TOU

Падишахова мисочка

Таджицькі народні казки

Один падишах правив великою країною. І була в того падишаха чарівна мисочка: візьме її в руки – з неї цілий десяток зробиться, поставить на полицю – знов одна.

Якось та мисочка випала володареві з рук і розбилася. Тяжко зажурився падишах, а тоді звелів своїм посланцям їхати по містах і селах скликати гончарів. А коли посходилися до палацу найкращі майстри, сказав їм:

– Розбилася моя найулюбленіша мисочка. Даю вам сорок днів і ночей. Як не зробите мені другої такої, постинаю всім голови з плечей.

Засмутилися бідолашні майстри. «Оце вже нам не буде спасу»,– казали безнадійно, бо ніхто з них навіть не уявляв, як робити мисочку.

Був серед них старий сивий майстер, гончарював із семи років, але й той не знав секрету мисочки. Пішов він у зажурі міською вулицею, й сльози котилися по зморшкуватому обличчю – шкода людей, пропадуть ні за що. Коли це з одного двору виходить хлопчина у благенькій одежині й питає:

– Чого ви, дідусю, так гірко плачете?

– Як же мені, хлопче, не плакати, коли за сорок днів падишах вигубить усіх гончарів, і я теж гончар.

– А чим вони завинили перед ним? – питає хлопець.

– Розбилася його найулюбленіша мисочка, і володар звелів нам за сорок днів зробити нову, таку саму. А цього не зуміє жоден із нас.

– Нема чого журитися, дідусю! – мовив хлопець. Аби стільки клопоту. Візьміть мене до себе й доручіть мені цю справу.

У старого гончаря трохи відлягло од серця, і він повів хлопця до себе додому. Той оглянув його майстерню й сказав:

– Славна у вас гончарня, дідусю. Тепер мені треба доброї глини. Сходіть до Червоногори, Жовтогори та Чорногори й привезіть із кожної на віслюкові глини.

Гончар узяв трьох віслюків і зробив усе, як було сказано. Хлопець змішав глину, десять днів і ночей розминав її, відтак замкнувся в майстерні й звелів дідові, аби не турбував його три дні й три ночі. А через три доби відчинив двері й покликав старого майстра. Той зайшов і побачив не одну, а цілий десяток мисочок – одна від одної краща.

Зрадів гончар, узяв мисочку й хотів був уже нести падишахові, та хлопець спинив його.

– Не поспішайте, дідусю. Доки не сповниться тридцять дев’ять днів, до падишаха не йдіть, і візьмете не одну, а дві мисочки. Спершу одну віддасте, а як він вам не повірить,– дасте й другу.
Сорокового дня приходить майстер до падишахового палацу, а там уже зібрались усі гончарі. Голови їхні похнюплені, туга в очах. Аж ось із покоїв вийшов сам володар із своїми візирами та радниками й питає:

– Ну, хто зробив і приніс мені мисочку?

Усі мовчать.

– Я питаю, хто зробив і приніс мені мисочку?! – гукнув падишах.

– Я, – озвався старий гончар, дістав з-за пазухи одну мисочку й подав володареві.

Узяв падишах мисочку, а з неї враз зробилося десять. Та володар замість того, щоб зрадіти, розгнівався, напосівся на гончаря:

– Де ти взяв це, старий собако?

– Сам зробив.

– Гей, люди,– гукнув падишах,– я мав дві мисочки. Одна розбилась, а друга лишилась у скарбниці. Якщо та мисочка на місці, то цю справді зробив оцей майстер. Якщо нема, значить, старий пес украв звідти мою мисочку й приніс сюди. Візири, підіть до скарбниці й гляньте, є там мисочка чи нема?

Незабаром візири повернулися й сказали:

– Скарбницю обікрали злодії й забрали вашу мисочку.

Ще дужче розгнівався падишах. Прикликав до себе катів і гукнув їм:

– Гей, кати, хапайте цього старого злодюгу й зітніть йому голову, щоб не крав більше!

Гончар тільки всміхнувся на те.

– Тебе зараз мають скарати, чого ж ти радієш? – спитали його візири.

– О володарю нашого краю, скільки мисочок було у вашій скарбниці? – звернувся гончар до падишаха.

– Я ж сказав – одна!

– Гаразд, якщо перша мисочка ваша і я її вкрав, то де взялась оця? – мовив старий майстер, видобув з-за пазухи другу мисочку й подав падишахові.

З неї враз зробилося десять. Володар і візири знетямилися.

А старий гончар сховав обидві мисочки за пазуху й подався з палацу.

– Ловіть його! – схаменувся нарешті падишах.

Візири й кати завернули майстра.

– Люди,– мовив володар,– тут щось не так. Скажи правду, старий, як ти зробив ці мисочки?

Гончар мовчав. Падишах одразу здогадався, що то не його робота, й звелів:

– Піди й приведи того, хто їх зробив!

Прийшов майстер додому й оповів хлопцеві все, як було.

– Не журіться, дідусю,– відказав на те хлопець.– Підіть і скажіть падишахові таке: «Мисочку зробив Устоносир, він у мене вдома. Якщо хочете його побачити, простеліть від вашого палацу до моїх воріт килимову доріжку, пришліть майстрові доброго коня й пишний одяг, і він приїде до вас».

Почув володар ім’я Устоносира й мовив:

– Ту мисочку, що розбилася, зробив якраз Устоносир. Майстер той, правда, вже помер, але коли живе його син і син удався в батька, то він нам дуже потрібний.

Падишах звелів простелити до гончаревих воріт оксамитову доріжку й послати юному майстрові доброго коня й пишний одяг. Устоносирів син убрався в нове, сів на скакуна й прибув до палацу. Володар зустрів його з почестями, посадив поруч себе й сказав:

– Призначаю тебе старшим над усіма ремісниками і майстрами нашого краю.

А Устоносирів син йому й одказує:

– Хіба можна бути старшим над майстрами в краю, де правлять облуда й лицемірство, де процвітають хабарі й крадіж, де зневажають ремесла? Як хочете, аби ремісники й майстри жили в спокої та злагоді й процвітало їхнє мистецтво, доручіть мені всі ринки в нашому краї.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 4

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Таджицькі народні казки”
Упорядник і перекладач – О. Шокало
Видавництво: “Веселка”
М. Київ, 1989 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: