TOU

Пагорб світла

Гроздана Олуїч

Хлопчик забув, що таке біль, і почав ходити, бігати. Проте над усе його цікавили всілякі дрібниці: гра
порошинок у промінчику сонця, біг хмар, мереживо на підлозій мереживо на пелюстках квіток.

Лише дурники думають, що хмари — це туман, який повзе небом, а не зачаровані вершники й дівчатка з срібним волоссячком. Тільки глухі нечують, як розмовляють поміж себе квіти. А Сонячний промінь! Де він лише не побував!

Хлопчик не переставав дивува тися його пригодам, коли розповідав про свою мандрівку від
пустелі Калахарі до Північного полярного кола, де білі ведмеді й тюлені зустрічають його, наче принца.

— Оце так принц! — засміявся Міцко, а за ним і Радан, спостерігаючи за Сонячним променем, який сів у нього на долоні й готовий був щомиті рушити в дорогу.

— А я тебе не відпущу! — пригрозив Радан і стулив долоню, але Промінь вирвався й полетів у небо, навіть не попрощавшись. Хлопчак не розумів, чому він утік од нього.

— Я б так його беріг, Міцку! Пестив би його, нікому б не віддав. Сховав би його і беріг, як найкоштовнішу перлину. Чому він утік?

— Тому і втік! Адже ти хотів заховати його в коробочці! Друзів, Радане, треба любити, а не привласнювати. І менене привласнюй, все одно настане день, коли я змушений буду піти. Але поки ти будеш мене любити й пам’ятати про мене, ябуду тобі за товариша, буду з тобою навіть на Пагорбі світла чи ще де-небудь,— Міцко всміхнувся й затіяв нову гру.

Радан довго намагався уявити Пагорб світла й дорогу до нього. Нарешті він вирішив, що Пагорб світла там, де Міцко. Він махнув рукою і відчайдушно ринувся у гру, як гарний плавець — у воду. Вся вежа трусилася від сміху та біганини.

Хлопчик скинув з себе хворобу, наче тісну сорочку. Здивуванню лікарів і знахарів не було меж. Мати зачудовано стежила за сином. Ще зовсім недавно хлопчик був прозоріший за скельце. Що сталося з ним? Що за постійна біганина в його кімнаті? Що за сміх? Почала вона допитуватися в сина, шукати розгадку цієї таємниці, але на всі її розпитування Радан лише хитав головою:

— Не питайте мене, мамо, ні про що! Я нічого вам не можу сказати!

Радан іще не знав, що цікавість гірша від вологи, гірша від плісняви: крізь найміцнішу гору проб’є дорогу, скелюзруйнує… Почала мати вистежувати сина. Знайшла стареньку, аби сиділа біля нього, стерегла його…

Потемніло лице в хлопчика, згас сміх. Міцко приходив дедалі рідше, а гралися вони тепер час од часу, коли старенька не хвилинку кудисьвиходила, а матері не було вдома. Щойно в коридорі чулися кроки, Міцко зникав.

«Хто ж такий Міцко? — запитував себе Радан.— Гном? Людина-невидимка? Мандрівний вогник? Принц хмар?»

Відповіді він не знаходив. Зрештою, це було не так важливо. Міцко, щоправда, приходив тепер ненадовго, але як вони раділи тоді! Скільки було веселощів, сміху! Помаленьку хлопчик забув про свій страх — як би не залишитися без Міцка. Забув про обережність.

— Міцку, Міцку! — гукав він, бігаючи за своїм маленьким товаришем, сміявся на весь голос, хоча двері були навстіж відчинені.

Надаремно він потім сушив собі голову, намагаючись пригадати, в яку саме хвилину нагрянула одного разу мати й від несподіванки закричала. У всякому разі Міцко зник і більше вже не з’являвся… Тиша й самотність стиснули горло хлопчика залізною рукою.

— Міцку! Міцку! — шепотів Радан вдосвіта й поночі, коли у вежі всі спали, а потім уже й надію втратив, що Міцко коли-небудь повернеться, і замовк.

Минали дні. На душі хлопчика було порожньо й смутно. Але зненацька одного чудесного сонячного ранку він почув, як відчинилися двері, залопотіли легкі кроки й знайомий голос промовив:

— Час уставати, Радане!

— Міцку! — вигукнув хлопчик.— Я не бачу тебе…

— І не можеш бачити! — Легка рука Міцка торкнулася щоки Радана.— Проте я тут. Я в тобі, у траві, в жабці, в листі,в зірці, в порошинці, в сонячному промені. Ти лише уважно дивися. Я нікуди не втечу, бо ти на мене чекаєш, думаєш про мене. Глянь, хіба он та хмарка не схожа на мене?..— І задзвенів лункий сміх маленького гостя.

— Ну, а тепер уставай і йди! До Пагорба світла далека дорога…

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Золотий таріль ”
Збірка казок
Гроздана Олуїч
Переклад з сербо – хорватського – Миколи Шпаковатого
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1987 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: