TOU

Пан Коцький, Міра і море

Оксана Лущевська

За сніданком Міра розглядає чашку з намальованим морем. Їй не хочеться жувати канапку. А хочеться до моря. «Чи багато там зараз хвиль?»

Міра гортає улюблену книжку й зітхає. Пан Коцький сходить зі сторінки й сідає перед Мірою на стілець.

— Що ти таке, няв-у? — питає Пан Коцький.

— Я — Міра.

Кіт мружить очі, розглядаючи Міру, і посмикує кінчиком хвоста.

— А чого ти сумна? І чому не їси канапку? — облизується він.

— Якби ти знав, як я хочу до моря!

— То ходімо!

Міра поспіхом віддає канапку Панові Коцькому. Тоді дістає з глибини шафи ласти й бере рюкзак.

Пан Коцький і Міра простують міською площею повз фонтан. Міра простягає руку до води. Бризки летять їй аж на носа. Вона усміхається, коли перехожі витріщаються на ласти, причеплені до рюкзака. Вода так приємно шумує, що Міра заплющує очі.

— Тут трохи пахне морем, — замріяно каже вона. Наступної миті Міра сплескує в долоні. — Ой, забула!

— Що? — веде оком кіт.

— Бінокля!

— Няв-у, до моря ще далеко. Ніколи вертатися. Міра спершу розгублюється: як же без бінокля? Та Пан Коцький рушає — і вона кидається навздогін.

Міра і Пан Коцький виходять на широку дорогу. Мірі тиснуть кеди. Сонце сліпить очі. Ще трохи — і траса.

— Підемо навпростець, — каже Пан Коцький.

— Це як?

— Через соняшники! — Ум… — Міра супиться. — Та їх же тут море!

Соняшники такі високі, що Мірі аж лячно. Вона підіймає зламану квітку і тримає її високо над головою. Щоб не загубитися. А тоді підбігає до Пана Коцького:

— Ходімо назад!

— Няв-у… — кіт не оглядається і веде далі.

Міра знає: там, за полем, пагорби. Коли вони з батьками тут проїжджають, то жартують, що між ними ховається море. Міра дивиться на пагорби. Височенько. Як нелегко йти!..

— Може, перепочинемо? — Мірі гаряче. Хочеться назад, додому. Але й до моря кортить. — Ну, довго ще?

Пан Коцький вдає, що не чує. Міра дметься. Тупає ногою.

— Няв-у? — перекривлює роздратовано. — Няв-у?! Але кіт уже — край лісу.

Міра озирається: вернутися? До мами, до тата? А як же море? І хвилі?

Ні, треба йти. Вона підтюпцем наздоганяє Пана Коцького.

— Спочинемо, няв-у, — мружиться кіт і вмощується у траві.

Що робити? Міра зітхає, лягає і кладе рюкзак під голову. А тоді довго дивиться вгору.

Мартин пролітає просто над ними.

— То ми десь біля моря! — підстрибує Міра, тицяючи на пташку. — Охо! Хо-хо-хо!

Кіт похитує кінчиком хвоста.

Міра щасливо усміхається. Вона втішена, що не повернула додому.

— У-гу-гу-гу-гу! — біжить Міра берегом.

— Няв-ур-р-р-р! — за нею Пан Коцький. — Няв-ур-р-р!

Хоч куди глянь — море. Без кінця-краю море.

Міра помічає, що сонце поволі повертає на вечір. Та вона не зважає. Море таке гарне. І так багато хвиль!

— Скільки їх? — питається Пана Коцького.

— Няв-у? — його хвіст схожий на знак питання.

Сонце вже майже сіло — видно лишень його окраєць.

— Пора! — киває Пан Коцький.

— Бувай! — махає Міра морю. — До побачення! — сонним мартинам. Їй так не хочеться прощатися.

Дорога додому минає швидко. Пан Коцький проводить Міру аж до дверей.

— До зустрічі! — позіхає Міра.

— Няв-у, — прощаючись, кіт поводить хвостом — і зникає.

Міра кладе на місце рюкзак і ласти. З обкладинки книжки на неї дивиться вусатий Пан Коцький. Міра щасливо зітхає, бо певна: вони підуть до моря знову. А може, ще багато разів. Там буде багато хвиль. І головне — бінокля б не забути.

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.6 / 5. Оцінили: 25

Поки немає оцінок...

Джерело:
“ Пан Коцький, Міра і море”
Оксана Лущевська
Видавництво: “ Братське”
2015 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: