ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Одиниця з обманом

Всеволод Нестайко

Давайте знайомитися

Ранок.

П’ять хвилин тому почався урок.

У коридорах порожньо й тихо.

Та ось хряскають вхідні двері. Спершу лунко — у вестибюлі,— потім глухіше — по коридору — дріботять швидкі кроки: якийсь неборака запізнився.

Прочинились у кінці коридора двері якогось класу, і тоненький винуватий голосок жалібно писнув: “Можна?”

Щось докірливо каже з класу вчителька.

Двері зачиняються.

І знову нікого.

День почався.

Порожньо й тихо в коридорах.

Тільки шкільний кіт Сократ, весь у крейді й чорнильних плямах, виходить з-за рогу й поважно йде самісінькою серединою коридора. Він користується нагодою. Він добре знає, що, коли продзвонять на перерву, доведеться йому, задерши хвоста, чимдуж чкур-ляти звідси й “потім усю перерву гасати по школі, у уникаючи палких проявів дружби любителів природи. 4 Сократ іде й меланхолійно позирає на двері класів.

Усі двері однаковісінькі, лише на одних табличка з написом “І клас”, на інших — “X клас”. І за одними дверима клаповухі першокласники, від старанності висолопивши язики, глибокодумно виводять у зошитах кружечки й палички. А за іншими — вусаті десятикласники грають у “морський бій” з підмальованими десятикласницями (поки хлоп’якуватий практикант-учитель з наївними очима списує всю дошку хитромудрими формулами).

Але нас з вами не цікавлять ні ті, ні інші.

Обережненько, навшпиньочках ходімте за котом Сократом до дверей, на яких висить табличка з написом “ІV-Б клас”. Табличка перекособочена, з відбитим ріжком, але напис видно добре.

Підійшли. Прислухалися.

За дверима тихо.

Жодного звуку.

Як то кажуть,— анічичирк!..

Може, там нікого нема?

Може, клас порожній?

Прочиняємо нищечком двері.

Зазираємо одним оком…

Є!.. Всі на місці!

Сидять гарненько. Обличчя зосереджені, серйозні. Ні тобі усмішки, ні тобі витівки якоїсь. Не діти, а янголи.

Що таке?.. Може, ми не туди потрапили?.. Хіба про таких напишеш повість? Може, ходімте до іншого класу?.. Пошукаємо справжніх живих учнів?..

Та ні, стривайте!.. •

От учителька Ліна Митрофанівна, що статечно походжає по класу, раптом подає голос:

– Спасокукоцький! Ану не зазирай до Трав’янко!

“Ага! — догадуємося ми.— Контрольна!”

Тепер ясно, чому такий порядок.

Ліна Митрофанівна суворо супить брови і орлиним поглядом роззирається навкруги — пильно стежить, щоб ніхто ні в кого не списував.

Але де це бачено в світі, щоб на контрольній ніхто ні в кого не списав?..

От із третьої партії на підлогу падає промокашка. Але з третьої парти ніхто за нею не нахиляється. За нею нахиляються з четвертої парти.

Ліна Митрофанівна робить рвучкий рух:

– Га? Що таке?!.

– У мене промокашка впала,— невинно кліпають очима з четвертої парти.

Ліна Митрофанівна не бачила, з якої партії впала промокашка,— і все в порядку!..

– Мій четвертий “Б” — неможливий! — часто каже Ліна Митрофанівна.

– Мій четвертий “Б” — найкращий! — так само часто каже Ліна Митрофанівна.

– Мій четвертий “Б” доведе мене до інфаркту! — каже Ліна Митрофанівна.

– Мій четвертий “Б” тільки й тримає мене на світі! — каже та ж сама Ліна Митрофанівна.

То коли ж вона каже правду?

Хто ж вони такі — оті чотирнадцять хлопчиків і десять дівчаток, що мовчки схилилися зараз над зошитами?

Гарні вони чи погані?

Давайте-но ближче познайомимося з ними!

З кого почнемо?

Ну, хоча б з отих двох, що сидять за першою партою в середньому ряду перед самісіньким столом Ліни Митрофанівни…

Спасокукоцький і Кукуєвицький

Обидва вони маленькі, кругловиді, клаповухі і кирпаті.

Тільки той, що в нього на носі руденька блямбочка,— то Спасокукоцький.

А той, що в нього щербатий зуб,— то Кукуєвицький.

Спасокукоцького звати Лесик.

Кукуєвицького звати Стасик.

Понад усе на світі Спасокукоцький любить цукерки “Тузик”.

Кукуєвицький понад усе на світі любить цукерки “Білочка”.

Але, якщо нема “Тузика” й нема “Білочки”, вони гризуть усе, що є: “Золотий ключик”, “Еру”,”Киць-киць”, “Морські камінці”, “Бджілку”, “Корівку” і навіть тверді, хоч об дорогу кидай, “Козинаки”.

Так історично склалося, що в перший день у першому класі вчителька Ліна Митрофанівиа посадила

їх. за першу парту перед самісіньким своїм столом. Бо вони були найменшенькі в класі.

Так сплелися їхні долі.

Ех-хе-хе!.. Доле-доле!.. Коли тобі повних сім років, а у трамваї або тролейбусі тобі од сили дають п’ять з половиною, найбільше шість,— ох, як же ж ти страждаєш, ох як же ж тобі хочеться бути хоч на крапелюшечку, хоч на сантиметрушечку вищим!.. Як же ж тобі хочеться бути таким, як отой Ігор Дмитруха, що сидить на останній парті і обстрілює жованими паперовими кульками із скляної трубочки класну дошку… Як же ж тобі хочеться!..

Спасокукоцький скоса позирав на Кукуєвицького і думав: “Здається, він трохи менший за мене… Ононо як на лікті спинається й шию витягає. Таки менший. Зовсім шпінгалет. А, мабуть, думає, що я шпінгалет. Думає, що я пігмей і нікчема. Що об мене можна ноги витирати. Ні! Не допущу, щоб він так думав! Не допущу!”

На великій перерві, коли вони стояли біля вікна в коридорі, гризли козинаки і дивились, як у дворі на спортмайданчику старшокласники дерлися вгору по канату, Спасокукоцький цмокнув цукеркою і сказав:

– А ми цього літа на дачі в селі були. І я виліз на отаке здоровенницьке дерево. На самісіньку верхівку. І там було гніздо шуліки. А у гнізді шуліченята. Дзьобаті такі!.. Але я їх не взяв. Нащо вони мені. Щоб іще шуліка око за них виклюнув! Дужже треба! Тільки подивився, пальцем поторкав і зліз.

Кукуевицький закліпав очима, і козинака застряла у нього в горлі. Він хотів щось сказати, але не зміг, а тільки промекав, як козеня:

– М-меее!..

Тут задзвенів дзвоник, і довелося йти в клас.

Спасокукоцький торжествував: “Ага! З’їв?! Ото щоб знав, з ким маєш справу! Шпінгалет!”

Але на наступній перерві Кукуевицький закліпав волохатими віями, почервонів і тихо сказав:

– А я… якось узимку пішов на Дніпро подивитися на підлідний лов. Лід був тільки попід берегом, а далі вода. І шмат крижини, де я стояв, одірвався і поплив. Усі кричать. А я не злякався. Тільки кричу: “Агов! Швидше рятуйте, бо мені в гастроном по сметану треба!” І по мене послали катер, і виловили мене уже під Києвом, біля Жукового острова. Але сметану я таки встиг купити…

Спасокукоцький крекнув і теж почервонів. Потім зібрав усі свої сили і сказав:

– А мене… а я… а мені справжню пожежу гасити довелося. О! На дачі. Загорілася солома біля корівника. Але я не розгубився, схопив відро з помиями і… Якби не я, згорів би к свиням і корівник, і хата, і все на світі…

– А я…— скромно опустив очі Кукуевицький.— А я… лишився колись сам у квартирі. І раптом подзвонив злодій. Розбійник. І каже: “Одчиняй! Київгаз!” А я весь заціпенів і кажу: “Не одчиню! Всі розбійники завжди кажуть “Київгаз”, а тоді заходять, убивають і грабують. Тікайте, бо зараз як візьму татову мисливську рушницю і як стрельну через дірку для ключа!” А він каже: “Дурний!” А я кажу: “Од такого чую!” Він злякався і пішов.

Спасокукоцький тяжко зітхнув і, мало не плачучи, сказав:

– А я… а мене колись велосипед переїхав… І маминого годинника я колись проковтнув… Разом з ремінцем…

Настрій у Спасокукоцького зіпсувався вкрай.

Сидячи на уроці, вій спідлоба позирав на Кукуєвицького і думав:

“Невже цей шпінгалет не брехав! Невже справді і на крижині плавав, і з розбійником так хоробро розмовляв… А я ж усе чисто вигадав — і про шуліченят, і про пожежу…”

Насправді то він сам трохи не спалив корівника. Бавився сірниками, і зайнялася солома. Перелякавшися, він заверещав, як порося. Прибігла мама, схопила відро з помиями і залила вогонь, а його самого так торохнула відром, що він заорав носом у калюжу.

Спасокукоцький свердлив очима Кукуєвицького, намагаючись зрозуміти, брехав той чи ні. Але Кукуєвицький дивився так ясно і невинно, що нічого не можна було зрозуміти.

І Спасокукоцький вирішив не здаватися.

Наступного дня з’ясувалося, що Спасокукоцький на тій самій дачі ще витяг з річки потопаючу маленьку дівчинку, лазив у криницю рятувати кошеня і їздив верхи на баскому жеребці Електроні…

Однак з’ясувалося також, що Кукуевицький, у свою чергу, бився із скаженим собакою, лазив у каналізаційний люк діставати ключі, загублені сусідською дівчинкою, і під час військового параду катався на міжконтинентальній балістичній ракеті з атомною боєголовкою…

Тепер Спасокукоцький, розгортаючи газету “Зірка”, з острахом читав заголовки — чи не надруковано статті про подвиги Кукуєвицького. І, слухаючи по радіо “Пионерскую зорьку”, боявся почути знайоме прізвище.

Минуло кілька днів, сповнених подвигів та героїзму.

Спасокукоцький і Кукуєвицький ходили з гордо піднятими головами, розправивши плечі. Вони стали вищими і стрункішими.

Та одного разу Кукуєвицький не прийшов до школи,— мабуть, захворів.

Спасокукоцький пронудився усі п’ять уроків. У голові безглуздо крутилася нерозказана прекрасна пригода про двобій Спасокукоцького з величезною гадюкою (якраз учора він прочитав книжку Сергія Артюшенка “Шутка с питоном”). То була така пригода, від якої Кукуєвицького скрутило б у баранячий ріг. А він не прийшов.

У кепському настрої повернувся Спасокукоцький додому.

Обідав він без апетиту. За обідом мама раптом якось дивно глянула на нього, потім ще раз глянула, пильно придивилась і сказала:

– Ану розкрий рота!

Нічого не підозріваючи, Спасокукоцький роззявив рота.

– Ой! — скрикнула мама.— У тебе ж дірка в зубі! Карієс! Боже мій! Треба негайно йти до зубного лікаря!

– Що?! — Спасокукоцький випустив з руки ложку, і вона, дзенькнувши об край тарілки, плямкнулась у борщ.

– Треба негайно йти до зубного лікаря! — повторила мама.— Негайно! — вона вже набирала номер телефону.— Аллоу! Скажіть, будь ласка, коли приймає стоматолог?.. Ага. Дякую!..— вона поклала трубку.— Ходімо зараз же! З другої години дуже гарний спеціаліст.

– Й-я… не… піду! — сказав Спасокукоцький.

– Підеш! — твердо сказала мама.

– Не піду! — ще твердіше сказав Спасокукоцький.

– Ти що — хочеш лишитися без зубів?! Догрався з тими цукерками! Скільки разів я говорила — не їж стільки цукерок! Не гризи без кінця цукерки!..

– Я не піду! — на високій ноті відчайдушно вигукнув Спасокукоцький.

– Підеш,— спокійно сказала мама, пудрячи перед дзеркалом носа.

– Я не можу нікуди йти. Мені погано,— скривився Спасокукоцький.— У мене болить живіт.

– Нічого в тебе не болить,— сказала мама, підмальовуючи помадою губи.

– Ой! Ой! — Спасокукоцький перехнябився і ліг щокою у прохололий борщ.

– Ти ж знаєш, що на мене це не діє,— незворушно сказала мама, фарбуючи щіточкою вії.

То була правда. Мама Спасокукоцького була тверда, як алмаз.

Полежавши трохи у борщі, Спасокукоцький підвів голову, обібрав із щоки капусту й тяжко-тяжко зітхнув:

– Ти хочеш моєї загибелі!..

– Я хочу, щоб мій син не був беззубий. Щоб йому не довелося носити в портфелі стаканчик із вставною щелепою.

…Через п’ять хвилин вони вже йшли до дитячої поліклініки. Мама міцно тримала Спасокукоцького за руку, а він механічно переставляв ноги і нічого перед собою не бачив: усе розпливалось у сльозах. Тільки у такт цоканню маминих каблуків гупало в грудях серце.

Запахло ліками — вони зайшли у поліклініку.

Біля стоматологічного кабінету не було нікого, прийом тільки-но почався — вони прийшли першими. І їх одразу запросили.

Спасокукоцький переступив поріг кабінету, і в нього похололо всередині. Під стіною стояла скляна шафа, у якій на скляних полицях лежали блискучі нікельовані інструменти для висмикування зубів — кліщі, “козячі ніжки” і тому подібне.

А посеред кабінету, поряд з кріслом, стояла в о н а — бормашина. Ота страшнюча пекельна бормашина, про яку Спасокукоцький чув ще в дитячому садочку від завжди переляканої Талочки Дударенко.

Блакитна, обтічної форми, схожа на рубку підводного човна, бормашина дивилася на нього жовтим оком і наче підморгувала.

Першим бажанням Спасокукоцького було рвонутись і дати драла. Але позаду гостро пахла парфумами невблаганна мама. А попереду привітно усміхався і пахнув ліками високий лисий дядечко з бородавкою на носі — лікар. Усі шляхи до втечі було перекрито.

– Заходьте, заходьте,— лагідно промовив лікар і широким жестом показав на крісло.— Будь ласка, сідайте, юначе. По обличчю бачу, що переді мною справжній мужчина.

Але Спасокукоцький не зреагував. Він прекрасно знав ці лікарські штучки-дрючки: усміхається-усміхається, а потім я-ак штриконе шприцом, або я-ак різоне скальпелем, або я-ак утне іще щось — і моргнути не встигнеш (Талочка Дударенко не раз про це говорила).

Спасокукоцький не зрушив з місця.

Мама несподівано підхопила його під пахви й, хоч

він щосили задриґав ногами, підняла і, як дитину, посадила в крісло.

Лікар натиснув на якусь педаль, і крісло поїхало вгору. А серце Спасокукоцького покотилося вниз.

– Ну-с, розкриємо рота і подивимося, що там у вас робиться,— усміхнувся біля самісінького носа Спасокукоцького лікар.

– Лесику, ну ти ж гарний хлопчик. Ну розкрий ротика. Ну будь розумником! — чужим, неприродно лагідним голосом сказала ззаду мама.

– Ну-с! — повторив лікар.

– Е-е! — зціпивши зуби, мотнув головою Спасоку-коцький.

– Не розумію. Ви що — глухонімий?

– У мене не одкривається рот,— не розтуляючи зубів, процідив Спасокукоцький.— Мабуть, спазми.

– А-а, це буває,— усміхнувся лікар, узяв Спасокукоцького двома пальцями за щоки, трохи притис, і рот розтулився сам собою.

Другою рукою лікар спритно підніс до зубів Спасокукоцького маленьке кругленьке дзеркальце на металевому держачку.

– Г-г-г-ав! — сказав Спасокукоцький і вкусив лікаря за палець.

– О-у! — одсмикнув руку лікар.— Так ви мені, юначе, палець одкусите. Як я тоді працюватиму? — І раптом сказав суворо: — Ану, розкривай рота швидше!

Ця різка зміна тону подіяла на Спасокукоцького, і він розтулив рота. Лікар знову підніс дзеркальце до зубів.

– Га-а-а! — закричав Спасокукоцький.

– Що таке? Я ж іще навіть не доторкнувся. Тільки дивлюсь.

– Болить.

– Не може бути.

– Ага. Вам “не може бути”. А мені може бути. Це ж не ваші зуби! Я більше не хочу. Я уже злажу.

– Тю! — сказав лікар.— І де ти, такий розумний, учишся? В якій школі, у якому класі? От візьму й напишу про тебе в стінгазету.

– Напишіть-напишіть! — сказала ззаду мама і назвала номер школи і клас.

– Що?! — весело вигукнув лікар.— Оце здорово! Так у цьому ж класі вчиться моя дочка. Люба. Присяжнюк.

– Га? — Спасокукоцький від подиву розкрив рота. Справді, у їхньому класі вчилася дівчинка Люба Присяжнюк.

“Ой! Це ж тепер усі знатимуть… І Кукуевицький знатиме… Ой, пропав я, пропав. Зганьбив себе на всю школу. Засміє мене тепер Кукуевицький, у регіт засміє. Всім розкаже тепер і про пожежу, і про криницю, і про жеребця Електрона… Ой, що ж тепер буде?..”

Поринувши у свої думки, Спасокукоцький і не помітив, як лікар увімкнув бормашину і вона тихо-тихо за дзижчала. Було зовсім не боляче… Минуло кілька непомітних хвилин, і лікар весело сказав:

– Ну, от і все!.. Дві години не їсти!..

Він натиснув на педаль, і крісло опустилося вниз.

– Ви вільні!

Спасокукоцький ізліз з крісла і, хитаючись, мов після космічного польоту, ступив кілька непевних кроків до мами. Мама усміхалася, простягаючи йому руки.

“І оце все?.. А я, дурний, боявся!.. Дригався, кричав і кусався! Ех-х!.. А Кукуевицький бився із скаженим собакою, плавав по Дніпру на крижині і проганяв розбійника з Київгазу… Кукуевицький таки герой, а я… Ех-х!..”

І так йому стало прикро, так прикро, що він скривився і… заплакав.

– Отаке! — здивовано вигукнув лікар.— Чого це ти? Усе ж минулося! А-а… Ти, може, думаєш, що я розкажу Любі? Так нічого ж розказувати! Ти молодець! Ти тримався як справжній мужчина!..

“Справжній мужчина” шморгнув носом і витер сльози.

А коли вони вийшли з кабінету, Спасокукоцький раптом почув у коридорі жіночий голос:

– От бачиш, хлопчик зовсім не боявся!.. Бачиш, нічого ж страшного… А ти…

Спасокукоцький обернувся.

Під дверима у черзі на стільці поруч з мамою сидів переляканий заплаканий Кукуєвицький…

* * *

Одразу за Спасокукоцьким та Кукуєвицьким поруч з Надею Трав’янко сидить Шурик Бабенко.

Надя Трав’янко — видатна особа (це вона при усьому класі натовкла носа Льоні Монькіну), але зараз не про неї мова.

Зараз давайте познайомимося з Шуриком Бабенком.

Шурик Бабенко

Шурик Бабенко не був героєм. Шурик був тихий, нерішучий, сором’язливий хлопчик.

Якось так історично склалося, що з самого малечку він був позбавлений хлоп’ячого товариства. Маленький, худенький, бліденький, він дуже часто хворів, і мама, що називається, трусилася над ним. Вона не тільки не віддала його в дитсадок, а й у двір самого гуляти ніколи не пускала. І ріс він такою собі хатньою істотою, як оте лупате чорненьке кімнатне собача, що його на руках виносить хазяйка з дому, і воно тремтить, бідолашне, ледь тримаючись на своїх тоненьких ніжках.

Десь років до шести Шурик з батьками жив у великій комунальній квартирі, де, крім них, мешкало ще кілька сімей. На всю квартиру Шурик був єдиний хлопчик. Решта дітей — самі за себе дівчатка: Галочка, Талочка, Манечка, Танечка, Зіночка, ще й Катруся. І Шурик буквально з пелюшок, хоч-не-хоч, змушений був бавитись, як і вони, ляльками, стрибати через скакалку, гратися в “дочки-матері”. Дійшло до того, що якось він сказав бабусі: “Я пішла до Галочки”. Було йому тоді років три.

З буйним хлоп’ячим племенем Шурик спізнався лише тоді, як пішов до школи. На той час вони вже одержали нову ізольовану квартиру й переїхали в інший район міста. Ідучи перший раз у перший клас, Шурик навіть не сподівався зустріти там когось знайомого. І раптом побачив Галочку. Виявляється, вони перед самісіньким вереснем теж одержали нову ізольовану квартиру в цьому районі. Галочка щиро зраділа, побачивши Шурика. І одразу ж розповіла дівчаткам про їхню дружбу. До кінця уроків весь клас уже знав, як Шурик бавився ляльками, стрибав через скакалку і як він сказав: “Я п і ш л а до Галочки”. І вертлявий жевжикуватий Валера Галушкинський, що замість “ш” вимовляв “ф”, закричав, хіхікнувши:

– О, Фурик Бaбенко! Фурик Бaбенко (роблячи наголос на першому складі)!

І всі хлопчики в класі засміялись. В цю мить усі вони відчували себе мужчинами. Один тільки Шурик був Бабенко.

Отак почалося самостійне Шурикове життя в шкільному колективі. Власне, перших два роки не дуже воно було самостійне і не дуже в колективі. Самостійно в колективі Шурик лише сидів у класі на уроках. Під час перерви він самотньо стояв під стіночкою в коридорі — або просто так, або жуючи сніданок. А після уроків у вестибюлі його вже чекала мама чи бабуся, і самостійність Шурикова закінчувалася. Навіть домашні завдання Шурик готував разом з мамою.

Тільки у третьому класі йому дозволено було самому ходити до школи і виходити у двір гуляти. Але Шурикового становища це не змінило. У хлоп’ячий гурт увійти він не вмів. Мовчки стояв він під стіночкою у дворі і дивився, як хлопці гасають. Навіть плаксій Льоня Монькін не мав Шурика за людину і проходив повз нього не помічаючи, як повз порожне місце.

І Шурик переживав. Шурик страшенно переживав… Він усе віддав би, лише бути б таким, як Ігор Дмитруха! О, Ігор Дмитруха — то велика людина! Як кажуть хлопці — молоток! З таких виростають полководці, герої і чемпіони. Навіть коли після добрячої прочуханки від завпедші Віри Яківни він схиляє голову й каже: “Я більше не буду”,— це в нього звучить гордо й незалежно.

А як він з’їжджає по перилах з другого поверху!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Одиниця з обманом ”
Всеволод Нестайко
Видавництво: “Веселка”
м. Київ, 1976 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: