Носильник Ахмед

Почула царівна, що Ахмед убив страховисько, й собі вибігла назустріч. Привіталися вони, поцілувалися.
— Я ж тобі казала, Ахмеде, будь сміливий, дракон не здолає тебе.
— То правда! — каже Ахмед.— Цього разу я виліз на дерево, як ти радила, й заснув. Та цей дракон, видно, хотів позмагатися зі мною, бо й на дереві знайшов мене, хоч я виліз на самісіньку верхівку. Бачу — як сидітиму нишком, то страховисько роздере мене на шматки. Тож я витяг з піхов меч і зітнув йому голову.
Царівна дуже зраділа, що так щасливо все закінчилося.
Минуло кілька днів. Падишах покликав до себе Ахмеда й сказав:
— Незабаром згуляємо ваше весілля. Ми вже готуємося до нього: пошили нареченій вбрання й розіслали гінців запрошувати гостей.
За два дні до весілля сидів падишах у саду й милувався природою. Коли це бачить — їдуть посли. Сусідній шах оголосив йому війну.
Став падишах готуватися до бою. Гукнув він Ахмеда:
— Ахмеде, я знаю, що ця звістка засмутить тебе. Але доведеться відкласти твоє весілля, бо сусідній падишах оголосив нам війну. Збирайся в похід.
Як почув цю новину Ахмед, він одразу дістав ключ з кишені й пішов до своєї скрині. Тільки перевдягнувся в носильника, як до кімнати вбігла царівна.
— Слухай, Ахмеде, куди це ти зібрався?
— А ти хіба нічого не знаєш? — відповів Ахмед.— Мало того що твій батько двічі посилав мене проти драконів, тепер він шле мене на вірну смерть від ворожої стріли. Що я — дурень? Хай сам іде воювати, як йому так хочеться,

Знову царівна його благає
— Слухай, Ахмеде, іди на війну. З тобою ж нічого не сталося, як ти йшов на драконів, і зараз нічого не станеться!
— Легко тобі казати! — відповів Ахмед.— Я не піду на війну! Там полетять у мене стріли і ще яка влучить у серце! Ні, ні, це не моя робота. Ось тюки носити — давай, будь ласка.
— Ну й дурний ти! — засміялася царівна. — Навіщо тобі лізти вперед? Сядь на коня й скажи війську: «Я завжди ворогові заходжу збоку, а ви йдіть на нього прямо». Коли наше й вороже військо зійдуться в бою, ти побіжиш і сховаєшся де-небудь. Коли ж наше військо поверне додому, і ти повертайся разом з ним. Там же нема дракона, щоб услід за тобою біг. До нашого весілля залишилося два дні. Нащо ж ти робиш мене нещасною?

Ці слова запали Ахмедові в душу, він дав згоду й наказав привести коня.
Слуги побігли в шахську стайню, вибрали найкращого коня й привели Ахмедові.
Ахмед полоскотав коня під черевом — кінь став на диби.
Ахмед злякався й звелів привести іншого.
Йому хотілось такого коня, що, мов та шкапа, ледве переставляв би ноги, хоч би як його не гнали.
— Коли хочеш, звитяжцю,— сказав нарешті конюх,— я виведу всіх коней: який тобі сподобається, того й бери.
Ахмед оглянув усіх коней, кожного полоскотав під черевом, і кожен ставав на диби. Жодного не міг вибрати.
Раптом бачить — у стайні в самісінькому кутку стоїть якась плохенька шкапина. Він підійшов до неї й став лоскотати під черевом, а шкапина хоч би головою мотнула.
«Отакий кінь якраз для мене»,— подумав Ахмед і гукнув стайничого:
— Оцього коня мені сідлай!
Конюх осідлав його, і Ахмед з острахом виліз на шкапу.
«Може, прив’язати себе до шкапи,— подумав він,— щоб не впасти з неї!»
— Зв’яжіть мені ноги під черевом коня! — крикнув він стременним.
Стременні враз кинулися виконувати той наказ.
Усе це бачив падишах із вікна.
«Оце справжній воїн,— подумав він.— Найкращого коня вибрав. Тільки такий сміливий вершник, як Ахмед, міг вибрати собі такого коня».
У широкій долині зустрілися два війська, й почалася велика січа.
Військо падишаха не встояло в бою й почало відступати.
Тим часом Ахмеда вже прив’язали до шкапи, і хтось стьобнув її по крупу. Конячина труснула гривою й поскакала щодуху. Виявилося, це був кінь-вогонь, який від удару нагайкою мчав, мов скажений. Кінь так напнув поводи, що вони обірвалися. Не відчуваючи більше руки вершника, кінь поскакав ще швидше. Бачить Ахмед — попереду віковічний крислатий дуб, і тільки-но порівнявся з деревом, учепився за стовбур, щоб утримати коня, та кінь рвонув з такою силою, що віковічний дуб разом з корінням залишився в Ахмедо- вих руках.
На коні, з могутнім деревом у руках, Ахмед вскочив у самісіньку гущу ворожого війська. Кінь метався то в один, то в другий бік з такою люттю, що ворожі воїни гинули під гіллям дуба. Ахмед наче змітав їх величезною мітлою.
Так Ахмед знищив майже все вороже військо, а ті воїни, що лишилися живі, повтікали.
Гасаючи на коні по долині серед уцілілих ворожих воїнів, Ахмед ніяк не міг намацати поводи. Кінь замучив його. А тут ще в коня зірвалася вузда й повисла на шиї.

Саме в цей час ворожий воєвода Узда-хан із своєю свитою стояв на пагорбі й спостерігав за боєм.
Бачить Ахмед, що йому не приборкати коня, випустив з рук дуба, обняв коня за шию і закричав, не знаючи кому,— своєму чи ворожому воїну:
— Узду! Держіть узду!
Він сподівався, що хто-небудь та спіймає коня за вузду і порятує його.
Побачив Узда-хан, що Ахмед розбив його військо і з криком «Держіть узду!» гасає по долині, і собі скочив на коня й крикнув своїй свиті:
— Мерщій на коней! Цей лиходій і син лиходія розбив усе моє військо і тепер шукає мене самого. Втікаємо звідси, бо лихо нам буде.
Ахмед, ні живий ні мертвий, ледь тримався на коні. Воїни-переможці нарешті перейняли коня й зняли знього Ахмеда, взяли його на руки й понесли в місто. Усі люди вийшли зустрічати героя.
Падишах покликав до себе Ахмеда й поцілував.
Він у той же день улаштував весільний бенкет і ви¬дав заміж свою дочку за переможця ворожого війська.Сорок днів і сорок ночей гуляли весілля.
— Сину мій,— спитав його падишах,— чого ти звелів прив’язати собі ноги, коли сідав на коня?
Поміркував трохи Ахмед та й каже:
— Я поклявся зійти з коня переможцем або мертвим, через те й загадав прив’язати себе до нього.

Сторінки: 1 2