Останній листок

Вільям Сідні Портер (О. Генрі)

Останній листок

У невеличкому квартальчику на захід від Вашингтон-сквер вулички наче з’їжджають з глузду і, розділяючись на маленькі провулки, розбігаються навсібіч, перетворюючись на так звані «суточки». Ці суточки утворюють дивні кути і вигини. Одна вулиця кілька разів перетинає сама себе… Й ось перший художник зрозумів усі принади і переваги такого місця проживання. Ви лишень уявіть собі кредитора з рахунками за фарби, папір і полотно, який, ідучи по вулиці, враз усвідомлює, що повертається назад, не отримавши жодного цента!
Тож незабаром до химерного старого Гринвіч-Віледж у пошуках вікон, що виходять на північ, фронтонів вісімнадцятого сторіччя, голландських мансард і помірної орендної плати почали звідусіль зліталися люди мистецтва. Вони принесли з собою кільканадцять олов’яних горняток, одну чи дві старенькі жаровні з Шостої авеню і назвалися «колонією».
Студія Сью і Джонсі прилаштувалася попід самісіньким дахом приземкуватого триповерхового цегляного будиночка. Джонсі — то пестливе від Джоанни. Одна з дівчат була родом зі штату Мен, друга — з Каліфорнії. Звів майбутніх співмешканок табльдот[6] забігайлівки «У Дельміко» на Восьмій вулиці. Схожість смаків у царині мистецтва, салату з цикорію і широких, звужених біля зап’ястка рукавів підштовхнула дівчат зняти одну студію на двох.
Це було в травні. В листопаді холодний невидимий мандрівник, якого лікарі називають Пневмонією, блукав колонією, тут і там хапаючи когось крижаними пальцями. У східних кварталах цей невтомний жнець ступав широко і сміливо, рахуючи жертв дюжинами, але сповільнив ходу в лабіринті вузьких і вкритих мохом суточок.
Пана Пневмонію навряд чи можна було назвати галантним літнім джентльменом. Крихітна тендітна жінка, ослаблена каліфорнійськими західними вітрами, не могла протистояти задишкуватому старому негіднику із залізними кулаками. Він звалив Джонсі з ніг. Ледве здатна поворухнутися, вона лежала на фарбованому залізному ліжку, споглядаючи крізь шибки голландського вікна глуху цегляну стіну сусіднього будинку.
Одного ранку заклопотаний лікар порухом кущистих сірих брів закликав Сью до вітальні.
— Джонсі має один шанс зі, скажімо так, десятьох, — повідомив він, струшуючи ртуть у термометрі. — Цей шанс — у її волі до життя. Коли люди так от налаштовують себе на похоронний лад, жодна фармакопея не допоможе. Ваша подружка забрала собі в голову, що не одужає. У неї є заповітне бажання?
— Вона… вона хотіла намалювати Неаполітанську затоку, — відповіла Сью.
— Намалювати? Які дурниці! Невже у неї немає чогось істотнішого, що змусило б її замислитися над доцільністю смерті, — чоловіка, наприклад?
— Чоловіка? — прогугнявила Сью, ніби хтось їй притиснув дримбу до рота. — Хіба чоловік здатен… ні, ні, лікарю, у неї нічого такого немає.
— У тім-бо й біда, — сказав лікар. — Я зроблю все, на що здатна наука… втілена у моїх вміннях, звісно. Та коли пацієнт починає рахувати екіпажі у власній поховальній процесії, я віднімаю п’ятдесят відсотків від цілющої сили ліків. Якщо ви спонукаєте подругу поцікавитися модним фасоном рукавів у зимових плащах, я скажу вам, що шанси збільшилися до одного з п’ятьох.
Коли лікар пішов, Сью попрямувала до робочого кабінету і добряче виплакалася, сякаючись у японську серветку замість носової хустинки. Потім вона повагом, насвистуючи регтайм, запливла у кімнату Джонсі з мольбертом у руках.
Джонсі лежала обличчям до вікна. Від її дихання заледве підіймалася ковдра. Сью припинила насвистувати, гадаючи, що подруга спить.
Вона встановила мольберт і почала працювати над ілюстрацією до оповіданнячка з журналу. Молодим художникам доводиться торувати шлях до Мистецтва, створюючи ілюстрації до журнальних історій, які пишуть молоді письменники, що торують ними шлях до Літератури.
Коли Сью робила замальовку вишуканих наїзницьких штанів для родео на фігурі головного героя, ковбоя з Айдахо, і монокля на його носі, до неї долинув тихий звук, і вона хутко підійшла до ліжка.
Широко розплющеними очима Джонсі дивилася крізь вікно і рахувала, рахувала у зворотному порядку.
«Дванадцять», шепотіла вона, «одинадцять» — на хвильку пізніше, потім «десять», «дев’ять», далі майже одночасно — «вісім» і «сім».
Сью стурбовано визирнула надвір. Що там можна було рахувати? За вікном було порожнє похмуре подвір’я, а за півдюжини кроків — глуха стіна цегляного будинку. Старий-престарий плющ, сучкуватий і напівзасохлий, видерся до половини стіни. Холодні осінні вітри здмухнули з нього листя, лише голий скелет із лози чіплявся за виїмки у цеглі.
— Що ти кажеш, сонечко? — запитала Сью.
— Шість, — промовила Джонсі майже пошепки. — Тепер вони облітають швидше. Три дні тому їх була ціла сотня. У мене голова розболілася їх рахувати. А зараз це не складно. Ось іще один упав. Залишилося тільки п’ять.
— П’ять чого? Скажи твоїй Сьюзі!
— Листків. Листків на плющі. Коли відлетить останній, я теж відлечу. Я знаю, це вже п’ять днів. Хіба лікар не сказав тобі?
— В житті не чула такої нісенітниці! — вигукнула Сью з неперевершеною глузливістю. — Який зв’язок між листям на старому плющеві та твоїм одужанням? До того ж ти так любила лозу, прикре дівчисько! Не будь дурненькою. Знаєш, лікар сказав мені сьогодні вранці, що шанси на те, що ти скоро одужаєш… зараз я точно повторю його слова…так, він сказав: десять до одного! Ти маєш не більше шансів померти, ніж усі ми в Нью-Йорку, коли їдемо в трамваї чи проходимо повз новий будинок. Постарайся з’їсти трохи супчику, а Сьюзі тим часом повернеться до малюнка, який вона продасть редакторові й купить трішки портвейну для хворого маляти і дрібку свининки для свого жадібного животика.
— Тобі не доведеться купляти портвейн, — сказала Джонсі, не відриваючи очей від вікна. — Іще одного не стало. Ні, мені зовсім не хочеться супу. Лише чотири листочки. Я хочу побачити, як упаде останній, перш ніж надворі стемніє. Тоді я полечу за ним.
— Джонсі, сонечко, — сказала Сью, схиляючись над нею, — пообіцяй мені, що ти заплющиш оченята і не дивитимешся у вікно, поки я не закінчу малювати! Я мушу віддати ілюстрації не пізніш як завтра. Мені потрібне світло, в іншому разі я б опустила штору.
— А ти не можеш працювати в іншій кімнаті? — холодно поцікавилася Джонсі.
— Я радше побуду тут, із тобою, — відповіла Сью. — До того ж я не хочу, щоб ти і далі дивилася на те дурнувате листя плюща.
— Скажеш мені, коли закінчиш, гаразд? — попросила Джонсі, склеплюючи повіки й лягаючи, незворушна і біла, як мармурова статуя. — Я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Хочу звільнитися і вирушити в останню подорож, наче один із бідолашних змучених листочків.
— Постарайся заснути, — сказала Сью, — я мушу збігати вниз по Бергмана. Він мені позуватиме для старого рудокопа-відлюдника. Я повернуся за хвилину. Лежи і не рухайся, доки мене не буде.
Старий Бергман теж був художником і мешкав на першому поверсі — під студією дівчат. Йому було за шістдесят; він міг похвалитися кучерявою бородою Мікеланджелівського Мойсея, що спускалася з голови сатира на тіло гобліна. Бергман нічого не досяг у царині мистецтва. Сорок років тримав він пензель у руках, але йому не вдалося навіть діткнутися до тасьми шат Пані Слави. Постійно він от-от збирався написати шедевр, але так і не почав його писати. За останні кілька років він не створив нічого, крім сумнівної мазанини на догоду комерції та рекламній справі. Бергман підробляв моделлю у колонії для молодих художників, котрі не могли собі дозволити найняти професіонала. Він добряче прикладався до пляшки і далі патякав про шедевр. А так він був злісним стариганем, який нещадно висміював доброту кожного, хто потрапляв йому на язик, і вважав себе мастифом на чатах, який пильно охороняє двох юних художниць зі студії на горищі.
Сью розшукала Бергмана, від якого тхнуло перегаром, у його темній конурці внизу. В кутку причаївся мольберт із потьмянілим полотном, що двадцять п’ять років чекало на перший мазок шедевру. Дівчина розповіла про вигадку Джонсі та про свої побоювання, що подруга, легесенька і тендітна як листочок, покине цей світ, тільки-но послабиться і без того нетривкий її зв’язок із ним.
Старий Бергман із почервонілими очима, що безперервно бігали, не стишував голосу, глузуюючи з таких дурнуватих фантазій.
— Счо! — загорлав він. — Хіба є на сфіті люди достатньо дурні, счоб померти через листки, які падати з клятого плюща? Я про таких не чуф. Ні, я не посуватиму як модель для твого відлюдника-телепня. Чому ти дозфоляти подрузі забирати таку дурницю в голову? Ах, бітолашна маленька міз Джонсі!
— Вона недужа і слабка, — сказала Сью, — це жар спровокував її дивні хворобливі фантазії. Добре, містере Бергман, якщо ви не хочете позувати для мене, не потрібно. Я гадаю, ви просто старий бридкий пустомеля.
— І чого сче чекати фід жінки? — заволав Бергман. — Хто сказав, счо я не буду посувати? Уже півгодини я намахаюсь сказати, счо я готофий посувати. Боше! Це зофсім немісце, де хтозь такий хороший, як міз Джонсі, має лешати хворий. Колизь я намалювати шедефр і ми фсі зфідси поїхати! Так!
Коли вони піднялися в мансарду, Джонсі спала. Сью опустила штору до підвіконня і провела Бергмана до іншої кімнати. Там вони з острахом подивилися у вікно на плющ. Потім мовчки поглянули одне на одного. За вікном уперто мрячив холодний дощ зі снігом. Бергман у старій блакитній сорочці в ролі рудокопа-відлюдника сів на перевернутий догори дриґом чайник, що правив наразі за скелю.
Коли наступного ранку Сью прокинулася після годинки сну, Джонсі широко розплющеними очима байдуже втупилася в опущену зелену штору.
— Підніми її! — пошепки наказала вона. — Я хочу побачити.
Сью стомлено підкорилася.
Але стривайте! Наперекір холодному дощу і жорстоким поривам вітру, які бурували цілу ніч завдовжки у життя, на тлі цегляної стіни чітко вирізнявся один-єдиний листочок плюща. Останній листок на лозі. Ще темно-зелений біля черешка, хоча його зубчаті краєчки вже забарвив жовтий колір занепаду і загибелі, він хоробро тримався на пагоні на висоті кількох метрів над землею.
— Це останній, — сказала Джонсі. — Я гадала, цієї ночі він точно впаде. Я чула завивання вітру. Листок відлетить сьогодні, і я відлечу разом із ним.
— Люба моя, сонечко! — вигукнула Сью, схиляючи над подушкою змарніле обличчя, — подумай про мене, якщо не хочеш подумати про себе. Як я без тебе?
Джонсі нічого не відповіла. Хіба є в світі щось самотніше за душу, котра готується в далеку й загадкову останню подорож? Химерна думка, здавалося, дедалі більше захоплює її, в той час як усе, що пов’язувало дівчину з подругою й рештою світу, поступово втрачає значення.
День добігав кінця, та навіть у сутінках було видно самотній листок плюща, що вчепився черешком за цеглу. Потім прийшла ніч і знову звільнила північний вітер. Дощ періщив по шибках і барабанив по піддашшю.
Тільки-но на вулиці засіріло, немилосердна Джонсі наказала підняти штору.
Листок плюща був на місці.
Джонсі довго лежала, мовчки дивлячись на нього. Потім покликала Сью, котра чаклувала над курячим бульйончиком, що варився на газовій плиті.
— Я була прикрою дівчинкою, Сьюзі, — сказала Джонсі. — Щось змусило останній листок плюща втриматися на стіні, щоб довести мені, наскільки нечемно я поводилася. Бажати смерті — гріх. Можеш принести мені трішки бульйончику і молоко із крапелькою портвейну і… ні, принеси мені спочатку люстерко, а потім поклади подушки так, щоб я могла сісти і спостерігати, як ти куховариш.
За годину вона сказала:
— Сьюзі, я сподіваюсь колись намалювати Неаполітанську затоку.
По обіді прийшов лікар. Сью вийшла провести його у вітальню.
— Шанси п’ятдесят на п’ятдесят, — сказав він, беручи Сью за тоненьку тремтячу руку. — За умови хорошого догляду вона одужає. Зараз я маю йти вниз до іншого пацієнта. Бергман, так його звуть, якийсь художник, я гадаю. Також запалення легенів. Він старий і слабкий, а тут гострий напад. Не виживе, сьогодні я заберу його до лікарні, щоб полегшити йому останні дні.
Наступного дня лікар сказав Сью:
— Небезпеки немає. Ви виграли. Все, що зараз потрібно вашій подрузі, — належне харчування і догляд.
Того дня по обіді Сью підійшла до ліжка, де Джонсі задоволено плела страхітливо блакитний і зовсім не потрібний вовняний шарф, та обійняла її разом із подушками і в’язанням.
— Я мушу тобі дещо розповісти, біле мишенятко, — сказала вона. — Містер Бергман учора помер у лікарні від запалення легенів. Він хворів заледве два дні. Позавчора прибиральниця побачила його у кімнатці внизу цілком безпомічного. Його взуття і одяг наскрізь промокли і були холодні як лід. Ніхто так і не здогадався, куди він міг ходити такої сльотавої ночі. Ще знайшли запалений ліхтар, драбину, яку хтось пересунув зі звичного місця, розкидані пензлики, палітру, на якій він змішував зелену та жовту фарбу, і… Сонечко, поглянь надвір, на останній листочок плюща на стіні. Ти не звернула уваги на те, що він ніколи не тріпотить і не рухається од вітру? Сонечко, це і є Бергманів шедевр. Він намалював його тієї ночі, коли злетів останній листок.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4.5 / 5. Оцінили: 8

Поки немає оцінок...

Переклад: Ольга Федорченко
Ілюстрації: Олена Чичик

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: