Пан Гібшик

Це було й не було.

Жили собі чоловік та жінка, і мали вот сина-одинака, котрого звали Паном Гібшиком Не питайте мене, звідкіля таке ім’я: по-перше хлопця так кликали, по-друге його так назвали, а по-третє про інше ім’я вже й забули — а пізніше, авжеж, пізніше кожен здивувався б, аби хто це ім’я мав за дивне.

Пан Гібшик був не такий, як інші хлопці. Удень він носив стару смердючу свинячу шкуру, і лише вночі перетворювався на гарного юнака.

Це дуже засмучувало його батьків. Де лише траплялася нагода, вони випитували мудрих жінок і досвідчених чоловіків, чи не можна якось допомогти синкові, але все дарма.

Тим часом Пан Гібшик підростав, аж доріс до тих літ, коли хлопці починають ду­мати про одруження. Він одружився із працьовитою і гарною дівчиною із сусіднього села. Вони добре зажили разом.

Але з часом молода дружина почала сердитися, що її чоловік удень ходить в та­кій огидній свинячій шкурі. Вона весь час думала про те, що можна зробити, аби її чоловік і вдень був такий самий гарний, як і вночі.

Врешті їй сяйнула думка. Того ж таки вечора вона сильно-сильно натопила в печі. А коли Пан Гібшик заснув, вона швиденько вкинула свинячу шкуру у вогонь. Шкіра лишень зашипіла, і по всій хаті страшенно засмерділо паленим. Пан Гібшик від того прокинувся. Зачувши той сморід, він одразу втік.

Наступного ранку його дружина дуже засмутилася. Увесь день вона шукала свого чоловіка, але ніде його не могла знайти. Усіх, кого вона зустрічала, вона розпитувала за Паном Гібшиком, але ніхто нічого про нього не знав.

Надвечір дійшла Гібшикова дружина до великого лісу. У темряві вона швидко заблукала. Бігаючи лісовими стежками, вона врешті вгледіла маленьку хатину.

— Тут напевне є люди, я попрошуся до них на ніч, — подумала жінка й постукала у двері. За мить вийшла стара жінка і спитала, чого вона тут шукає.

— Люба бабусю, — попрохала Гібшикова дружина, — дозвольте мені у вас пере­ночувати, надворі така темрява, я не зможу вибратися з лісу.

А стара жінка їй відповідає: «Люба моя, тут, у цій хатині, живе Божич-Вітер, мій чоловік, і я не раджу тобі тут залишатися. Бо Вітер щовечора приходить додому дуже лютий і він тебе вб’є, якщо знайде».

Але нещасна жінка так просила, що Вітрова господиня нарешті впустила її до хатинки. Перш ніж молодиця сховалася за піччю, вона попросила стареньку, аби та запитала у Вітра, чи не бачив він десь Пана Гібшика.

За мить прилетів Вітер, шугнув у вікно до кімнати й промовив: «Фу, фу, тут смердить людським духом».

— Я й пташати тут не бачила за цілісінький день, не те, що людину, — спокійно відказала старенька.

Тоді розлючений Вітер почав лаяти людей. Мовляв, ніколи їм догодити не можна: од­ним він дме засильно, іншим — заніжно, а ще іншим — зарізко. Але врешті заснув.

Перш ніж наступного дня Вітер полетів у своїх справах, Вітрова господиня запи­тала в нього, чи не бачив він бува десь Пана Гібшика, адже він скрізь по світі дме.

Вітер нічого про нього не чув. Але сказав: «Може, мій брат Місяць щось про нього знатиме, він-бо світить на всі гори й доли». І майнув геть через вікно.

А Гібшикова жінка сиділа за піччю і все чула. Вона відразу зібралася в дорогу до Місяця. Перш ніж вона пішла, Вітрова господиня дала їй маленького горішка і ска­зала: «Розбий його, коли буде потреба».

Вона показала їй дорогу до Місяця і попрощалася з молодою жінкою.

Гібшикова дружина йшла цілий день аж до вечора. Пізно увечері вона дійшла до маленької хатинки посеред лісу. У хатинці горіла свічка. Молодиця постукала, і їй відчинила старенька жінка.

— Дозвольте мені, хазяєчко, одну ніч у вас переночувати, — попрохала Гібшикова жінка.

Але старенька відказала: «Мій чоловік, Божич-Місяць, щоранку повертається додому дуже сердитий, і може тебе вбити».

Але молода жінка так просила, що Місяцева господиня впустила її до хатинки. Ще й пообіцяла запитати в Місяця про її пропалого чоловіка. Гібшикова дружина лягла собі в запічку.

Вранці Місяць зі срібним волоссям повернувся додому. Він був дуже лютий і жбур­нув чоботи біля себе. Нюхав по всіх кутках: «Фу, фу, тут смердить людиною!» Але Місяцева господиня спокійно відказала: «Я й пташати тут за цілий день не бачила, а не те що людини».

Усе ще розгніваний, Місяць все-таки ліг. Казав, що люди ним постійно незадо­волень Одним він світить надто яскраво, іншим здається, що він часто ховається за хмари, ніколи їм не догодиш! Але врешті заспокоївся. Перш ніж він заснув, господиня запитала в нього, чи не бачив він бува десь Пана Гібшика.

Місяць сказав, що він його не бачив. «Але хтозна, — мовив він потім, — може, мій брат, Божич-Сонце десь його міг бачити. Він-бо ходить з ранку до вечора по небі, світить на всі гори й доли, він швидше знатиме. А тепер дай мені спокій». Сказавши це, Місяць повернувся на бік і заснув.

Гібшикова дружина обережненько вибралася з хатини. Вона все чула. Сонечко вже сходило. Місяцева господиня показала їй дорогу, а прощаючись, дала їй маленького горішка: «Розбий його, як буде треба».

Молодиця красно подякувала й рушила в путь. Цілісінький день ішла вона лісом у пошуках Сонцевої хатини. Врешті увечері дійшла до його хатки й попросила ста­реньку, яка відчинила їй двері, впустити її на нічліг.

Але старенька не хотіла її впустити. Сказала, що Божич-Сонце щовечора приходить додому дуже засмучене, і зле буде, коли побачить у хатині молоду жінку.

Але врешті-решт старенька змилосердилася над молодицею. Впустила її до хатки й сховала в запічку. Наказала, аби жінка сиділа собі тихенько, коли повернеться додому Сонце. Наостанок обіцяла, що розпитає в чоловіка, чи не бачив він бува десь Пана Гібшика.

За мить повернулося додому Сонце. Ще з порога сказало: «Тут пахне людським духом». Але його дружина лише відповіла: «Я й пташати тут не бачила за цілісінь­кий день, не те що людини».

Сумно поскаржилося Сонце, що людям догодити не може. Цілий день воно працює, але завжди комусь щось не так. Одному замало сонця, іншим забагато. Хтось каже, що пече, інші, що сонце замало гріє землю. Врешті Сонце заснуло.

Вранці Сонцева господиня запитала, чи не бачив її чоловік десь Пана Гібшика.

— Бачив, — відповіло Сонце, — він одружується нині в селі. Кивнуло Сонце дру­жині своєю золотою головою на прощання й вийшло крізь вікно.

Важко зробилося на серці в Гібшикової дружини, коли вона почула ці слова. Вона вилізла зі своєї схованки й хотіла бігти до села, де мав того дня оженитися Пан Гібшик, щонайкоротшою дорогою. Сонцева господиня подарувала їй на прощання маленького горішка: «Як треба тобі буде, то розбий його».

Півдня йшла молода жінка, перш ніж вийшла на узлісся. Звідтіля вона побачила велике село, у якому чутно було, як грають музики й веселі вигуки парубків і дів­чат. Гібшиковій дружині на очі набігли рясні сльози. Вона зрозуміла, що це означає. Поспішила вийти з лісу, аби швидше дістатися села.

Але вже за кілька кроків вона зупинилася. Подивилася на себе. Тернові колючки так подерли їй одяг, що він висів клоччям. Вона була більше схожа на жебрачку, аніж на весільну гостю. Помалу, похиливши плечі, повернулася жінка до лісу й сумна сіла там під сосною. Затулила обличчя долонями й думала про своє лихо.

Але враз згадала про горішки, що дали їй старенькі жінки. І про слова: «Розбий собі один, якщо потребуватимеш допомоги»

Вона миттю взяла горішок, який дала Вітрова господиня й розбила його каменем. У ньому було чудове шовкове плаття, таке гарне, що вона такого ніколи й не бачила. Не гаючись, жінка одяглася і побігла з лісу до села на весілля.

Коли вона увійшла до зали, де гуляли весілля, всі дивилися тільки на неї. Кожен хотів із нею танцювати. Тихенько питалися у свата, хто ця пишна пані, але він не знав. Опівночі, коли весілля було в розпалі, жінка втекла, але так, що ніхто й не помітив, куди вона зникла.

Наступного дня весільні гості з цікавістю дивилися на дорогу, чи не з’явиться знову пишна пані. І диви-но! — враз на дорозі заблищало, наче срібло. Молода жінка цього дня одяглася у ще краще плаття. Воно було вишиване щирим сріблом, а діс­тала жінка його з горішка Місяцевої господині.

Гості вихоплювалися кожен наперед, усі хотіли танцювати з нею. Пан Гібшик теж часто поглядав у її бік. Він помітив молоду жінку, але не впізнав її. Цієї ночі Гібшикова дружина так само втекла посеред ночі, але ніхто не знав, куди вона зникла.

На третій день вона розбила останнього горішка. У ньому було плаття, яке й уяви­ти собі важко. Воно сяяло й виблискувало, наче Боже Сонечко. Воно було вишиване щонайщирішим злотом, а гості не могли надивитися на молоду красуню, яка тан­цювала в колі.

Ще пильніше придивлявся Пан Гібшик до вродливої незнайомки.

Врешті він все зрозумів, наче очі в нього відкрилися. Він упізнав свою справжню дружину. Він поцілував її і від усього серця подякував, що вона так вірно його шу­кала.

Увечері вони потихеньку пішли. І вже до смерті їх ніхто не міг розлучити.

Сподобалось? Поділіться з друзями:

Сподобався твір? Залиш оцінку!

4 / 5. Оцінили: 5

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Жива вода ”
Казки лужицьких сербів
Видавництво: “Веселка“
м. Київ,  1990 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: