Оса та ластівка

Глибокої давнини злий хан птахів захотів якось дізнатися, у кого на землі найсмачніше м’ясо. Покликав він осу та ластівку і наказав:

— Вирушайте на землю, дізнайтеся, хто має найсмачніше м’ясо.

Полетіли оса та ластівка на землю. День був сонячний, тихий, ластівка і забула про доручення хана. Вона літала високо в піднебессі, насвистувала веселі пісні та грілася на сонці.

А зла оса даремно часу не гаяла. Хто їй назустріч траплявся, всіх жалила.

І ось сонце пішло на захід. Настав час повертатися. Полетіли вони до царя птахів, ластівка дорогою питає:

— Дізналася, чиє м’ясо найсмачніше?

— Дізналася,  відповідає оса. — У людини найсмачніше м’ясо. Тепер хан птахів завжди харчуватиметься людським м’ясом.

Засмутилася ластівка. Летить вона і думає, як урятувати людину від злої долі.

— А скажи, — запитує знову ластівка, — як ти дізналася, що в людини смачне м’ясо?

Оса відповідає:

— Поки ти літала та пісні співала, я працювала. Усіх жалила, верблюда жалила, бика жалила, коня, змію, собаку жалила, лисицю, лева, людину жалила; виявилося – у людини найсмачніше м’ясо.

Ще сильніше засмутилася ластівка і каже:

– Втомилася я. Не можу далі летіти. Відпочинемо трохи.

Сіли вони на гілку; ластівка просить:

— Покажи мені, будь ласка, своє жало. Ніколи не бачила осиного жала.

Оса роззявила рота, а ластівка — раз! – І клюнула її в язик. Закричала від болю оса, та ніхто жодного крику не почув. Одне тільки дзижчання: «дзж-ж, дзж-ж-ж, дзж-ж-ж…»

Прилетіли вони до хана птахів.

Оса в’ється навколо хана, дзижчить щосили, а сказати нічого не може: язика нема.

— Нічого не розумію, — каже сердито хан птахів! – Говори ти, ластівко, чиє м’ясо найсмачніше.

— Найсмачніше м’ясо у змії, — сказала ластівка. — Хто його спробує, той на іншу їжу й дивитися не стане!

Повірив хан птахів ластівці і почав полювати на змій.

Тепер на землі з ханського роду один орел залишився. І варто тільки орлу побачити змію, – він одразу ж тягне її до себе в гніздо. Думає, що на землі смачнішої за  цю їжу не буває.