Орел, ворона та пастух

Пас якось пастух овець на зеленій горі.
Раптом з високості ринув на отару орел,
ухопив кігтями ягня, шугнув з ним у небо й
полетів на неприступну скелю, де мав гніздо.

Побачила те ворона й подумала:

«Бач, як легко здобув орел поживу! Чому б і
мені так не зробити? Чим він кращий за мене?
Хіба в нього розуму більше? Схоплю-но і я
вівцю!»

Полетіла вона до отари, покружляла над нею
й кинулася на барана. Та коли вчепилася йому
в спину, заплуталася в вовні і, замість
злетіти разом із здобиччю, сама спіймалася,
та так міцно, наче хто її прив’язав.
Засіпалася ворона, забила крилами, щоби
звільнитися. Але бараняча вовна обплелася
круг її ніг і не пускала. Що [186]дужче рвалася
ворона, що більше старалася – то дужче
заплутувалася.

Пастух, який сидів поблизу, почув биття
крил і сказав собі:

– Десь тут птах є… Чому він так
тріпочеться? Піду-но гляну.

Іде він, оглядає отару, аж бачить – ворона б’ється
на баранячій спині.

– Оце так! – здивувався пастух.- Що це ти,
пані вороно, робиш із моїм бараном? В орла
граєш, чи що? Ну, начувайся!

Схопив кумасю, виплутав з вовни та й
повисмикував пір’я з крил. Потім прив’язав
до гілки, а ввечері забрав додому. Його діти
дуже зраділи, побачивши ворону.

– Що це за птах, тату? Ми такого ще не бачили.

– Це ворона. Але вона хоче стати орлом.

– Чому вона хоче стати орлом? – питає
більший син.

– Бо побачила, як орел полює, то й забаглося
їй полювати так само. А про те забула, що
орел великий та дужий, а вона – звичайний
собі птах. Тому сьогодні й попалася. [188]