TOU

Пагорб світла

Гроздана Олуїч

Жив собі на самому вершечку скляної вежі хлопчик, такий худенький і хворобливий, наче і сам
був скляний. Він танув, як цукор у склянці з водою, а причину хвороби ніхто не міг знайти.

Батька в Радана — так звали хлопчика — давно немає, а мати з ранку до вечора в нетрях зі скла й бетону
заробляє на шматок хліба. Їй і поговорити з сином ніколи.
Лихо та й годі!

А скляна вежа височезна-височезна. Не долітають до Радана звуки кроків, не чує він голосів людей, тіні хмар пропливають мимо. Наче рибина в шматку криги, закутий Радан у своїй вежі. Птахи тут не літають, собаки не гавкають, листя не шелестить. Хоча б миша звідкись вискочила чи гном вийшов із стіни! Було б йому з ким побавитися і поговорити.

Надто вже надокучило говорити із самим собою. Повернувся хлопчик до стіни і здивовано протер очі. Звідки там узялася тріщина? Адже ні вчора, ні сьогодні вранці її не було. Звідки ж вона взялася? Ущипнув Радан себе за руку: може, тріщина все-таки привиділася? Адже лише в нічних страхітливих снах зі стін виходять маленькі чоловічки, вклоняються й запитують:

— Ти кликав мене?

Радану наче води холодної за комір хлюпнули.

— Як я міг тебе кликати, якщо не знаю, хто ти? — знизав хлопчик плечима, а чоловічок засміявся і підійшов до нього.

Тепер Радан добре його роздивився. Ростом нежданий гість був не більший за гнома, але все інше не таке, як у гномів. Адже гноми — це діди з бородами і в гостроверхих ковпачках. А в цього немає ні ковпачка, ні бороди, очі в нього сині й усміхаються, щоки гладенькі й рум’яні.

«Ні, це не гном!» — вирішив Радан, а маленький гість засміявся і сказав:

— А чому, власне, не гном? Перед тим, як постаріти, і гноми бувають дітьми…— Чоловічок підійшов до узголів’яліжка, на якому лежав Радан, і торкнувся його чола своєю легенькою рукою.— Ану, вставай… Будемо гратися!

Радан розгублено похилив голову: він давно забув, що колись грався, давно навіть з ліжка не вставав. Як зізнатися у цьому маленькому гостю?

— Ось вилікуюся, тоді й зможу гратися! — прошепотів хлопчик, а дивний чоловічок ураз насупився: не корч, мовляв, дурника.

— Встань і йди до мене! — наказав він, і хлопчик відчув, як його ноги самі по собі засовалися, хоча всі лікарі твердили, що він ніколи й кроку не ступить, ніколи з ліжка не встане.

Радан злякано зажмурився: це сон, лише сон! Варто йому розплющити очі, й перед ним знову буде гола стіна. Хлопчик до болю стулив повіки, примушуючи себе забути, не думати про це.

Проте, коли він розплющив очі, маленький гість був перед ним.
Він запропонував йому зіграти в гру «Хто перший?»

— Бачиш, ти встав з ліжка! Йдеш! — Гном усміхнувся і в його очах наче заблискало небо. Радан згадав казку про Принца, котрий гуляє в небесах, а надвечір спускається на землю, приходить до самотніх хлопчаків і затіває з ними всілякі ігри. Може, його гість і є той Принц?

— Скажи, ти живеш на хмарі? — запитав Радан, а гном усміхнувся й похитав головою.

— Місце, де я живу,— сказав він,— називається Пагорб
світла, а звати мене Міцко. Грай…

Міцко присунув і сів поруч з хлопчиком, але був такий маленький, що ледь діставав до його колін. Ще дужче здивувався Радан, коли перед ним з’явилася гральна дошка і на ній готові до гри вершники. Але запитувати було ніколи, тому що гість суворо кивнув головою і попередив:

— Якщо програєш, я більше не прийду до тебе. А виграєш — приходитиму щодня, тільки це має залишатися нашою таємницею. Про це ніхто не повинен знати, навіть мама…

—  Ну, ходи! — прошепотів Міцко і довірливо притиснувся до хлопчика.

Обережно, наче йдеться про життя і смерть, Радан кинув кубик і пересунув вершника на кілька клітинок уперед. Удача, здається, була на його боці. Вершник Радана все ближче посувався до мети.

— Ну, хто перший! — піддражнив Радан суперника, та, певно, не в добру годину! Ходити мав гном, і його вершник стрімко наздоганяв Раданового вершника. Залишалося кожному по одному ходові. Тремтячи від бажання отримати шістку, Радан кинув кубик. І, о диво: випала шістка!

— Я виграв! Виграв! — закричав хлопчик, і щоки його зайнялися рум’янцем. Міцко буде приходити. Більше йому не доведеться день у день сидіти вдома самому!

Радан поставив гнома на долоню і мало не скрикнув од подиву: в Міцка було таке саме обличчя, яків нього, Міцко так само, як і він, сміявся, зморщувався, схрещував на грудях руки. Як же він досі цього не помітив?

«Адже й голос у нього мій! — подумав хлопчик.— А як він відкидає чубчик з чола!

А покусані нігті! Міцко, наче мій двійник, тільки маленький». Але Радану ніяк не вдавалося розпитати Міцка, тому що той вертівся на його руці, мов дзига, потім по сорочці вибрався на плече, сіпнув за вухо й засміявся.

— А тепер спусти мене на підлогу й спи! — Гномик умить посерйознішав.— Тобі не потрібні більше лікарі й знахарі!

Коли прокинешся, я буду тут. Але ж ти про мене нікому не розказуй. Це таємниця…

Чи торкнувся Міцко його повік, чи це тільки привиділось Радану? Але де там привиділося! Хлопчик дуже боявся пробудження. Що, як Міцко йому тільки приснився! А прокинеться, розплющить очі — й усе буде, як і досі…

Довго вагався Радан, але нарешті розплющив очі… Міцко сидів на подушці й готовий був знову розпочати гру. Яких лише ігор не знав цей гном! Які цікаві забавки умів він вигадувати! Вежа, мов склянка з водою, по вінця наповнилася сміхом!

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: