ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Острів розмовляючих птахів ( 9 казка)

Анатолій Валевський

Запрошення

У печерному місті панувало гомінке пожвавлення. Заклопотані гноми снували туди-сюди головним проходом. Деякі з них котили візки наповнені залізною рудою. Інші тягли скопом плавильні форми. Треті – інструменти. Словом, всі були при ділі.

Звичайно ж не обійшлося без цікавриків. Клайм з Брегоном були тут як тут. Вони всюди тицяли свої непомірно допитливі носи, намагаючись дізнатися, в чому причина такої незвичайної метушні. Друзі-цікаврики приставали зі своїми невичерпними питаннями до всіх гномів поспіль, але ті лише відмахувалися від них і поспішали далі.

– Ні, так не піде, – вирішив Клайм. – Потрібно кого-небудь зупинити і випитати все докладно.

– Легко сказати, – заперечив Брегон, надувши щоки. – Спробуй їх зупинити! Носяться як очманілі, а відповідати не хочуть.

У цей час неподалік з’явився товстун Глорі. Старанно пихкаючи, він штовхав перед собою візок з вугіллям. Ніс його був вимазаний сажею, а очі весело блищали.

– Ось хто нам все пояснить! – зраділо вигукнув Клайм, підштовхнувши ліктем в бік Брегона, і кинувся до Глорі.

Побачивши цікавриків, гном відпустив візок і хотів втекти, та не встиг – друзі вже обступили його з обох боків.

– Чого це раптом ти, братику Глорі, візок кинув?! – примружився Клайм. – Мабуть, від нас хотів втекти?!

– Ага… втечеш від вас, як же! – приречено зітхнув Глорі.

– Ото ж бо! – задоволено проголосив Брегон, беручись в боки. – А тепер розповідай, та скоріше: що тут у вас відбувається?

– Як?! – гном від подиву аж очі витріщив. – Невже ви нічого не знаєте?! Ну й справи! Уявіть тільки: всі вже знають, а цікаврики – ні. Небувалий випадок!

– Ти нам тут зуби не заговорюй, – невдоволено насупився Брегон. – Кажи вже до пуття!

– Та чого ж тут розповідати, – розплився в самовдоволеній усмішці Глорі. – Мореплавці зі Східної гавані будують великий корабель, який відправиться в далеке плавання до берегів, де живуть люди. Адже вже вирішено, що Дрімландію пора відкривати.

Клайм заклопотано почухав ніс.

– Це ми і самі знаємо, – сказав він. – Тільки я щось не зрозумію, до чого тут гноми?

– Як це – до чого?! – Глорі ледь не задихнувся від обурення. – Ми ж для цього корабля робимо якоря, ланцюги і ще багато всяких ручок, поручнів, гачків…

– Ага, тепер зрозуміло, – Клайм пустотливо блимнув очима. – Мені от, наприклад, цікаво: а якої довжини буде якірний ланцюг?

Гном розгублено знизав плечима.

– Я не знаю… про це потрібно запитати Барліна…

– От-от, – підхопив Брегон. – Веди нас прямо до нього, а заодно попутно розкажеш, куди і навіщо ти везеш вугілля?

– І чому у тебе ніс в сажі? – додав Клайм.

Глорі вже зібрався, було, обуритися, але тут поруч пролунав знайомий гучний голос:

– Клайме! Брегоне! Ось ви де! А я вже з ніг збився, всюди розшукуючи вас…

Цікаврики швидко озирнулися і зраділо вигукнули:

– Капітане Хендсвел!

До них, широко посміхаючись, наблизився знаменитий мореплавець і поплескав друзів по чубатих головах. Його засмагле, облямоване кучерявою борідкою обличчя сяяло щирою радістю. Від капітана віяло свіжим морським повітрям.

– Добре, що я встиг вас знайти, – сказав він. – А то ж мені вже прийшов час їхати.

– Ой, як же так?! – засмучено вигукнув Клайм. – Тільки-но зустрілися і вже пора розлучатися…

– Не сумуй, Клайме, – заспокоїв його Хендсвел. – Я сподіваюся, що ми скоро знову зустрінемося.

– Де?

– У мене на кораблі.

Капітан змовницьки підморгнув цікаврикам і урочисто оголосив:

– Я запрошую вас обох відправитися зі мною в плавання на Острів розмовляючих птахів!

Від несподіванки друзі на мить аж остовпіли.

– Невже і мене теж? – недовірливо прошепотів Брегон.

– Ну звичайно ж!

Хендсвел дружньо поплескав його по плечу.

Клайм шмигнув носом і, зніяковіло почервонівши, боязко запитав:

– А можна, ми візьмемо з собою Таффі?

Капітан замислено почухав бороду, а потім, лукаво посміхнувшись, махнув рукою:

– Ну, гаразд. Хоч і не жіноча це справа, але в цей раз зробимо виняток. Тим більше для Таффі!

Клайм ще більше почервонів, але залишився задоволений.

– Ну що ж, друзі, – заквапився Хендсвел. – Мені пора їхати додому. Через тиждень наше судно відправляється до Острова розмовляючих птахів. Дивіться, не запізнюйтеся!

Він розпрощався з цікавриками і попрямував до виходу з Печерного міста.

Клайм і Брегон, від захвату забувши про Глорі, який, роззявивши від подиву рот, весь цей час стояв поруч, щодуху помчали до Таффі, поспішаючи повідомити їй про запрошення капітана Хендсвела. Коли вони втекли, Глорі заздрісно подивився услід цікаврикам, зітхнув і впевнено сказав:

– Ну все, тепер чекай пригод!

 

В дорогу

Дізнавшись про майбутню подорож на острів, Таффі дуже зраділа. Вирішено було, що друзі відправляються в Східну гавань через два дні. За цей час необхідно було завершити всі справи і зібратися в дорогу. На цьому і порішили.

Таффі зробила вдома генеральне прибирання (як-ніяк вона їхала на тривалий час і не хотіла залишати безлад). Потім наготувала про запас для батька всякої смакоти, а наостанок зайнялася шиттям, так як вирішила в знак подяки за запрошення подарувати капітанові Хендсвелу сорочку розшиту золоченими якорями.

Брегон ж замкнувся в своїй хатині, закрив усі вікна і навіть ніс на вулицю не висував. Що він там робив, залишалося загадкою. Навіть Клайму нічого не вдалося дізнатися, хоч як він і не викручувався, намагаючись зазирнути в шпаринку під дверима. Із замкненого зсередини будиночка долинали якісь дивні звуки: стук, скрип і тріск. Лише один раз, коли Клайм особливо наполегливо стукав у двері, з віконця виглянув кострубатий Брегон. Він був весь в тирсі і явно чимось стурбований.

– Ну, в чому справа? – похмуро поцікавився цікаврик.

– Так ось, дуже мені цікавенько, чим це ти займаєшся? – зізнався Клайм, намагаючись зазирнути через плече приятеля всередину кімнати.

Але Брегон щільніше зсунув завіски і сердито відповів:

– Прийде час – дізнаєшся! Наберися терпіння…

Він швидко зачинив віконце перед самим носом Клаймом і більше вже не визирав.

– Оце так діла… – здивувався Клайм. – Невже у Брегончика з’явилися секрети навіть від мене?!

Це ще більше роздражнило його зацікавлення. Але робити було нічого, залишалося тільки чекати, коли прийде той самий час, про який так загадково натякнув його товариш.

Звичний до подорожей, Клайм зібрався в дорогу дуже швидко і тепер не знав, чим зайнятися. Знічев’я, він намагався читати книги, але думки його весь час поверталися до таємничої метушні в будинку Брегона. Вкрай ізмаявшися, цікаврик ледве дочекався призначеного дня і вже з першими променями сонця нетерпляче тупцював перед ґанком, не відриваючи погляду від дверей будиночка приятеля.

Незабаром прийшла і Таффі.

– Де наш ласун? – поцікавилася вона. – Пора б уже вирушати в дорогу.

– Егей, Брегончику! – крикнув Клайм. – Виходь, соня, а то ми без тебе підемо.

– Зараз, – долинув з будинку голос приятеля, супроводжуваний якимось гуркотом.

Рипнули двері, і на порозі з’явився Брегон. Він задкував, намагаючись щось витягнути на подвір’я, і старанно сопів.

– Ну, чого ви дивитесь на мене, краще допоможіть, – почав благати цікаврик. – А то я сам не впораюся…

Клайм і Таффі підбігли до приятеля, глянули через його плече і остовпіли. Вони побачили величезну… клітку, яка займала собою половину кімнати.

– Що це? – здивувалася Таффі.

– Як, що, – розгубився Брегон. – Клітка для розмовляючої птиці. Я хочу взяти її з собою.

– А тобі не здається, що вона трошки завелика? – єхидно поцікавився Клайм.

– Ні, клітина в самий раз, – заявив Брегон. – Я вирішив привезти собі з острова найбільшу птицю. Тільки я, здається, трохи прорахувався. Двері, виявляється, замалі…

– Ех ти, садова голова! Тут ніякі двері не допоможуть, – посміхнувся Клайм.

Він трохи подумав і вирішив:

– Мабуть, доведеться розібрати стіну, щоб витягнути клітку…

– Може, краще зняти дах? – запропонувала Таффі.

Брегон злякано притиснувся спиною до дверей і розставив руки.

– Ні-ні! Не потрібно мій будиночок ламати! – скрикнув він.

– Тоді доведеться клітку залишити, – зауважив Клайм.

Брегон понуро почухав потилицю, зітхнув і погодився:

– Гаразд, без птиці я вже як-небудь проживу, а до будиночка свого дуже звик. Мені його шкода.

Він закрив двері. Друзі одягли на плечі рюкзаки і бадьоренько попрямували по стежці до дороги, що вела до Східної гавані.

День був чудовий. Тепле сонечко, пробиваючись крізь листя Сріблястого лісу, розкидало по стежці яскраві золотисті відблиски. На тонких павутинках іскрилися прозорі крапельки роси. Строкаті метелики безтурботно кружляли в чарівному танці, проводжаючи невгамовних мандрівників, які весело крокували, співаючи жартівливу пісеньку про непосиду:

З ранку в мене є турботи –

Я беруся до роботи:

Швидко книжечку повчив,

Братуся причепурив.

Трохи квіти поливав,

В діжці кошеня купав,

Підсолив на кухні кашу,

Подражнив сусідку нашу,

З гиндичатком погулявся,

Потім до ріки подався –

Ледве там не захлинувся,

Знов до хати повернувся.

До зозулі завітав,

Цуценятко годував,

Розважав старого діда…

То чому ж я непосида?!

На узліссі цікаврики зустріли своїх давніх приятелів – рожевих поні. Дізнавшись про те, куди відправляються друзі, поні люб’язно запропонували відвезти їх в місто мореплавців.

Ну звичайно ж, скакати верхи на легконогих рожевих поні набагато веселіше, ніж просто йти пішки, і до того ж це швидше. Дрібно стукали маленькі копитця по рівній дорозі, несучи непосидючих цікавриків до нових пригод.

 

Брегон – мореплавець

До вечора друзі прибули до Східної гавані. Подякувавши рожевим поні і попрощавшися з ними, цікаврики попрямували до будинку Фінлі. Клайм з поважним виглядом крокував попереду, показуючи дорогу, і вітався зі знайомими мореплавцями.

Фінлі з радістю прийняла гостей і, змусивши їх помитися з дороги, тут же всадовила до столу. Ельфіна мала славу відомої майстрині по частині приготування всілякої смакоти і солодощів. Побачивши великий кремовий торт, який, наче вежа, височів в центрі столу, Брегон відразу пустив слинки. Він швиденько видерся на стілець і почав наминати за обидві щоки все, до чого тільки міг дотягнутися.

– Егей, Брегоне – ненажера! – гукнув його Клайм. – Стіл не проковтни!

– Брегончику, дивись, щоб тобі погано не стало, – занепокоїлася Таффі.

– Мені-мня-мне… – прошамкав щось невиразне цікаврик, запихаючи в рот черговий шматок торта.

– Що ти сказав?

Брегон дожував, запив чаєм, а потім, полегшено зітхнувши, повторив:

– Не стане… мені буває погано тільки тоді, коли я довго не їм солодкого!

– Ну ти й ласун! – зі сміхом вигукнула Фінлі. – Але не хвилюйся, в цьому будинку для тебе завжди знайдеться що-небудь смачненьке.

Брегон прихильно кивнув, перевів дух і знову присунувся до столу.

Незабаром прийшов чоловік господині – капітан Хендсвел. Він приєднався до друзів. Розмови, жарти і спогади затягнулися до півночі. Брегон вже куняв і сонно кліпав віями, коли капітан оголосив про те, що пора давно спати.

– Завтра з ранку підете зі мною на корабель, будемо готуватися до плавання.

Він підійшов до Таффі і, поцілувавши її в щічку, ласкаво сказав:

– А тобі, маленька рукодільниця, величезне спасибі за подарунок! Я, зізнатися, такої гарної сорочки ніколи раніше не бачив. Якоря на ній, як справжні. Розумниця!

Таффі від задоволення зашарілася, як троянда. Вона зніяковіло посміхнулася і скромно опустила очі. Але з усього було видно, що похвала бувалого моряка їй приємна.

Коли вже всі поснули, Клайм тихенько вибрався з ліжка і підійшов до відчиненого вікна.

На темному небі весело переморгувались яскраві зірочки, відбиваючись у водах Великого океану перлинним розсипом. Біля причалу тихо-тихо плескалися ледачі хвилі, обережно похитуючи кораблі. Густо темніли стрункі щогли, відпочиваючи після тривалих мандрів. У далекого виходу з затоки рівномірно спалахував і гаснув надійний вогонь маяка. Тихо було в сплячому місті, і лише невгамовні цвіркуни щосили цокотіли в заростях квітучої шипшини.

– Дуже мені цікавенько… – прошепотів Клайм. – Що ж чекає нас на Острові розмовляючих птахів? Ех, швидше б вже в плавання…

Він знову забрався в ліжко і, взявшись мріяти про нові пригоди, не помітив, як і заснув.

Решту залишившихся днів до відплиття друзі працювали на кораблі Хендсвела, не покладаючи рук. Вони драїли палубу, начищали до блиску численні ручки і поручні, і звичайно ж дошкуляли мореплавцям нескінченними питаннями. Капітан призначив Таффі на камбуз помічницею кока – так звуть корабельних кухарів. А камбуз – це кухня на кораблі.

Нарешті настав довгоочікуваний день. Хендсвел віддав команду підняти вітрила, і судно вирушило в дорогу. Проводжаючі з причалу напучували мореплавців добрими словами, за стародавнім звичаєм бажали їм сім футів під кілем і попутного вітру.

Дивлячись на Фінлі, що лишилася на березі, Брегон сумно зітхнув.

– Чого це ти зітхаєш? – поцікавився Клайм.

– Як же мені не зітхати, якщо пані Фінлі залишилася на березі… Тепер мені не бачити її смачних тістечок до тих пір, поки ми не повернемося.

– Нічого, Брегончику, – заспокоїла його Таффі. – Ми ж повернемося, а за час подорожі ти апетит нагуляєш.

– Навіщо ж мені його нагулювати? Він у мене і так завжди є, – невдоволено буркнув Брегон.

Корабель плавно ковзав по водних просторах, з шипінням розрізаючи блакитні хвилі. Жваві дельфіни супроводжували його, грайливо вистрибуючи з води.

– Агов, Брегоне, давай заліземо на щоглу – подивимося, чи не видно ще острів, – запропонував Клайм і першим поліз наверх.

Брегон негайно послідував за ним, а Таффі відправилася допомагати коку готувати обід.

Клайм забрався в оглядову бочку, закріплену на верхівці щогли, і допоміг Брегону. Обійнявшися як справжні мореплавці, вони почали вдивлятися в морську далечінь. Але незабаром їм це набридло. Навколо, скільки сягало око, виднівся лише океан.

– Піду-но я, мабуть, вниз, – вирішив Клайм. – Навідаюся до камбузу.

Він вибрався з бочки і спритно спустився по канатах уздовж щогли. Брегон вже перекинув ногу через край бочки, збираючись зробити те ж саме. Але тут його погляд упав вниз, і він злякано відсахнувся. Палуба здалася такою далекою, що Брегону стало страшно.

– Егей, там в бочці! – весело гукнув його Клайм. – Злазь швидше, а то на обід запізнишся!

Брегону було соромно зізнатися в боягузтві, тому він вирішив трошки схитрувати.

– Щось мені не дуже хочеться, – червоніючи, відповів він. – Я краще тут посиджу, на свіжому повітрі.

– От тобі й на! – здивувався Клайм. – Де це таке бачено, щоб Брегон від обіду відмовився?!

Він підозріло примружився і поцікавився:

– А не злякався ти часом висоти, братику?

– Ні-ні, що ти! – запротестував Брегон, червоніючи ще більше. – Просто мені тут дуже подобається…

Клайм в сумніві похитав головою, але сперечатися не став.

– Ну як хочеш! – вигукнув він.  – Тільки потім не скаржся, що залишився голодним!

Брегон залишився на самоті. Йому було страшно і соромно, а ще дуже шкода самого себе. Вчепившись руками в край оглядового бочки і висунувши над ним ніс, він тихенько скавулив:

– Завжди мені не щастить… Клайм що-небудь вигадає, а на мене всі шишки валяться! Сидів би собі внизу і горя не знав, так ні ж – поліз вгору на свою голову! Тепер буду сидіти в цій безглуздій бочці, як ворона в гнізді, поки з голоду не помру…

Через деякий час прибігли Клайм і Таффы. Вони почали благати Брегона спуститися вниз – покуштувати свіжоспеченого рибного пирога і поласувати тортом зі збитими вершками. Слідом за ними підійшов Хендсвел.

Незабаром на палубі зібралася вся команда, умовляючи і спокушаючи цыкаврика всілякими солодощами і обіцянками, але все було марно. Брегон навіть не озивався. Він сидів на самому дні бочки, зіщулившись у грудочку, і тихенько плакав.

Тоді Хендсвел сам забрався по щоглі нагору. Він обв’язав Брегона мотузкою і спустив його вниз.

Тільки-но ноги цыкаврика торкнулися палуби, як сльози негайно висохли на його щоках. Він шумно потягнув носом і, не кажучи ані слова, помчав на камбуз, навіть забувши відв’язати мотузку, на якій його опустили вниз. Вже дуже сильно йому хотілося спробувати рибний пиріг і, звичайно ж, вершковий торт!

Дивлячись на Брегона, всы так і покотилися зо сміху.

– Мабуть, здорово зголоднів наш мореплавець! – зареготав капітан. – Бач, як поспішає за пирогом, тільки п’яти виблискують!

 

Таємна галявина

Наступного ранку корабель мореплавців пристав до Острова розмовляючих птахів. Вся команда зійшла на берег і відправилася у банановий гай.

Моряки несли на плечах великі плетені кошики і весело співали пісні. Останніми крокували цікаврики. Вони захоплено крутили головами, розглядаючи пишні зарості чагарнику, всипані незвичайно величезними квітами найрізноманітнішого забарвлення.

Несподівано увагу друзів привернуло якесь невиразне бурмотіння, що доносилося з-за найближчого куща.

– Ходять тут ці… як їх там? Ну, ті, що на двох ногах… забула… Ах ти, клятий склероз! А вони ще шумлять, як на зле, спати не дають… – бурчав хтось скрипучим голосом.

Клайм тут же став на карачки і поліз в кущі, примовляючи:

– Цікавенько… дуже цікавенько, хто це у нас тут розмовляє?

Таффі з Брегоном, не змовляючись, пішли за ним.

Пролізши крізь чагарник, друзі опинилися на маленькій галявині, посеред якої височів розлогий в’яз. На його найнижчій товстій гілці, гріючись в сонячних променях, сиділа велика птаха. З першого погляду було видно, що вона дуже стара. Їй було аж ніяк не менше двохсот років, а то й тисячі. Підсліпувато мружачись і сонно кліпаючи білими очима, вона переступила з лапи на лапу, втомлено зітхнула і задрімала.

Оце так пташка! – захоплено прошепотів Брегон. – Якраз для моєї клітини…

– Звичайно, – підтримала його Таффы, непомітно підморгуючи Клайму. – Тільки мені здається, що ти б дуже швидко схуд…

– Чому це?

– А тому що для того, щоб прогодувати таку пташку, тобі доведеться віддавати їй свій сніданок, обід і вечерю, – посміхнувся Клайм.

– Ні, мабуть, добре, що клітина дома залишилася, – вирішив Брегон.

Тим часом велика птаха почала похропувати уві сні. Вона сиділа настовбурчившися і звісивши голову донизу, ледь не чіпляючись загнутим дзьобом за гілку.

Клайм голосно кахикнув, намагаючись привернути її увагу.

Пташина стрепенулася від несподіванки, злякано витріщила очі і хрипко закричала:

– Га?! Що?! Хто тут?

– Це ми, цікаврики! – гордо оголосив Клайм.

– Ці… хто?  – здивовано перепитала птаха, короткозоро мружачись на незнайомців.

– Ці-кав-ри-ки, – старанно вимовила Таффі по складах. – Це Клайм і Брегон…

– А це – Таффі, – продовжив Клайм. – Тепер дозвольте дізнатися ваше ім’я?

Пташина розгублено моргнула і дурнувато перепитала:

– Моє?

– Ясна річ, – буркнув Брегон. – Своє я і сам знаю.

Птаха задумливо схилила голову набік.

– Крі… Грі… або, може, Брі… – забурмотіла вона. – Ніяк не згадаю… слероз мене вже зовсім замучив…

– Ех, ти, соня! – глузливо сказав Брегон. – Дрімаєш цілими днями на сонечку – так все на світі можна забути…

– Ура-а! Згадала! – радісно закричала птаха. – Моє ім’я -Дрімлюга!

– Про це можна було здогадатися, – добродушно посміхнулася Таффі.  – Скажіть, будь ласка, шановна Дрімлюго, куди поділися інші птиці? Ви – перша, кого ми зустріли на цьому острові, з тих пір, як пристали до берега.

Пташина зістрибнула з гілки на галявину і почала ходити перед цікавриками з поважним виглядом. Кумедно погойдуючись з боку в бік, вона почала розповідати:

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Казки Кремезних гір”
Анатолій Валевський

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: