Охочий до науки хлопець

Мав селянин одного-єдиного сина. Батько був бідний, та якось перебивався. Пішов хлопець до школи, за­кінчив чотири класи. Батько хотів його забрати із школи, але хлопець був розумний, хотів учитися далі. Сіромашний батько не став його роз­холоджувати, дав закінчити школу.
— Ну, синку, тепер твоя наука закінчилася, будеш працювати й мене годувати. Не маю більше з чого тебе вчити.
— Повчи, тату, мене ще трохи. Дуже мені хочеться вчитися далі!
Думав батько, думав: що вдієш, любив він свого сина, то й погодився.
Продав усе своє майно. Останній клаптик землі продав, аби тільки син закінчив і вищу школу. Лишилася в нього тільки хата, подвір’я та на подвір’ї горіх.

Закінчивши вищу школу, син вирушив додому. Коли минав якесь міс­то, почув сопілку; грали так гарно, що гарніше бути не може. Хлопець слухав, слухав, а тоді пішов у своє село. Прийшов, батько зустрів його з великою радістю. Сказав синові:
— Ну, тепер, синку, ти вчений, тобі добре, а я розпродав геть усе — берися хутчій до роботи!
— Ні, тату, я буду ще вчитися. Знаю, ти набідувався, але побідуй іще трохи. Я вивчу ще одну науку. Прошу тебе, зроби все, що можеш, аби я закінчив іще одну школу.

Батько з ним посварився, та де дінешся — дуже вже любив свого сина, то й знову поступився. Продав хату й подвір’я, а гроші віддав синові. Тільки горіха собі залишив. Так і домовився з покупцем: горіх зостається йому. Продавав горіхи і тим годувався. А син навчився грати на сопілці, яку почув, коли вертався додому. Знову прийшов до батька й сказав:
— Спасибі тобі, тату, все, що я хотів, я вже вивчив. Тепер прошу те­бе — зрубаймо горіха та зробімо з нього сопілку, на якій я навчився грати.
Батько знову свариться:
— Ти мене зовсім не шануеші з чого ж я житиму? В мене тільки й лишилося, що цей горіх, а як і його продамо, доведеться вже з голоду помирати.

Та не міг розхолодити сина, погодився, і зрубали вони дерево. Зробили з горіха сопілку. Як заграв хлопець на тій сопілці, все довкола затанцю­вало: дерево, каміння, живе, мертве. Хлопець грав, веселив людей, але їсти не було чого — не мали-бо ні майна, ні грошей. І вони з батьком голодували. Жалісливі люди давали їм вряди-годи шматок хліба. Та на­бридло батькові жебракувати й голодувати. Думав він, думав, розізлився і надумав продати свого сина. За тих часів іще продавали людей.
— Ніж отак голодувати,— сказав батько,— краще я його продам. На­віщо він мені, як не може прогодувати батька на старість.

Хлопцеві було прикро, але він погодився. Назавтра саме був базар. Одвів старий хлопця в місто на ринок і бив у барабан, оповіщаючи, що продається вчений хлопець. Надійшли купці, обступили їх. Почався торг. А був там один дуже заможний купець із чужої країни. Він дав най­більше й купив хлопця. А той каже купцеві:
— Гаразд, ти багатий і купив мене, але дивись, щоб потім не каявся! Не купуй розумніших за себе!
Хлопець попрощався з батьком і пішов за купцем. Прийшли вони на пристань, піднялися на великий корабель, що належав тому ж купцеві. Багатій сів за стіл і написав своїй жінці листа:

«Посилаю тобі кремезного хлопця. Накажи випрягти коня, що крутить колесо млина й сукновальної машини, і впрягти його. Він крутитиме колесо, скільки буде треба, поки набереться ще трохи розуму, бо довго вчився,та недовчився».
Віддав листа капітанові й наказав одвезти хлопця додому та передати дружині.

Дорогою капітан сів грати в карти з офіцером. Грали вони, грали, офіцер переграв капітана й забрав усі його гроші. Капітан поставив на карту навіть корабель, хоч корабель був не його. А хлопець стежив за ними. Він бачив, що капітан утратить і корабель, і попросився заграти замість нього, щоб перемогти офіцера. Капітан погодився і поступився місцем. Стали грати хлопець і офіцер. Грали вони, грали, і хлопець переміг офіцера. От і гроші капітанові повернув, потім виграв і шаблю офіцерову. Нарешті офіцер заклав свій одяг. І його програв. Зостався го­лий. Подивився навкруг і стрибнув у море. А хлопець віддав усе капіта­нові. Капітан подякував йому й запитав, чим він може відплатити хлоп­цеві за все, що той зробив для нього. Хлопець не хотів нічого, попросив тільки листа, якого багатій написав дружині. Капітан оддав того листа. Хлопець того листа порвав і написав іншого:

«Купую цього хлопця і посилаю тобі за зятя. Весілля справляйте без мене, бо я ще надовго затримаюсь у торговельних справах».
Так написав хлопець дружині багатія, запечатав листа й віддав його капітанові.

Припливли вони в чужу країну. їх зустріла купцева дружина. Капітан оддав їй листа, вона прочитала й зраділа. Взяла хлопця, привела у свій дім. Пошила йому дороге вбрання, а тоді показала своїй доньці.
— Ось, він буде твоїм чоловіком! Так хоче батько! — сказала мати.

Дівчина була дуже гарна. Хлопцеві вона сподобалась, а хлопець сподо­бався їй. Вони справили бучне весілля, одружилися. їли, пили, веселили­ся. З радощів хлопець заграв на сопілці. Все довкола затанцювало: і ста­ре й молоде, живе й неживе. Звуки сопілки долинули й до царя, і він також розтанцювався. Танцював, танцював, поки сопілка грала. Коли музика перестала, цар захотів побачити сопілкаря. Привели до нього хлопця. Цар запитав, звідки він прийшов і де навчився так добре грати, що танцює і живе, й неживе. Хлопець розповів йому все. Тоді цар запи­тав, чого він бажає в нагороду за таке велике мистецтво. Хлопець нічого не бажав, попросив тільки, хай цар видасть указ, щоб у його державі сорок день ніхто не стріляв: мовляв, йому було сказано, коли після його весілля прогримить постріл, він помре. Цар сповнив його бажання, видав такий указ.

Минуло два тижні. Вертається купець. А мав він таку звичку: коли вертався на батьківщину, стріляв з гармат, щоб усі знали, що він вернув­ся. І цього разу він зробив так само. Наказав стріляти з гармат усіх своїх кораблів. Зачув цар ті постріли й розгнівався, що не виконують його указу. І зразу ж послав варту схопити порушника. Привели до ньо­го купця.
— Чому ти порушуєш мій указ? — питає цар.
— Я не знав про твій указ, царю. Я прибув з іншої держави…
— Гаразд, ти не знав, але ж я видав такий указ, і проголосив, що кож­ного, хто мій указ порушить, буде страчено, і тепер мушу тебе повісити. Так я обіцяв ученому хлопцеві, з яким може скоїтися щось через твої постріли. Я не хочу, щоб ти ганьбив мене перед людьми, бо скажуть, що я не дотримую слова.
— Що ж, царю, коли інакше не можна, то повісь мене, тільки повідом мою дружину й дочку, що мене засуджено на страту, хай вони прийдуть побачитися зі мною і попрощатися.

Цар виконав його прохання. Коли купцева рідня прийшла до царя, зять сказав:
— Царю, я не чув, як стріляв цей чоловік, бо тоді саме спав. Прошу тебе пробачити йомуі
Цар пробачив купцеві, потім пригостив усіх і відпустив додому.
— А що, тестю,— мовив зять,— казав я тобі не купувати розумніших за себе!
Купець зрозумів, що хлопець одружився з його донькою. Зрадів, що знайшов собі гарного вченого зятя. Дав великий бенкет, покликав і зя­тевого батька, і вони зажили щасливо.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Болгарські народні казки”

Видавництво: “Веселка”

Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: