Оповідка про двох єнотиків та двох дітлахів

Орасіо Кіроґа

Була на світі одна єнотиха, що мала трійко дитинчат. Жили вони в сельві й харчувалися фруктами, корінцями та пташиними яйцями. А коли сиділи на якомусь дереві та чули сильний шум, стрибали сторчголов на землю й притьма бігли геть, задерши хвости.

Щойно єнотики трохи підросли, матір зібрала їх якось на кроні помаранчевого дерева та мовила:

— Синочки, ви вже досить великі й можете самі шукати собі якоїсь споживи. Мусите навчитися цього, бо коли постарієте, то житимете самотньо, як усі єноти. Старший з-поміж вас полюбляє ловити жуків, тож він завжди розшукає їх серед гнилого гілля, де рояться жуки та стоноги. Середульшому подобається ласува­ти фруктами, і він знайде їх у цьому помаранчевому гаю — тут до грудня буде вдосталь помаранчів. А молодший, якому найбільше припали до смаку пташині яйця, може йти, куди схоче, бо скрізь є пташині гнізда. Тільки в жодному разі не можна шукати гнізда в селі, бо це небезпечно. На світі існує одна річ, якої ви повинні боятися над усе. Це собаки. Одного разу мені довелося битися з ними, тож я знаю, що кажу: відтоді в мене зламаний один зуб. За собаками завжди приходять люди з громовицями, що вбивають. Коли зачуєте зблизька гримотіння людських громовиць, стрибайте сторчголов з дерева, хоч би яким високим воно було. Бо якщо не зробите цього, вас неодмінно підстрелять.

Такими були слова матері. А потому єнотики злізли з дерева та подалися в різні боки, тикаючись носами то праворуч, то ліворуч, начеб шукаючи чогось, бо так ходять усі єноти.

Старший єнотик, який полюбляв їсти жуків, заходився шукати їх серед гнилого гілля та бур’яну і познаходив стільки, що їв-їв, аж поки заснув. Середульший, котрому найбільше подобалося ласувати фруктами, наївся досхочу помаранчів, бо, як це часто трапляється в Парагваї та провінції Місьйонес, той помаранчевий гай простягнувся посеред сельви, і люди не потикалися туди. А молодший, якому найбільше припали до смаку пташині яйця, хоч блукав цілий день, та розшукав тільки два гнізда — одне туканове[6], в якому лежало три яєчка, а друге — горлиці, там яєчок виявилося лише два. Загалом їх було п’ять маленьких яєчок, а цього замало, щоб наїстися, тож надвечір єнотик відчував такий самий голод, що й уранці. Він сумно сидів собі на узліссі, звідки було добре видно село, й розмірковував про материну пересторогу:

«Чого це мама не хотіла, щоб я шукав пташині гнізда в селі?»

Він саме думав про це, коли раптом здаля до нього долинув спів якоїсь пташини.

— Як голосно співає! — захоплено мовив єнотик. — Мабуть, і яєчка в її гнізді великі-превеликі!

Спів почувся знову. І в ту ж мить єнотик кинувся бігти через сельву, щоб скоротити путь, бо спів лунав десь праворуч. Сонце вже сідало, а єнотик біг щодуху, задерши хвоста. Нарешті він дістався узлісся й глянув у бік села. Вдалині єнотик завважив людську оселю й чоловіка в чоботах, який вів за вуздечку коня. А ще він уздрів великого співаючого птаха і, ляснувши себе лапкою по чолу, проказав:

— Який же я бовдур! Тепер я знаю, що це за пташина. Це півень; мама якось показала мені його з верхів’я дерева. Півні чудово співають, а ще біля них завжди багато курей, які несуть яєчка. Якби ж то я міг поласувати курячими яєч­ками!..

Відомо, що ніщо так не смакує лісовим звірятам, як курячі яєчка. Єнотик пригадав на якусь мить материну пересторогу. Однак хотіння переважило, і він вмостився на узліссі та й став чекати, коли споночіє, щоб податися до курника.

Нарешті запала ніч, і єнотик навшпиньках попрямував до людської оселі. Добувшись до неї, він уважно прислухався: в домі панувала цілковита тиша. Відтак, не тямлячись од радості, — адже тепер він міг з’їсти сто, тисячу, дві тисячі курячих яєчок — єнотик увійшов до курника й одразу біля самісінького входу побачив куряче яєчко, чудове куряче яєчко, що лежало просто на долівці. Єнотик спершу вирішив залишити його на десерт, бо то було дуже велике яєчко, але в ту ж таки мить його рот наповнився слиною, і єнотик встромив у яєчко зуби.

Та щойно він це зробив, коли — бах! — щось сильно вдарило його по писку, і єнотик відчув нестерпний біль.

— Мамо! Мамо! — заволав він, не тямлячись од болю та стрибаючи в різні боки. Але щось міцно тримало його, не даючи вивільнитися, і в ту ж таки мить єнотик почув хрипкий собачий гавкіт.

Поки єнотик чекав на узліссі, коли споночіє, щоб податися до курника, господар дому бавився на траві зі своїми дітьми — двома білявими створіннями п’яти та шести років, котрі, сміючись, бігали, падали, підводилися, а тоді знову бігали й падали. І їхній тато теж падав на радість малюкам. А коли споночіло, вони припинили гру, і чоловік мовив:

— А зараз я піду наставлю пастку, щоб упіймати ласицю, яка краде курчат і курячі яйця.

І він пішов та наставив пастку. Потім сім’я повечеряла та полягала спати. Однак дітлахи ніяк не могли заснути, вони стрибали з ліжка на ліжко, плутаючись у нічних сорочках. Батько щось читав у їдальні і не заважав малечі пустувати. Аж раптом дітлахи перестали стрибати й закричали:

— Тату! Ласиця потрапила у пастку! Туке гавкає! Ми теж хочемо піти подивитися, тату!

Батько погодився за умови, що дітлахи взують сандалі: він ніколи не дозволяв їм ходити босоніж вечорами, оскільки боявся, що малих може вкусити змія.

Отож діти пішли до курника. І що ж вони там побачили? Вони побачили, як батько, нахилившись, однією рукою стримує собаку, а другою піднімає за хвіст єнота, вірніше маленького єнотика, який відчайдушно вищить чи то цвірчить, мов цвіркун.

— Тату, не вбивай його! — зарепетували дітлахи. — Він такий маленький! Віддай його нам!

— Гаразд, я віддам його вам, — погодився батько. — Тільки добре дбайте про нього, а головне, не забувайте, що єноти п’ють воду так само, як і ви.

Він сказав це тому, що приніс їм якось дитинча дикої кішки, і малюки годували його м’ясом, яке таскали з холодильника, але не давали води, і звірятко померло.

Нарешті малюки посадили єнотика до клітки, що стояла біля курника і де колись жило дитинча дикої кішки, й знову полягали спати.

А коли вже перейшло за північ і навкруги запала цілковита тиша, єнотик, тільце якого дуже боліло в тому місці, де його прищикнула пастка, завважив у місячному сяєві три тіні, що сторожко підкрадалися до його клітки. Серце в бідолашного єнотика закалатало, коли він упізнав матір і двох братиків, які шукали його.

— Мамо! Мамо! — тихенько озвався бранець, аби не наробити галасу. — Я тут! Заберіть мене звідси! Я не хочу тут залишатися, ма…мо!.. — і він невтішно заплакав.

Та хай там що, а єноти зраділи зустрічі й ніжно терлися писками одні об одних.

А потому негайно заходилися визволяти бранця. Спершу вони намірилися були прогризти дротяну сітку, тож усі четверо довго працювали зубами, але намарно. Тоді матері сяйнула щаслива думка, і вона проказала:

— Треба пошукати інструменти цього чоловіка. Люди мають інструменти, щоб перерізати залізо, які звуть напилками. У напилків три боки, як у гримучої змії. Їх треба рухати туди-сюди. Ходімо на пошуки!

Єноти подалися до майстерні господаря й повернулися з напилком. Вирішивши, що одному забракне сил для такої роботи, єноти втрьох ухопилися за напилок і почали пиляти. Вони дуже старалися, тож уся клітка ходила ходором та ще й жахливо рипіла. Гамір зчинився такий, що собака прокинувся й хрипко загавкав. Втім єноти не стали чекати, поки пес зажадає від них пояснень через цей шарварок, — кинувши напилок, вони дременули до лісу.

Наступного дня дітлахи зрана пішли подивитися на свого гостя, а той сидів у клітці із засмученим видом.

— Як ми його назвемо? — запитала дівчинка в братика.

— Я знаю! — озвався хлопчик. — Ми назвемо його Сімнадцять!

Чому Сімнадцять? Жоден із лісових звірів не мав такого чудернацького імені. Але хлопчик саме вчився рахувати і, можливо, йому чимось сподобалося це число.

Отже єнотика назвали Сімнадцять. Діти принесли йому хліба, винограду, шоколаду, м’яса, лангустів та яєчок — смачних курячих яєчок. За один лише день дітлахи щирою ніжністю так розчулили єнотика, що він уже дозволяв їм чухати свою голівку і надвечір майже змирився зі своїм полоном. Він весь час думав про лагомини, які можна було їсти в цьому домі, і про білявих дітлахів — таких веселих та добрих.

Впродовж двох наступних ночей собака спав неподалік від клітки, тож родичі бранця, хоч як прикро їм це було, не наважувалися наблизитися до нього. А коли на третю ніч знову прийшли та почали шукати напилок, щоб визволити єнотика, той мовив:

— Мамо, я не хочу йти звідси. Мене тут годують курячими яєчками й гарно до мене ставляться. Сьогодні мені сказали, що, коли я добре поводитимуся, мене скоро випустять на волю. Ці дітлахи схожі на нас, єнотиків. Вони теж малюки, і ми бавимося разом.

Лісові єноти зажурилися, але зрештою змирилися з долею та пообіцяли єнотикові щоночі гостити в нього.

І справді, щоночі, навіть у хлющу матір та братики приходили, щоб якийсь час побути з ним. Єнотик передавав їм крізь дротяні грати шматочки хліба, й лісові єноти їли той хліб, вмостившись перед кліткою.

Минуло півмісяця, і єнотик жив тепер вільно, а ввечері сам приходив до своєї клітки. Якщо не брати до уваги, що йому кілька разів нам’яли вуха, бо він швендяв надто близько від курника, справи в єнотика йшли пречудово. Він та дітлахи так заприязнилися, що навіть лісові єноти, завваживши, які добрі ці людські створіння, також їх полюбили.

Та одної глупої спекотної ночі, яку стрясали розкоти грому, лісові єноти гукнули єнотика, але їм ніхто не відповів. Занепокоєні родичі наблизилися до клітки й ледь не наштовхнулися на гігантську змію, що скрутилася в клубок біля самісінького входу. Єноти миттю збагнули, що змія вкусила маленького єнотика, коли той повертався до клітки, і, що, можливо, він не озвався, бо був уже мертвий. Коли так, вони помстяться за нього. За мить вони розлютили гримучу змію, стрибаючи перед нею туди-сюди, а вже наступної миті накинулися на неї та розшматували.

Потім метнулися до клітки: єнотик справді лежав там — розпухлий, з тремтячими лапками — і помирав. Марно лісові єноти намагалися зрушити його з місця, марно вилизували впродовж п’ятнадцяти хвилин. Єнотик спустив духа.

Подейкують, нібито єноти майже нечутливі до зміїної отрути. Вона не завдає їм практично жодної шкоди, так само як і деяким іншим тваринам, приміром, мангустам. Напевно, змія вкусила єнотика в артерію або вену, бо в такому разі отрута одразу потрапляє в кров і тварина помирає. Так сталося і з нашим єнотиком.

Побачивши, що єнотик не дихає, матір та братики довго побивалися за ним. Потім вони вийшли з клітки, бо не могли вже нічого вдіяти, а відтак не мали причин залишатися там, а тоді обійшли дім, щоб востаннє глянути на оселю, де так добре велося їхньому єнотику, й попростували до сельви.

А проте всі троє були дуже занепокоєні, і непокоїло їх от що: що скажуть дітлахи, коли взавтра побачать свого улюбленця мертвим? Діти дуже любили його, а вони, єноти, своєю чергою полюбили цих білявих малюків. Отож у головах усіх трьох єнотів крутилася одна думка: як зробити так, щоб діти не страждали?

Вони довго радилися між собою і врешті-решт надумали таке: середульший єнотик, який дуже скидався на свого меншого братика і статурою, і поведінкою, залишиться в клітці замість небіжчика. А що з оповідей єнотика вони добре знали звичаї того дому, то й зроблять усе так, аби дітлахи ні про що не здогадалися, хіба що іноді деякі речі здаватимуться їм дивними.

Так усе й сталося. Єноти повернулися в дім, і другий єнотик залишився там замість першого, а тим часом матір і старший єнотик підхопили й винесли з оселі мертвого братика. Вони неквапно понесли його до сельви: голова бідолахи похилилася, хвіст волочився по землі.

Наступного дня дітлахів справді здивували деякі манери єнотика. Та оскільки він був такий же добрий та лагідний, як і перший, малята ні про що не здогадалися. Вони й далі жили однією дитячою сім’єю, а лісові єноти й далі щоночі провідували свого прирученого родича й, посідавши біля клітки, пригощалися шматочками варених яєчок та переповідали йому лісові новини.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: