрі. Злі тролі дітей не мають, а добрі тролі та їхні дружини гульди мають дітей-троленят і живуть дружними родинами. Ну, ходімо шукати твого Діда Мороза!

Дідів Морозів було багато — і російський Дєд Мороз, і білоруський Дзєд Мароз, і Санта Клауси — американський та європейський, і німецький Вайнахтсманн, і англійський Фазер Фрост, і французький Пер Ноель, й італійський Бабо Натале, і багато інших. Та от нарешті Терентій побачив рідного Діда Мороза з Казкового Лісу, а поряд з ним Бабу Морозиху з відром на голові і мітлою у руках, і Снігуроньку, і ще кількох Терентію незнайомих жінок і чоловіків у білих шатах.

— О! Здоров, Терентію! — здивовано вигукнув Дід Мороз. — Ти як тут опинився?.. Знайомтесь — оце сонячний зайчик Терентій із казкової Країни Сонячних Зайчиків. А це Терентію, мої родичі: дружина Баба Морозиха, онуки Снігуронька і Дюдя, їхня мама, невістка моя панна Сніжана, володарка першого снігу, а це її батьки, свати мої, пан Бурулька та пані Відлига. А синок мій козак Морозенко, татусь Дюді й Снігуроньки, на роботі зараз, виконує важливе завдання…

Терентій не наважувався перебивати Діда Мороза, бо ж не можна перебивати старших. І тільки як Дід Мороз закінчив, швиденько розказав, що його привело на Північ, у Палац Дружби Морозів.

— О Боже! — сплеснув руками Дід Мороз — Це ж мій синок козак Морозенко не догледів. То ж якраз його завдання — зберігати, заморожувати продукти у літню пору, аби підлий Порча їх не псував!.. Не інакше як щось сталося. І ніхто ж із нас не може зараз туди дістатися, щоб перевірити. Ми ж одразу розтанемо!

— А як же козак Морозенко у нас там не тане? — спитав Терентій.

— Край Казкового Лісу височить двовершинна гора Сніговерла. На одній з її захмарних снігових вершин навіть у найспекотнішу погоду лежить сніг. І козак Морозенко вдень ховається у сніговій колибі. А вночі на своєму крилатому білому коні Лебеді спускається з вершини і крижаною шаблею відганяє від продуктів таємного агента Порчу.

— Ну що ж! Тоді я не баритимусь. Мерщій подамся назад до Казкового Лісу. Спасибі вам. Прощайте! — і Терентій щодуху помчав назад, у Казковий Ліс.

Розділ 7

На Сніговерлі

На одній із засніжених вершин Сніговерли біля снігової колиби сидів на крижаному ослоні козак Морозенко — у білій смушевій шапці, у білих шароварах і в білому вишиваному кожушку наопашки. Він гірко плакав. З його небесно-блакитних очей лилися сльози, на льоту замерзали і голубими дзвінкими крижинками падали на землю.

— Що сталося, козаче Морозенку? — спитав Терентій.

— О! Це ти? — звів на нього очі Морозенко, нітрохи не здивувавшись його появі. — Біда в мене велика!.. Кілька днів тому хтось приспав мене надвечір, коли я вже мав вирушати на роботу. І поки я спав, десь подівся мій вірний кінь Лебідь. А він же в мене зачарований. З снігової вершини його силоміць забрати не можна. Як хтось намагатиметься це зробити, то й сам загине, і коня загубить. Невже пропав мій кінь навіки?! А як я спав, такі жахи снилися… І я ж без коня з снігової вершини зійти не можу — розтану відразу.

— Жахи, кажете, снилися? Так то ж, мабуть, вас пан Морок приспав, Начальник Канцелярії Нічних Кошмарів! — вигукнув Терентій. — То, певно, його робота і його команди — Баби Яги та її брата молодшого Бабая.

— Що ж робити?

— Спробую вам допомогти, — сказав Терентій. — Спершу розвідаю, що і як, а там побачимо. Сподівайтеся, чекайте і у тугу не впадайте!

І зайчик зник.

Розділ 8

Підслухана розмова

Біля резиденції Баби Яги — хатинки на курячих ніжках — сиділи пан Морок у чорному плащі з каптуром, Баба Яга у чорній сукні і крислатому дамському капелюшку з вуаллю та молодший її брат Бабай у чорних джинсах і чорній майці з черепом і кістками.

— Хе-хе-хе! — задоволено потирав руки пан Морок. — Закрили ми таки ненависну нам лісову школу! Голодні школярі по домівках сидять, директор Бурмило лапу смокче, вчителі ледве дишуть. Занепав Казковий Ліс… Скоро всі й дуба вріжуть. Хе-хе-хе!

— Це ж я придумала коня Лебедя на другу вершину перетягти і у снігову стайню замурувати, щоб козак Морозенко не міг ним скористатися, — поспішливо вигукнула Баба Яга.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Незвичайні пригоди в лісовій школі”
Всеволод Нестайко
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1982 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: