Оля, Сонко й Сонечко

Біда з цією Олею, та й годі! Вранці сонечко вже ген високо в небі, а вона притулиться міцніше до подушки і спить собі. Мама будить її:

— Доню, вставай, в дитсадок запізнишся!

— Ще трохи посплю,— пхикає дівчинка.

— Соня, ну й соня…— сердиться мама.— Вставай, а то ковдру заберу.— І справді забирає ковдру, проте Оля, згорнувшись калачиком, продовжує спати.

Одного вечора Оля лягла спати в пречудовому настрої — завтра вихідний, можна буде подрімати до полудня. Потай, щоб не бачила мама, дівчинка показала язика будильникові: мовляв, без діла залишаєшся. І не помітила, як будильник гнівно насупив брови-стріли.

Вночі прокинулась, бо змерзла. Так і є — ковдра сповзла з ліжка. Хотіла було знову вкритися, та раптом… задзеленчав будильник. Мелодійно так: дзень-дзень-дзень… «Що з ним трапилося?»—подумала дівчинка, та ще більше здивувалася, коли у відчинену кватирку… влетіла біла кулька. Ось вона почала рости, і за мить перед Олею з’явився хлопчик у білому вбранні.

— Хто ти?

— Сонко,— тихо відповів хлопчик.

— Сонко?! Яке чудернацьке ім’я.

— Еге ж,— потвердив хлопчик.— Чудернацьке. Ось бачиш? — Хлопчик зняв з плеча торбину, розшиту прозорими намистинками.— Тут є сни — цікаві й нецікаві…

— А… навіщо нецікаві? — здивувалася Оля.

— Для неслухів,— зітхнув Сонко.— Є ще такі діти на світі. Тільки я і сам не люблю нецікавих снів. Та що поробиш — тато Сон і матінка Ніч вимагають порядку.

— Як цікаво,— прошепотіла Оля.— Послухай, Сопку, подаруй і мені сон, найцікавіший!

— А ти слухняна, вихована, чемна?

— Звичайно! — відповіла Оля.

— А язика мені хто показував,— в тиші кімнати пролунав мелодійний голос. Оля завмерла: так, це він — будильник…

— Я… я не хотіла, вибач.

— А маму хто щоранку нервує? — не вгавав будильник.

Сонко дивився на Олину похнюплену голівку. І сумно промовив:

— Я не винен… Хотів подарувати тобі найкращий сон, а бач, як виходить…

Оля мовчала. Тільки з її очей викотились дві маленькі сльозинки. Сонко підхопив їх на долоню і поклав на торбину. Серед інших намистинок вони засяяли, немов у небі зірки.

— Спасибі, Олю, за подарунок, а більше плакати не треба. Знаєш, я щось надумав… Запрошую тебе в гості…

— Куди? — пошепки запитала Оля.

— А ось побачиш. Гайда!

І тут Оля зробилася такою маленькою, що Сонко взяв її на долоню. З несподіванки зажмурила очі. А коли разплющила, то побачила дивне казкове місто. В голубому місячному сяйві стояли будиночки з різьбленими ганками, віконницями, високими димарями. Посеред вулиці стояли трамваї — голубі, рожеві, жовтогарячі…

— А чому вони не їдуть? — пошепки запитала Оля.

— Сплять,— сумно зітхнув Сонко.— Розумієш, це містечко дитячих снів. Знала б ти, які чудеса відбувалися тут раніше.

— А тепер?

— Сама бачиш,— знову гірко зітхнув Сонко.— Мій татко Сон і ясне Сонце хоч і не схожі вдачею, проте великі приятелі. Якось пожалілося Сонце татові, що дуже мало дітей зустрічають його вранці в лузі, полі, лісі, а татко…

— Розгнівався і відібрав цікаві сни! — нарешті збагнула Оля.

— Так… — кивнув головою Сонко.

— А твоя торбина, що вона?

— Торбина? Всього декілька снів вкинув туди татусь. Спробуй поділи на всіх…

Оля сумно дивилась на сонне казкове місто і раптом усміхнулася:

— Не журися, Сонку, я врятую наші сни, ось побачиш! Тільки віднеси мене хутчіш додому…

Коли Оля прокинулася, то хутенько встала, зодягнула сукенку, взула сандалики й вискочила на ганок. Поспішала, адже на сході вже почало рожевіти.

Як не бігла швидко, проте помічала, що в саду клопочуться синички, чорними стрілами літають ластівки, а високо в небі лине пісня жайвора. Біля луки стишила ходу і побачила чорного шпака. Він раз у раз пірнав у високі трави, а звідти вистрибував мокрий-мокрісінький.

— Купається у росі… — охнула Оля. Ще помилувалася шпаком, ромашками, які теж вмивалися чистою росою, і відчула, як щось приємно полоскотало її личко. То з-за обрію з’явився перший ніжний промінець, а за мить викотилося сонце. І відразу ж лука задзвеніла мелодійними дзвіночками.

— Сонечко! — погукала до нього Оля. — Поверни, будь ласка, життя казковому місту дитячих снів. Я більше ніколи не буду так довго спати.

Мабуть, сонечко почуло Олині слова, бо весело засміялось. Оля побігла додому.

— Де ти була? — стурбовано запитала мама. Оля кинулась їй на шию й зашепотіла на вухо:

— У Сонечка в гостях… А зараз дай-но я тобі допоможу прибрати посуд. Адже ще рано йти в дитсадок.

…Ніхто не бачив, як наступної ночі до Олиного вікна тихо підлетів хлопчик у білому-пребілому вбранні. Він вийняв з торбини клуночок у блискучому папері й поклав на підвіконня.

— Олю,— прошепотів ледве чутно.— Це тобі. Дивись найкращий сон, а я поспішаю далі. На мене чекає ще багато-багато дітей…