ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Падишах і три бідняки

Туркменські народні казки

Був собі колись давно падишах. Дуже пишався він своєю справедливістю та щедрістю і любив казати про себе:
– Де ще є у світі падишах, справедливіший і милостивіший за мене? І хіба є в моєму народі хоч одна людина, незадоволена мною?
– А все ж цікаво знати, що вони думають про мене, хоч справедливішого падишаха за мене у світі не знайти! – вигукнув якось він і став з того вечора переодягатися в просте й ходити між простими людьми.
Одної пори, коли люди вже сплять, а собаки дрімають, підійшов падишах до чиєїсь оселі й почув шепотіння. Прислухався, аж це говорять про нього. Став падишах дослухатися до тієї розмови, а то троє друзів говорили – Аман, Шакурбан та Йоламан. Були вони бідні, і кожен говорив про своє бажання, не знаючи, що їхні слова чує падишах.
– Кажуть, що наш падишах справедливий і щедрий, все роздає. Та хіба віддасть він мені свою улюблену дружину? Якби він зробив це, то я повірив би, що наш падишах щедрий,– сказав Аман.
Потім озвався Шакурбан:
– А мені оце якби дав падишах торбу золота й срібла та ще й коня в збруї, то і я повірив би, що він щедрий.
А Йоламан і каже:
– Дурні ви, то й верзете казна-що. Хіба ж не знаєте приказки: «Як покладатися на негідного, то краще втопитися». Мені батько заповів таке: «Найсолодший хліб той, що зароблений своєю працею». Через те не хочу я кланятися падишахові та випрошувати у нього дарунки. Краще зароблю своєю працею. Не треба мені чужого багатства, бо падишахові скарби – то людські сльози. Хіба ж ви цього не знаєте?

Вислухав падишах розмову трьох приятелів та й пішов додому. Уранці кличе свого візира й наказує йому:
– Там-то й там-то є троє людей. Хутко приведіть їх до мене.
Візир знайшов трьох приятелів і привів їх до падишаха. А той прикликав друзів ближче й наказує:
– Ну ж бо, розповідайте, про що ви вчора говорили!
Здивувалися друзі, глянули один на одного та й думають: «Це ж падишах підслухав наші балачки, краще вже розповідати все як є».
– О падишах,– перший почав Аман,– я сказав таке: «Коли наш падишах і справді щедрий, то він віддасть мені свою улюблену дружину».
Потім заговорив Шакурбан:
– Я сказав, що коли падишах щедрий, то він дасть мені торбу золота й срібла, та ще й коня в збруї.
А наостанку промовив Йоламан:
– Я говорив, що мені нічого не треба просити у падишаха, бо чужого добра не хочу. Я зароблю на себе своєю працею.
Віддав падишах свою улюблену дружину Аманові, дав золота, срібла й коня Шакурбанові, а Йоламана звелів прогнати.
Вийшли за місто Аман із своєю жінкою та Шакурбан з конем і повною торбою золота й срібла, коли це здибався їм Йоламан. Ото й мандрують вони втрьох. Шакурбан верхи на коні, а Йоламан та Аман із жінкою пішки. Довго йшли і так стомилися, що вирішили відпочити. Аман і радиться з жінкою:
– А що, чи не спекатись нам Шакурбана? Адже нам потрібен кінь, щоб не йти пішки, та й гроші.
Жінка йому й одказує:
– Який я тобі порадник? Проси допомоги в Йоламана, адже сам ти Шакурбана не здолаєш.
А Шакурбан підслухав цю розмову та й думає: «Коли він прийде, щоб мене вбити, я сам його вб’ю, а жінку заберу собі».
Пішов Аман до Йоламана й каже:
– Друже, я хочу спекатись Шакурбана, може, ти допоміг би?
А Йоламан відповідає:
– Ні, я на таке не пристаю.
Увечері, коли всі полягали спати, лежить Аман та й думає: «Отже спекаюсь я Шакурбана». А той, знаючи, що його хвилини лічені, і собі надумав: «Я сам його порішу, ще й жінку заберу!» Поклав біля себе що треба, прикинувся, буцім спить, а сам чекає. Опівночі Аман схопився й думає: «Це ж він заснув уже». Тихо скрадається до Шакурбана. Тільки вдарив його, як у відповідь дістав те саме. Так вони одночасно й померли.

А жінка бачила все та й подумала: «Тепер я беззахисна. Хто йтиме, забере й коня, і золото, і мене в неволю. Піду до Йоламана».
Приходить до нього та й каже:
– Їх немає в живих; залишилися і гроші, і кінь. А я геть беззахисна. Забери всю здобич, візьми мене за жінку, та поїдьмо геть.
А Йоламан їй відповідає:
– Не треба мені здобичі, не візьму й тебе. Я зароблю на себе, а жінку візьму собі таку, яка вміє працювати.
– Та ні,– сказала жінка,– гроші й кінь таки ж не здобич, а просто речі без господаря, отже ти не бійся. Кому їх і взяти, як не тобі? Та і я донька бідняка і добре знаю, що таке праця.
Послухався Йоламан жінки, забрав її і все багатство та й їдуть собі. Коли це під’їжджають до міста. Зупинилися вони в одного багатого чоловіка. А цей багатий мав десятирічного сина, такого кволого, такого худого, як палиця. А принесли йому зварене ягня і велику перепічку, то він з’їв усе враз. Побачив це Йоламан та й питає здивований:
– Що це таке, пане хазяїне, що твій син блідий, як полотно, хоч з’їдає зараз ціле ягня?
Багатій і відповідає:
– О гість, це хлоп’я – єдина моя дитина. Вже сім літ, як він захворів. І відтоді я тільки те й роблю, що скликаю лікарів та показую їм дитя. Вже немає таких ліків, яких би не давали синові, та все дарма. Я витратив на лікарів половину мого маєтку, та коли б трапився такий, що вилікував би мою дитину, я віддав би йому все своє добро, навіть останній шматочок хліба.
Довго думав Йоламан, як допомогти бідолашному батькові та його нещасному синові, тільки нічого не надумався.
А цей хворий хлопчик мав свій будинок. Щовечора хтось сідав біля нього й розповідав йому баєчки, поки хлоп’я й засинало.
Почув про це Йоламан і попросився посидіти біля малюка та розповісти йому якусь пригоду.
Хлопчикові так сподобалися Йоламанові оповідки, що він і заснув з розкритим ротом. А Йоламан не пішов з кімнати, а приліг поруч.
Коли це з рота дитини виповзла біла гадюка й полізла по підлозі до казана з водою – витягнула шию й почала, мов собака, хлебтати воду.
Аж із щілини в стіні виповзла раптом чорна гадюка і теж туди,– та й посварилися. Чорна, розлютившись, прошипіла:
– Гадаєш, що тебе не можна знищити? Якби хто не дав хлопчикові їсти цілий день, а тоді напоїв його витриманим сім літ, не процідженим у семи глеках вином, то тобі кінець був би.
Тоді й біла гадюка засичала:
– Відомо ж, як і тебе знищити. Якби хто пробив цю щілину дужче та напхав туди гнилої соломи, що пріла сім літ, а тоді підпалив, то й ти задихнулась би. А в тебе ж є сім дзбанів коштовного каміння ще й куманець золота – ото все мені лишилося б!
Гадюки ще посичали трохи, а потім біла залізла в хлопчика, а чорна в щілину.

Устав Йоламан вранці та й каже багатому хазяїнові:
– Бай-ага, а що, коли я спробую вилікувати твого хлопчика?
– Добре,– відповідає той,– спробуй. Тільки хто вже не лікував його, а все дарма. Побачимо, що в тебе вийде.
– Чи не дістав би ти, хазяїне, вина, витриманого сім років?
– Чому ні,– каже багатій,– дістану.
Та й приніс Йоламанові такого вина. Став Йоламан напувати хлопчика. Цілу ніч дитя пролежало непритомне, а вранці схопилося й почало стрибати, хоч досі й на ногах не могло встояти. Личко зашарілося, ніби хлопчик ніколи й не хворів.
– Проси ж у мене,– сказав багатій,– що тобі забагнеться, хоч і все моє багатство.
– Хай твоє багатство буде тобі, живи собі на щастя, подаруй мені тільки оцей дім,– відповів Йоламан, показуючи на будинок, в якому жив хлопчик.
Багатій з радістю віддав Йоламанові той дім, і він зробив більшу щілину, напхав туди гнилої соломи, яка пріла сім літ, і підпалив її. Цілу ніч тліла солома, а вранці зазирнув Йоламан у щілину, аж у попелі лежить мертва чорна гадюка. Розколупав Йоламан щілину ще дужче й дістав сім дзбанів коштовного каміння ще й куманець із золотом.
Так він став дуже багатим. Живе собі та сиротам допомагає, за що назвали його люди «Щедрий Йоламан».

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 10

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Туркменські народні казки”
Переклад – Г. Халимоненко
Видавництво: “Веселка”
Київ, 1979 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: