Овез Ялта

Були собі колись давно чоловік та жінка, і мали вони сина Овеза. Вже й парубком став, а з хати не виходить— лежачи об’їдає старих батьків. Це вже йому й вісімнадцять сповнилося, а він ані за холодну воду. Через те й дали прізвисько Ялта — лежень, мовляв.
Тільки настав час, коли вже несила було знести людський глум, і Овез Ялта надумав ось що вчинити: «Усі люди щось роблять. А я теж людина. Мабуть, недобре, що я лежма лежу. Ну піду я з караваном до іншого міста та зароблю грошей».
Пристав Овез до купців і помандрував з ними світ за очі. Довго йшов той караван чи ні, а приїхали одно¬го дня купці до чужого міста. Відпочив Овез, а вранці пішов на базар шукати роботи.
Аж це йде якийсь купець базаром та й гукає:
— Хто найметься до мене, тому платитиму нечесних грошей — тисячу тенгне , а чесних — одне тенгне! Хто найметься, ходи сюди!
Підійшов до нього Овез та й найнявся за одне тенгне чесних грошей на місяць. Минув місяць — віддає йому купець зароблене тенгне. Пішов Овез на базар запитати, чи ніхто не їде в його рідне село. Аж чує, лаштується туди той самий караван, з яким він сюди приїхав. Кинувся Овез по крамничках, щоб накупити гостинців батькам, тільки ж за одне тенгне ніхто нічого доброго не продавав, саму лише кішку. Купив Овез ту кішку та й просить караван-баші, щоб передав батькам. Зав’язав той кішку в торбину та й повів караван у дорогу. А Овез лишився працювати далі.
Пройшов караван чималенько шляху та й зупинився в одному місті перепочити. А там розвелося стільки мишей, що навіть у казан з юшкою падали. І не було в усьому місті жодної кішки. Дізналися мешканці того міста, що у караван-баші є кішка, й почали благати, щоб він їм продав її.
На що караван-баші відповідав:
— Ця кішка не моя. Це мені один чоловік доручив, щоб я відвіз її до нього додому.
Тоді зібралися найстаріші люди міста й запропонували караван-баші:
— Чоловіче добрий, віддай нам кішку, а ми насиплемо тобі повну торбу золота.
Віддав їм караван-баші кішку й, забравши торбу золота, повіз батькам Овеза.

А Овез пронаймитував у свого хазяїна ще один місяць і знову заробив одне тенгне. Пішов на базар, щоб купити додому якийсь подарунок, але так нічого й не виходив. Протинявшись даремно, купив на своє тенгне пса. Вирішив, що завтра знайде чоловіка, який ішов би в їхнє село, і передасть батькам того пса. А поки що уклався спати. Прокидається Овез уранці та й бачить, що біля нього корчиться величезний дракон.
— Агей, юначе,— промовив він до Овеза,— я єдиний син падишаха драконів. Багато років минуло, як я посварився з батьком. Якщо ти помириш мене з ним, то всі твої бажання здійсняться, а ні—я тебе з’їм.
Овез так перелякався, що й не знав, як йому вчини¬ти. Нарешті відповів:
— Гаразд, я помирю тебе з батьком.
Та й пішов за драконом. Кілька днів мандрували вони вдвох, аж поки дракон не сказав:
— Дорогою траплятимуться нам здоровенні змії — ти їх не бійся. Якщо я з тобою, нічого лихого те гаддя тобі не заподіє. Коли ж помириш мене з батьком і він запитає, як тобі віддячити, то зроби так, як я навчу. Є в мого батька перстень, який виконує будь-які забаганки. Отого перстня ти й проси в батька. Нічого не бери, що б він тобі не пропонував, тільки перстень. »
— Ось син падишаха!
Нарешті прийшли вони до падишаха, чемно привітали його, і Овез почав:
— О падишах! Ти господар безмежного краю — навіщо тобі сваритися з одним-єдиним сином? Падишах сам повинен мирити тих, хто ворогує, а тому й тобі годилося б негайно помиритися зі своїм сином.
Почувши такі слова, падишах драконів одразу ж помирився з сином. Усі страшенно пораділи і влаштували веселий бенкет на три дні і три ночі.
Минуло ще кілька днів, протягом яких Овеза вітали й шанували, мов найдорожчого гостя. Нарешті він захотів повернутися назад, і падишах драконів сказав:
— Ти вчинив мені таке добро — я теж хочу тобі віддячити. Що хочеш, те й проси.
— Я хочу, щоб ти був здоровий, та й тільки. Кажуть, правда, ніби у тебе є один перстень. Якби ти мені його дав…
Почувши таке, падишах драконів тяжко зажурився. Жаль було йому цього перстня, та все ж таки віддав його Овезові. А юнак попрощався з драконами й пішов додому.

Зустрівшись із батьком та матір’ю, Овез розповів їм усю свою пригоду, а потім наказав персневі, щоб привів до нього продану кішку.
Після цього попросив матір, щоб пішла посватати за нього падишахову дочку. А падишах цього краю був лютий і свавільний, тож Овезова мати боялася йти до нього.
А син усе благає: «Іди, мамо! Хоч би який калим він запросив, я все виплачу».
Багато хто вже сватався до падишахової доньки, але як тільки падишах казав, який він хоче калим, усі йшли ні з чим.
Овезова мати, ні жива ні мертва, підступила до падишаха й розповіла, чого прийшла. Як побачив падишах таку убогу сваху, то аж закричав од люті. І щоб ніхто більше з бідняків не потикався до нього й на поріг, загадав Овезовій матері таке:
— Щоб завтра на ранок стояла отут кам’яниця на чотири кути і вся в золоті. На кожному куті — по золотій оселі, а в них: у одній — весна, в другій — осінь, у третій — літо, а в четвертій — зима. Зробить твій син усе це — забере мою дочку, а як ні — хай прощається з життям.
Вислухала все це Овезова мати та й пішла додому, вбита горем.
— Ну як, мамо, на коні чи під конем? — зустрічає її син.
— Ой, добра б йому не було, такому коневі! Падишах такий калим запросив, що де вже там подужати! І ще сказав, що коли його наказ не виконаємо, то всіх нас згубить.
— Не журися, ненько,— одказує Овез,— нічого нам падишах не заподіє, швидше ми з нього душу витрясемо. Зараз ми набудуємо всього, чого забажав падишах, і навіть більше.
Він загадав персневі, і все було зроблено, як того жадалося. Одружився Овез із дочкою падишаха, і люди гуляли на весіллі сім днів і сім ночей — так щедро розіслав молодий весільну скатертину.
А падишах усе дивувався та думав: «Душею присягаюся, що тут щось не те. Кілька падишахів не могли виплатити мені калим, а злидар узяв та й заволодів моєю дочкою. Що це таке?»

Дочка падишаха добре знала свого батька, а тому й каже чоловікові:
— Недаремно кажуть: «Дві баранячі голови в одному казані не варяться». Мій батько не дасть тобі спокою, а весь час думатиме: «Яким чином простий парубок заволодів моєю дочкою?» І не буде нам через нього життя. Давай оселимося по той бік річки!
Послухався Овез дружини, забрав із собою кішку та пса й загадав персневі, щоб поселив їх на тому березі. Там вони й стали жити.
А до падишаха вже дійшла чутка, що Овез має чарівного перстня. Ото й оголошує падишах:
— Хто здобуде перстня, тому дам багато золота.
Почула про це одна старезна баба та й погодилася.
— Я,— каже,— дістала б того чарівного перстня, якби мене перевезли на той бік річки.
Наказав падишах слугам, і вони перевезли бабу. А та лягла на березі річки неподалік від Овезової оселі й стала стогнати. Невдовзі побачив її Овез та й питає:
— Як же мені,— каже стара,— не тужити, коли мою єдину, мою кохану дитину вбили падишахові слуги! А мене завезли по цей бік річки, і я тепер не знаю, куди мені йти, що робити.
— Ходіть, бабусю, до нас,— сказав Овез,— будете жити з нами. Допомагатимете моїй дружині, вона все скаржиться, що самій нудно. Це нічого, що ви вже старенькі.

Стала баба жити у них, і Овез з дружиною звикли до неї. Одного дня Овез поїхав на полювання, а баба й каже його дружині:
— Криється від тебе твій чоловік, мабуть, не любить. Якби любив та вірив, то дав би тобі свого гарного перстня.
І все краяла молодій жінці серце отакими розмовами. Ото якось повернувся Овез із полювання, а дружина й просить:
— Дай мені поносити твого перстня.
Дав їй Овез, тільки наказав:
— Дивися, бережи його.
Наступного дня пішов Овез знову на лови, а стара побачила перстня та й каже:
— Давай я нагрію води та покупайся. Така молода жінка, як ти, повинна чепуритися.
Коли вода нагрілася, Овезова дружина скинула з пальця перстня й поклала його на ковдру. Стара це помітила, адже їй тільки цього й треба було. Тільки жінка відійшла, стара вхопила перстня, надягла його на палець й крикнула:
— О, чарівний перстню! Вбий Овеза на смерть, а його жінку до напівсмерті, мене ж постав перед падишахом!
Так усе й сталося. Погана баба зняла з пальця перстня, віддала його падишахові й, забравши золото, пошкутильгала додому.
Надумали тоді пес та кішка дістатися того берега й пошукати Овезового перстня. Сіла кішка собаці на спину, й вони попливли річкою на той берег. Незабаром вони вже знали, що перстень тепер у падишаха.
— Друже песику,— сказала кішка,— ти посидь надворі, а я пролізу в палац і пошукаю перстня.
Залишився собака на вулиці, а кішка залізла прямісінько в покої, де спав падишах, і сіла навпроти нього. А падишах спав, сховавши перстня у себе під язиком. Сидить кішка та й думає, як би їй перстня дістати, аж тут мишка шаснула повз неї. Кішка мерщій за нею. Упіймала й каже:
— Я відпущу тебе, якщо ти зробиш так, щоб падишах пчихнув.
Пообіцяла мишка. А тоді плиг на падишаха й, сіла прямо перед носом, засунула хвостика йому в ніздрю. Падишахові залоскотало в носі, і він так пчихнув, що перстень вилетів з рота. Кішка схопила його й чимдуж утікати. А падишах прокинувся й зарепетував:
— Ой-ой! Пропав мій перстень!
Та ба, було вже пізно.
Прибігли кішка з собакою до річки.
— Кицю, люба, дай перстня мені,— сказав пес.
— Ні, друже песику,— відповідає та,— ти впустиш його у воду, і як я потім знайду його?
Але пес так просив, що кішка змушена була віддати. Узяв пес того перстня та й сховав під язиком, а потім посадив собі на спину кішку, й вони попливли до оселі Овеза. Та поки пес плив, то зовсім забув, що в нього в роті перстень і, ковтаючи воду, випустив його в річку. — — — Друже песику, давай перстня.
Згадав собака про перстня, покрутив язиком у роті та й каже:
— Кицю, люба, а перстня немає. Мабуть, я випустив його, коли пив воду.
— Та й накоїв ти лиха-біди! Не хотіла я давати тобі перстня, а ти не послухав — тепер уся наша праця марно пропала! Адже у нас не вистачить сили вибрати всю воду з річки та обнишпорити дно. Що нам тепер робити? — дорікала йому кішка.
Зажурилися обоє, що загубили перстня,— і пес, і кішка. Нарешті собака каже:
— Кицю, люба, адже кажуть: «Тисяча смутків і одного діла не зробить». Давай краще ловити рибу та шукати в них у шлунках, може, й знайдемо.
Так вони й зробили. Стали рибу ловити та їсти, аж поки в середині однієї рибини кішка не знайшла перстня.
Зраділи кішка з собакою. Промовивши: «Хто старається, тому віддячиться»,— вони віднесли перстня дружині Овеза. А та наказала перстню:
— Зроби так, щоб я й Овез були знову живий й здоровий і щоб мій чоловік прибув негайно до мене.
В ту ж мить Овез опинився перед дружиною, живий і здоровий, ніби заново на світ народився. Дружина розповіла йому про злу бабу та про те, як їм допомогли кішка з собакою.
— Я чув від старих людей: на світі найдорожче те, що зароблене чесною працею. Це щира правда. Кішку й собаку я викупив за чесно зароблені гроші. Отже я пишаюся моїми друзями, вони віддячили мені добром,— промовив Овез, а потім наказав персневі: —Ти повинен знищити падишаха та його візирів і вояків, а також підступну бабу. А всі мої родичі й друзі хай переїдуть сюди.
Перстень виконав усе це якнайкраще. А тоді Овез із молодою дружиною запросили всіх родичів та друзів їсти-пити й веселитися.
І була друзям радість, а ворогам — лихо.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 9

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Туркменські народні казки”
Переклад – Г. Халимоненко
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: