TOU

Острів людожерів

Японські народні казки

Сталося це багато років тому. Повертався один корабель з острова Міяго до столиці Наха. Багато добра було на тому кораблі — багаті подарунки надіслали жителі острова своєму володарю.
Сидять матроси на палубі, морем милуються.

— Яка гарна сьогодні погода! — радіють. — Море спокійне, сонечко світить!

Раптом ні з того, ні з цього залунала над морем флейта, спочатку тихо, а потім все голосніше, голосніше.

— Хто це у морі на флейті грає? – здивувалися матроси.

Був серед них один моряк, зовсім хлопчик, звали його Кана. Дуже він був кмітливим.

— Не подобаються мені ці звуки,— сказав він.— Це, Бог вітру забавляється. Не було б лиха.

— Про що  ти говориш? — здивувалися матроси. Хай Бог вітру робить, що хоче, ми вже зовсім близько від берега. Он і наш острів вже видно.

Нічого не відповів Кана, тільки став уважно за небом стежити. А на небі раптом хмарка з’явилися, а за нею ще і ще, одна темніша за іншу. Задув вітер, та такий сильний.

— Ніяк,  шторм починається,— занепокоїлися матроси.

А вітер все сильніший, хвилі все вищі, дощ полив як із відра. Злякалися моряки. «Дотягнути б до берега,— благають вони.— Тільки б дотягнути!».

Піднялася тут висока хвиля та весь вантаж  з палуби змила.

— Тримайте мішки! – Кричать одні.

— Самі тримайтеся, зараз ще більша хвиля буде! – Кричать другі.

Ллє дощ, як з відра; здіймаються хвилі, носять вони корабель по морю, як пір’їнку. «Ну все, кінець наш прийшов,— вирішили матроси.— Немає нам тепер порятунку».
Цілу ніч боролися моряки зі штормом. А на ранок вітер стих.
Дивляться вони — не видно рідного острова, тільки вдалині якась незнайома  земля видніється.

— Змилосердилися над нами боги,— сказав Кана.— Не дали нам загинути в морській безодні.

Попрямували матроси до невідомого острова. Вийшли на берег, озирнулися. Що за дивний острів: квітів навколо невидимо, птахи співають, бабки літають. Благодать!

— Не може бути, щоби на такому прекрасному острові люди не жили,— вирішили моряки.— Треба піти пошукати людське житло.
Відпочили вони на березі і вглиб острова пішли.

— Гей, гей! — кричать,— є на острові люди? Відгукніться! Покажіться!

Раптом чують, загриміли вдалині барабани: «Бум-бум, бом-бом!» Зраділи матроси, на голос барабанів побігли. Вибігли на галявину та й зупинилися, як укопані: сидять на галявинічудовиська, в барабани б’ють. Побачили вони людей, з місць позривалися, закричали радісно:

— От і людей нам боги послали! Славна у нас буде вечеря!

— Гей! Та ми на острів людожерів попали,— зрозуміли матроси.

Хотіли вони назад у ліс втекти, та куди там! Схопили їх людожери і в село потягнули.
А треба сказати, що були чудовиська з того острова жах якими страховиськами: на голові – роги, з шиї пташині крила стирчать, роти чорні, наче сажею вимазані, а у вухах морські мушлі вставлені! Побачиш — на усе життя запам’ятаєш!

Притягли людожери моряків в село, наказали жінкам казани принести та багаття розвести.

— Зараз людей варитимемо,— кажуть. Затанцювали людожери навколо матросів, стали кричати:

— Ех, поїмо!

— Ех, посмакуємо!

— Ой, як буде смачно!

Стоять моряки — ні живі, ні мертві. Вийшов тут із дому старший, обвів матросів довгим поглядом та на Кана вказав:

— Мені цей подобається! — каже.— Хочу його з’їсти!

Підбігли до Кана чудовиська, за руки схопили, та до казана потягнули. Тільки його в окріп кинути зібралися, пролунав у натовпі голосний жіночий голос:

— Стійте! Стійте! Не кидайте його в казан!

Дивляться моряки – вийшла з дому старійшини дівчина небаченої  краси. Розступилися люди людожери — дорогу їй дали. Була та дівчина донькою старійшини, звали її Мамуя.

— Стійте! — повторила Мамуя. Сьогодні вбивати не можна,— зірки не наказують! Ось завтра – будь ласка!

— Ну, коли зірки не велять, не будемо їх сьогодні їсти, на завтра залишимо,— погодилися людожери.

Не наважилися вони Мамуї суперечити. Знали чудовиська, що дана цій дівчині  велика сила – передбачати майбутнє.
Наказала Мамуя морякам за нею йти. Вивела їх із села, полем повела. «Шкода буде від рук такої гарної дівчини загинути,— думають моряки.— Якби чудовиська з’їли, було не так прикро!

Привела їх Мамуя на берег гірської річки, показала на хатину, що віддалік стояла.

— Лягайте спати, тут вас ніхто не чіпатиме,— сказала дівчина.— Завтра я до вас прийду.

Наступного ранку, трохи розвиднілося, прийшли до моряків два людожера — м’ясо принесли.

— Спробуйте наші страви,— кажуть і хитро так усміхаються.

Моряки були дуже голодні. Як побачили вони м’ясо, слинки в них так і потекли. Хотіли вони його вже їсти, як убігла Мамуя.

– Не їжте! — кричить.— Це м’ясо отруєне! Варили його у відварі з отруйних трав. Якщо з’їсте шматочок, перетворитеся на волів і будуть тоді все життя людожери вами поля орати.

Злякалися моряки, викинули м’ясо. Стали вони Мамуї дякувати.

— От уже не думали,— кажуть,— що ми знайдемо на цьому страшному острові співчуття.

Повернулась дівчина до Кана:

— Дуже ти мені сподобався, тому я  вирішила тебе і товаришів твоїх врятувати.

Полюбили Мамуя і Кана один одного.

— Не можна тобі на нашому острові залишатися,— каже Мамуя.— Коли врятуєшся, приїжджай потім за мною, не хочу я всю життя серед людожерів жити.

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Поле заколдованных хризантем”
Японские народные сказки
Видавництво: “Искона”
1994 р.

2 коментарі
  • Наталія
    05.12.2022 21:58

    Чудові казочки, моїм діткам дуже подобаються.

    0
    0
  • Наталія
    05.12.2022 21:58

    Чудові казочки.

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: