Острів людожерів

Сталося це багато років тому. Повертався один корабель з острова Міяго до столиці Наха. Багато добра було на тому кораблі — багаті подарунки надіслали жителі острова своєму володарю.
Сидять матроси на палубі, морем милуються.

— Яка гарна сьогодні погода! — радіють. — Море спокійне, сонечко світить!

Раптом ні з того, ні з цього залунала над морем флейта, спочатку тихо, а потім все голосніше, голосніше.

— Хто це у морі на флейті грає? – здивувалися матроси.

Був серед них один моряк, зовсім хлопчик, звали його Кана. Дуже він був кмітливим.

— Не подобаються мені ці звуки,— сказав він.— Це, Бог вітру забавляється. Не було б лиха.

— Про що  ти говориш? — здивувалися матроси. Хай Бог вітру робить, що хоче, ми вже зовсім близько від берега. Он і наш острів вже видно.

Нічого не відповів Кана, тільки став уважно за небом стежити. А на небі раптом хмарка з’явилися, а за нею ще і ще, одна темніша за іншу. Задув вітер, та такий сильний.

— Ніяк,  шторм починається,— занепокоїлися матроси.

А вітер все сильніший, хвилі все вищі, дощ полив як із відра. Злякалися моряки. «Дотягнути б до берега,— благають вони.— Тільки б дотягнути!».

Піднялася тут висока хвиля та весь вантаж  з палуби змила.

— Тримайте мішки! – Кричать одні.

— Самі тримайтеся, зараз ще більша хвиля буде! – Кричать другі.

Ллє дощ, як з відра; здіймаються хвилі, носять вони корабель по морю, як пір’їнку. «Ну все, кінець наш прийшов,— вирішили матроси.— Немає нам тепер порятунку».
Цілу ніч боролися моряки зі штормом. А на ранок вітер стих.
Дивляться вони — не видно рідного острова, тільки вдалині якась незнайома  земля видніється.

— Змилосердилися над нами боги,— сказав Кана.— Не дали нам загинути в морській безодні.

Попрямували матроси до невідомого острова. Вийшли на берег, озирнулися. Що за дивний острів: квітів навколо невидимо, птахи співають, бабки літають. Благодать!

— Не може бути, щоби на такому прекрасному острові люди не жили,— вирішили моряки.— Треба піти пошукати людське житло.
Відпочили вони на березі і вглиб острова пішли.

— Гей, гей! — кричать,— є на острові люди? Відгукніться! Покажіться!

Раптом чують, загриміли вдалині барабани: «Бум-бум, бом-бом!» Зраділи матроси, на голос барабанів побігли. Вибігли на галявину та й зупинилися, як укопані: сидять на галявинічудовиська, в барабани б’ють. Побачили вони людей, з місць позривалися, закричали радісно:

— От і людей нам боги послали! Славна у нас буде вечеря!

— Гей! Та ми на острів людожерів попали,— зрозуміли матроси.

Хотіли вони назад у ліс втекти, та куди там! Схопили їх людожери і в село потягнули.
А треба сказати, що були чудовиська з того острова жах якими страховиськами: на голові – роги, з шиї пташині крила стирчать, роти чорні, наче сажею вимазані, а у вухах морські мушлі вставлені! Побачиш — на усе життя запам’ятаєш!

Притягли людожери моряків в село, наказали жінкам казани принести та багаття розвести.

— Зараз людей варитимемо,— кажуть. Затанцювали людожери навколо матросів, стали кричати:

— Ех, поїмо!

— Ех, посмакуємо!

— Ой, як буде смачно!

Стоять моряки — ні живі, ні мертві. Вийшов тут із дому старший, обвів матросів довгим поглядом та на Кана вказав:

— Мені цей подобається! — каже.— Хочу його з’їсти!

Підбігли до Кана чудовиська, за руки схопили, та до казана потягнули. Тільки його в окріп кинути зібралися, пролунав у натовпі голосний жіночий голос:

— Стійте! Стійте! Не кидайте його в казан!

Дивляться моряки – вийшла з дому старійшини дівчина небаченої  краси. Розступилися люди людожери — дорогу їй дали. Була та дівчина донькою старійшини, звали її Мамуя.

— Стійте! — повторила Мамуя. Сьогодні вбивати не можна,— зірки не наказують! Ось завтра – будь ласка!

— Ну, коли зірки не велять, не будемо їх сьогодні їсти, на завтра залишимо,— погодилися людожери.

Не наважилися вони Мамуї суперечити. Знали чудовиська, що дана цій дівчині  велика сила – передбачати майбутнє.
Наказала Мамуя морякам за нею йти. Вивела їх із села, полем повела. «Шкода буде від рук такої гарної дівчини загинути,— думають моряки.— Якби чудовиська з’їли, було не так прикро!

Привела їх Мамуя на берег гірської річки, показала на хатину, що віддалік стояла.

— Лягайте спати, тут вас ніхто не чіпатиме,— сказала дівчина.— Завтра я до вас прийду.

Наступного ранку, трохи розвиднілося, прийшли до моряків два людожера — м’ясо принесли.

— Спробуйте наші страви,— кажуть і хитро так усміхаються.

Моряки були дуже голодні. Як побачили вони м’ясо, слинки в них так і потекли. Хотіли вони його вже їсти, як убігла Мамуя.

– Не їжте! — кричить.— Це м’ясо отруєне! Варили його у відварі з отруйних трав. Якщо з’їсте шматочок, перетворитеся на волів і будуть тоді все життя людожери вами поля орати.

Злякалися моряки, викинули м’ясо. Стали вони Мамуї дякувати.

— От уже не думали,— кажуть,— що ми знайдемо на цьому страшному острові співчуття.

Повернулась дівчина до Кана:

— Дуже ти мені сподобався, тому я  вирішила тебе і товаришів твоїх врятувати.

Полюбили Мамуя і Кана один одного.

— Не можна тобі на нашому острові залишатися,— каже Мамуя.— Коли врятуєшся, приїжджай потім за мною, не хочу я всю життя серед людожерів жити.

— Не бійся,— відповів Кана.— Якщо врятуємось, то я обов’язково тебе звідси заберу.

Увечері знову прийшла Мамуя до моряків і мовить:

— Усі в селі думають, що ви вже на волів перетворилися. Завтра багатьох із вас хочуть зарізати і з’їсти, отже сьогодні вночі вам треба з острова втікати. Як місяць зійде, пришлю я свою служницю, вона вас з села виведе. А біля моря я човен залишу, так що обов’язково біжіть! Хай вам боги допоможуть!

— Дякую тобі,— сказав Кана.— Ніколи я тебе не забуду і обов’язково за тобою приїду.

Пізно вночі, як і казала Мамуя, прийшла до моряків її служниця і вивела їх до моря. А там і справді човен чекав. Тільки вони в човен сіли, бачать — біжить по стежці Мамуя.

— Візьміть їжу та воду,— радить. А потім обернулася до Кана: — Ось тобі стебло чарівного бамбука, він вас від усього захистить. Росте цей бамбук лише на нашому острові. Як настигне вас у морі велика хвиля, зламай одне колінце, і хвиля вас не загубить.

Рушили моряки в дорогу. А море неспокійне, хвилі піднімаються, того дивись човен накриють. Злякалися матроси:

— Знову море нас погубити хоче.

Але Кана їх заспокоїв.

— Є в мене чудовий засіб від хвиль та штормів,— каже.

Зламав він одне колінце бамбука, в море кинув, і в туж мить заспокоїлися хвилі і вітер стих.

Всю ніч пливли моряки, а як стало світати, побачили вони, що далеко позаду залишився острів людожерів.

— Врятувалися ми завдяки тому, що серед нас Кана опинився,— почали говорити моряки.— Коли повернемося живими додому, виберемо його капітаном.

Здійнялося над морем сонце. Повернувся до матросів гарний настрій-все страшне позаду. Раптом бачить Кана, з’явилась на горизонті чорна хмарка, почала вона рости, рости і все більше наближатися.

— Та ніяка це не хмара,— вигукнув Кана.— Це людожери за нами в погоню пустилися.

— Що ж нам тепер робити? — почали питати моряки.

— Довіртеся мені, що-небудь придумаємо,— заспокоїв їх Кана.

Озирнувся він довкола, бачить— лежить серед моря невеликий острівець, порослий лісом.

— Гребіть до того острова,— наказав він своїм друзям.

Пробралися моряки через коралові рифи, що острів оточили, на піщаний берег вискочили і швидше до лісу побігли.

— Стійте! — зупинив їх Кана.— Необдумано ми з вами вчинили — на піску свої сліди залишили. Доберуться людожери до острова, відразу зрозуміють, де нас шукати. Треба на берег повернутися і сліди заплутати.

Послав Кана двох матросів на берег сліди заплутувати. Тільки вони назад у ліс прибігли, людожери до острова підпливли.

— Не втечете! — кричать.— Острівець маленький, безлюдний, сховатися тут ніде!

Кинулися людожери островом нишпорити. А Кана із друзями у лісі велику нору знайшли, сидять – не дихають. Дочекався Кана, коли людожери подалі в ліс зайдуть, і каже:

— Тепер саме час нам тікати з цього острова.

Кинулися моряки на берег, сіли в човен, на якому чудовиська припливли.

—  Оце диво! — кажуть.— Чарівний цей човен, чи що? Керма не видно.

Прив’язали вони до нього свій човен і наказали:

— Неси нас, диво-човен, звідси до рідних берегів.

Полетів чарівний човен з небаченою швидкістю, ледь води торкаючись. Дивуються моряки:

— Бувають на світі такі дива! Ніхто нас тепер наздогнати не зможе!

А що ж сталося з людожерами? Обшукали вони весь острів і знову на берег повернулися. Бачать — зник їх човен, як би і не було його. Зрозуміли вони тоді, що перехитрив їх Кана. Закричали людожери, завили, ногами затупали, та що поробиш? Так і залишилися вони на безлюдному острові своєї смерті чекати.

А моряки до столиці повернулися живі і здорові. Розповіли вони своєму володареві про острів людожерів. Наказав король зібрати сміливців і на острів той податися. Поплив з ними і Кана. Радісно зустріла його Мамуя. Разом вони до столиці повернулися і жили довго та щасливо. А чарівний бамбук ще багато разів рятував їх від штормів та тайфунів.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Поле заколдованных хризантем”
Японские народные сказки
Видавництво: “Искона”
1994 р.

2 коментарі
  • Наталія
    05.12.2022 21:58

    Чудові казочки, моїм діткам дуже подобаються.

    0
    0
  • Наталія
    05.12.2022 21:58

    Чудові казочки.

    0
    0
Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: