Оповідка про старого омара

Поблизу невеличкого острівця на підводному камені жив старий-старий омар на ім’я Крапп. За його поважний вік і мудрість усі омари дуже шанували старенького й шанобли­во називали паном Краппом. Тому й ми його так зватимемо.

На жаль, камінь, де жив пан Крапп, зовсім не був безпечною місциною для життя омарів. Рибалки щоліта спускали близенько від того каменя в море верші — ловити омарів,
поклавши туди щонайліпшого омарячого корму. І той корм принаджував до верш цілі табуни омарів. Не одному довелося розлучитися з життям, бо їм геть туманіло в голові від
смачного духу ласощів у вершах.

А коли вже який омар понадився на ті ласощі й попався у вершу, то нізащо не міг вибратися на волю. Другого ж ранку його вкупі з іншими омарами витягали на поверхню, а там
тверді руки рибалок хапали омара за вкриту панциром спину, вкидали в якусь чудну посудину з водою, — а далі його продавали, варили і врешті, коли синявий омарів панцир
робився від окропу геть червоний, з’їдали під майонезом.

Тільки мудрий пан Крапп знав, що робиться з тими омарами, яких заманюють у вершу. Він, добираючи найяскравіших слів, невсипуще застерігав омарів від підступних людських
пасток. Та всі застереження були даремні. Голод і недосвідченість щоліта знаджували не одну сотню омарів у страшенні верші, а там і в каструлі.

Не раз і не два водив пан Крапп старих і молодих омарів близько до верш і показував крізь дірочки на бранців, які, наївшись досхочу, плакали, благаючи, щоб їх порятували з
верші. Бо хто там опинився, той пропав навіки.

На жаль, застереження пана Краппа нікого не рятували ні від голоду, ні від невідання. Смачна пожива, як і доти, хмарами заманювала омарів у верші.

— Що там той Крапп знає про життя нагорі! — заспокоювали вони себе. — А може, нам буде й непогано?

А був у пана Краппа правнук — розумненьке омареня на ім’я Кліппі. Він однісінький слухався прадідуся — десятою дорогою обминав верші.

Проте одного літа, коли з кормом було дуже вже сутужно, навіть Кліппі не зміг опертися могутній силі пахощів.

— Гляньте, прадідусю, — сказав він до пана Краппа. — Омари у верші їдять досхочу, і ніхто їх не кривдить. А може, ви помиляєтесь, і з ними не станеться нічого поганого?

— Дитино ти, дитино, — сумно зітхнув пан Крапп, — постривай, нехай-но вони наїдяться та кинуться шукати шляху на волю! Як побачиш, то, може, порозумнішаєш!

Але малому Кліппі того дня так допікав голод, що в нього ніби розум затьмарився. «А може, прадідусь помиляється?» — знову подумав він і твердо вирішив залізти у вершу, щоб
хоч раз угамувати голод смачною їжею.

Коли пан Крапп помітив, що малий не слухається його застережень, він зажурено сказав:

— Ніж тобі загинути безславною смертю, то краще я перший полізу в ту смертельну пастку, — хай тебе остереже мій приклад.

Старий пан Крапп тайкома сподівався, що Кліппі злякається й стане обачнішим. Але голодному не до обачності.

Тому Кліппі сказав:

— То лізьте, прадідусю, там-бо стільки їжі! Побачите, що нема чого боятися. Скоро ви й мене за собою покличете.

І старий добряга з сумом у серці важко побрався у вершу, впав, як і призначали людські хитрощі, на дно й опинився у пастці.

— Ну, прадідусю, — гукнув йому Кліппі в дірочку. — Чого ж ви не беретесь до корму?

— Мені вже корму не треба, — зітхнув, старий. — Незабаром, може, навіть завтра вранці, мене вже не буде на світі. А той, хто йде на смерть, не відчуває голоду.

Аж тепер малий Кліппі побачив, що пан Крапп остерігав його не марно. Йому зробилося дуже страшно за прадідуся, і він гукнув:

— Не кажіть такого! Вилазьте, прадідусю! Я вам допоможу!

— Запізно! — сказав пан Крапп із верші. — Звідси я вже ніколи не виберуся, Кліппі, навіть із твоєю допомогою. Та не журися, я старий і однаково довго не прожив би. Прощай і
віднині остерігай омарів перед людською підступністю!

Довгі клешні Кліппі тремтіли від великого зворушення…
Він хотів був щось сказати, але в ту мить вершу підняли догори, і прадідусь навіки зник з його очей і з його життя.

Відтоді остерігати омарів перед небезпекою став Кліппі.
Він опиняється в них на дорозі, коли вони з голоду квапляться залізти у вершу. І декотрих щастить урятувати. Та більшість ловиться, їх варять і з’їдають.

Але добре, що серед омарів знов є той, хто їх остерігає.

Той, кого старий пан Крапп навернув на розум, заплативши за це своїм життям.