Палац королеви кішок

У вогняної гори Асо кілька вершин. Одна з них зветься Некодаке — Котячою горою.

За старих часів жила на її схилі королева кішок. Щороку у ніч напередодні свята Сецубун збиралися до неї з вітаннями усі шановані кішки із сусідніх селищ. У цей час, усюди на цій горі, можна було почути котяче нявкання. Деякі навіть бачили врочисту ходу кішок.

Якось раз ішов в тій місцині по стежці один запізнілий мандрівник. Почало уже смеркатися. Як не квапився він, а до кінця його шляху було ще далеко. Навколо одні пусті поля тягнуться, суха трава шумить.

Мандрівник уже не мав сили ні повернути назад, ні йти далі, так він втомився. Моторошно у нього було на душі, та й голод давався взнаки. Сів він біля стежки посеред  високої трави й почав розтирати задерев’янілі від ходіння ноги.

– От, якби де-небудь знайти притулок на ніч! – зітхнув мандрівник.

Сонце зайшло за краї гір, і навколо відразу стемніло.

Раптом почув він десь над собою людські голоси.

« Виходить, тут неподалік є житло», – подумав мандрівник. Насилу піднявся він на ноги й зашкутильгав у ту сторону, звідки чулися голоси. Незабаром побачив він високі ворота, а за ними чудовий будинок.

«Хто б міг подумати! Тут — у такій глухомані — і такі багаті палати! – здивувався він.- Може, пустять мене переночувати на одну ніч…»

І мандрівник сміло увійшов у ворота. Біля входу в будинок він покликав господарів. Визирнула на його крик якась жінка, як видно, служниця.

– Я збився з дороги, а надворі вже темно. Пустіть переночувати.

– Ласкаво просимо, – відповіла жінка тихим, ласкавим голосом.- Заходите у будинок, – і провела його у внутрішні покої.

Залишившись один, мандрівник витягнув свої втомлені, ноги й знову почав розтирати їх. Голод усе сильніше мучив його. Почекав він і знову покликав господарів.

Вийшла до нього інша жінка й схилилася перед ним у такому низькому поклоні, що спина у неї стала зовсім кругла.

– Вибачте мене, але я із самого ранку нічого не їв. У очах темно. Не найдеться у вас щось повечеряти?

– Не турбуйтеся, зараз подам. А може, ви тим часом хочете умитися? Гаряча вода у чані готова, – послужливо запропонувала жінка. Показала йому, як пройти у лазню, і вийшла.

Мандрівник, дуже задоволений, устав, з наміром піти у лазню. Раптом увійшла у кімнату ще одна старенька жінка. Подивилася на нього уважно і ойкнула від здивування. Потім, з острахом огледівшись по сторонам, приязно з ним заговорила:

– Ти і не у здогадуєшся, хто я така, але я  тебе відразу впізнала. Як ти сюди потрапив?

Дивним це здалося мандрівникові. Незнайома жінка розмовляє з ним, немов стара знайома! Почав він їй розповідати, як заблудився у горах.

Раптом жінка прошепотіла йому:

– Сюди вам, людям, ходити не можна. Тут для вас пропаще місце. Біжи звідси як найшвидше, бо пропадеш!

– А що тут може статися із мною поганого? – здивувався мандрівник.

Жінка наполегливо промовила:

– Не хочу я нічого поганого говорити про цей будинок. Одне скажу: швидше тікай, рятуйся! – уперто повторила жінка! Не можна було їй не повірити.

– Ну що ж, послухаюся тебе, піду, як що так. Але чи можна мені спочатку хоч повечеряти, я з голоду вмираю. Та не зле було б відігрітися у гарячій воді, – почав проситися мандрівник, але жінка ще більше стривожилася:

– Не повинна я тобі нічого говорити, але п’ять років тому, коли я ще жила у своїх господарів, ти дуже любив мене. Бувало, увечері вилізу я з-під тину, по дорозі до себе додому, а ти мене по голівці погладиш, на коліна посадиш, за вушком почухаєш. Я не забула твоєї ласки. Я та сама смугаста кішка, що  жила у твоїх сусідів. А тут палац нашої королеви. Якщо ти залишишся і вимиєшся, то усе твоє тіло обросте шерстю і перетворишся ти у кота. Зрозумів ?

Злякався мандрівник. Подякував він і кинувся стрімголов геть, але, видно, встигнули пронюхати про це у будинку. Погналися за ним по п’ятам три молоді дівчини із відром води.

Біжить мандрівник з останніх сил, падає, шпортається. Добіг він до крутого спуску у долину й обернувся. Бачить: ось-ось його наздоженуть. Не пам’ятаючи себе від страху помчав він прожогом униз. Отут схопила одна з дівчат черпак і хлюпнула на нього зверху гарячою водою. Але мандрівник уже був далеко. Усього лише декілька крапель долетіло  до нього. Одна впала йому на шию під самим вухом, а дві-три на його голі ноги.

Нарешті добіг мандрівник до міста, а звідти щасливо повернувся до себе додому.

Першим ділом запитав він у сусідів, куди поділася їхня смугаста кішка. Пішла, кажуть, з будинку й не повернулася. Стали підраховувати, коли вона пропала. Виявилося, рівно п’ять років тому.

Через деякий час мандрівник зауважив, що ростуть на ньому клапті котячої шерсті на шиї біля вуха й на ногах, усюди, куди потрапили краплі води. Часто, він після цього, згадував:

– Забарися я ще трохи то  неодмінно потрапив би у свиту королеви кішок.