Віл та осел

Давним-давно жив чоловік. Пив він чорний чай, їв бараняче сало, був у нього працьовитий віл та розумний осел.

Чоловік цей розумів мову тварин і птахів. Якось він підслухав розмову вола з ослом.

Віл скаржився:

– Ти працюєш не так, як ми, воли. Зранку і до самого вечора я тяжко працюю. То землю орю, то вантажі тягну. Не маю відпочинку. Шия вся стерлася від ярма. Втомився я. Ніколи досхочу не наїдаюсь — дістаються мені тільки твої недоїдки. А ти цілий день стоїш у сараї. Ти розповів би, як догоджаєш господареві. Він тебе береже. Тільки з’їздить іноді на тобі і знову прив’язує до годівниці. Добре так жити! Де тобі мене зрозуміти!

На це осел відповів:

– Ех, воле! Ти завжди покірно йдеш туди, куди тебе женуть. Тому ти й не вилазиш із ярма. Послухай мене: поженуть на роботу, стій і з місця не рушай.

— А що робити, якщо битимуть?

– Терпи. А потім заплющи очі і не їж нічого. Навіть води не пий. Ось так ти і відпочинеш, і наберешся сили.

Господар вирішив почекати, що буде далі.

На другий день наймити почали гнати вола на роботу. Віл з місця не рухався, прикинувся хворим.

Розповіли про це господареві.

— Якщо віл захворів, то ведіть на роботу осла, — наказав він. Змусили осла працювати у полі з ранку до вечора. А через те, що він погано тягнув плуга, нещадно били.

Увечері привели його назад у сарай. Осел ледве ноги тягнув.

Побачив віл, що осел ледь стоїть на ногах, підійшов до нього і спитав:

— Друже мій, осел, як ти почуваєшся? З тебе піт ллє. Ти мабуть дуже втомився.

Осел навіть не зміг йому відповісти.

На третій день він знову орав. Увечері ледь повернувся до сараю.

Віл спитав:

— Друже мій, осел, як ти почуваєшся сьогодні? Ти зовсім знесилів. Хіба орати так важко?

– Ех, друже! Орати не так вже й важко. Мене мучить ось що: дав я тобі гарну пораду, а зараз каюся. Чув я, як господар розмовляв із наймитами. «Якщо завтра віл не одужає, каже, нехай різник заріже його і продасть м’ясо». Погані, друже, твої справи. І допомогти тобі я не можу: мене вони замість тебе не заріжуть — адже люди не їдять ослятини.

Злякався віл, затремтів і зі сльозами почав просити осла:

— Друже, визволи мене від смерті.

— Не знаю, що тобі сказати… Спробуй, коли тобі дадуть їжу, з’їсти все; води пий більше; мукай голосніше і веселіше. Хай господар побачить, що ти вже одужав, може, тоді він пожене тебе не до різника, а на роботу. І ти залишишся живим.

Зрадів віл і вночі з’їв весь корм.

Вранці господареві сказали, що віл погладшав.

— Запряжіть його, а віслюка залиште.

З того часу осел нікому не дає розумних порад, а віл не цурається роботи.