TOU

Пан Пер

Норвезькі народні казки

Були собі чоловік і жінка, і не мали вони нічого, крім трьох синів. Як кликали старших, я не знаю, а найменший звався Пер.

Коли батьки померли, дітям лишилися тільки горщик, деко та кішка. Старший вважав, що йому належить усе найкраще, тому взяв собі горщика.

– Як позичу комусь горщика, то завжди із нього щось вишкрябаю,– сказав він.

Середній син узяв собі деко.

– Як позичу комусь деко, то завжди й сам скуштую того, що в ньому пеклося,– сказав він.

А найменшому вже не було з чого вибирати. Сама кішка лишилася – ото й уся спадщина.

– Якщо я навіть позичу комусь кішку, то однаково не матиму нічого,– сказав він. – Бо як їй і дадуть трохи молока, то вона його сама вихлепче. А все-таки візьму її. Шкода, ще пропаде тут.

Попрощалися брати і вирушили в світ шукати щастя. Кожен подався своєю дорогою.

Найменший, Пер, іде, і кішка за ним біжить. Пройшли вони трохи, а кішка й каже:

– Я хочу тобі віддячити за те, що ти не залишив мене в старій хаті, щоб я там пропала. Зараз я скочу до лісу і спіймаю кілька гарних звірів. Тоді ти підеш до королівського палацу – он він видніє вдалині – і скажеш королю, що маєш передати йому невеликий подарунок. А коли він спитає, від кого той подарунок, скажеш, що від пана Пера.

Так вона й зробила. Пер і не зоглядівся, як кішка повернулася з лісу з оленем. Вона стрибнула оленеві на голову, вмостилася між рогами і пригрозила йому:

– Якщо ти зараз не побіжиш до королівського палацу, я видряпаю тобі очі.

Довелося оленеві бігти.

Прийшов Пер з оленем до палацу та й каже:

– Я маю передати королю невеличкий подарунок, якщо він не погордує ним.

Король побачив оленя і дуже зрадів.

– Від кого цей гарний подарунок? – запитав він.

– Від пана Пера,– відповів Пер.

– Он як, від пана Пера! – мовив король. – А де він живе?

Йому було трохи соромно, що він не знає про таку відому людину.

– Не можу цього сказати,– відповів Пер. – Мій пан не велів.

Король щедро винагородив його за послугу й доручив передати щире вітання й подяку його панові.

Другого дня кішка знов подалася до лісу, стрибнула великій сарні на голову, вмостилася в неї між очима й погрозами пригнала її до королівського палацу. Коло брами Пер забрав сарну й привів перед палац.

– Я маю передати королю невеличкий подарунок, якщо він не погордує ним,– сказав Пер.

Король зрадів сарні ще дужче, ніж оленеві, і запитав:

– Від кого цей гарний подарунок?

– Знов від пана Пера,– відповів Пер.

– А де він живе? – запитав король.

– Не можу вам цього сказати,– відповів хлопець, як і вчора. – Мій пан не велів.

Король дав йому ще більшу винагороду за послугу.

Третього дня кішка пригнала з лісу лося. Пер привів його перед палац та й каже:

– Я знов маю для короля подарунок, якщо він не погордує ним.

Як побачив король великого, гарного лося, то так зрадів, що не знав, на яку ногу ступити. Цього разу він дав Перові ще більшу винагороду за послугу – цілих сто талярів! Але захотів конче довідатись, де живе пан Пер. Питав він, питав хлопця, і так і сяк, а той в одно відповідає:

– Не можу вам цього сказати, мій пан суворо заборонив.

– То передай панові Перу, що я запрошую його в гості,– сказав нарешті король.

– Гаразд,– відповів хлопець,– передам.

Вийшов Пер з королівського палацу, зустрівся за брамою з кішкою та й каже:

– Ну і встряв же я через тебе в халепу! Король хоче, щоб я прийшов до нього в гості. А я ж нічого не маю, крім цього дрантя, що на мені.

– О, нема тобі чого боятися,– відповіла кішка. – Через три дні ти матимеш коня, повіз і таке розкішне вбрання, що з тебе золото капатиме! Отоді й поїдеш до короля. Та хоч би що ти побачив у його дворі, щоразу кажи: «У мене все багато краще й пишніше». Не забудь!

– Ні, не забуду,– пообіцяв Пер.

Через три дні кішка привела йому коня, запряженого в повіз, а в повозі все, що Перові могло знадобитися. І все таке гарне, що й не сказати. Пер причепурився, сів у повіз і подався в дорогу. Кішка бігла поряд.

Король зустрів його привітно. Та хоч би що він йому показував, хоч би чим хвалився, щоразу чув у відповідь:

– У мене все багато краще й пишніше.

Звичайно, королю це не вельми подобалось. А Пер, хоч і бачив, як кривиться король, правив далі своєї. Нарешті король так розсердився, що більше не міг витримати.

– А тепер я хочу побачити, чи в тебе справді все багато краще й пишніше,– сказав він. – Але начувайся, коли ти збрехав! Більше я нічого не кажу!

– Гарну ж ти мені послугу зробила! – мовив Пер кішці. – Тепер король захотів поїхати зі мною додому. А я боюся, що той дім не легко буде знайти!

– О, не журися! – відповіла кішка. – Ти тільки їдь за мною. Я бігтиму попереду.

І вони вирушили в дорогу: попереду кішка, за нею Пер, а за ним король зі своєю челяддю.

Їхали вони, їхали і побачили на луці велику отару. Вовна в овець була така довга, що майже волочилася по землі.

Кішка й каже чабанові:

– Якщо король запитає тебе, хто господар цих овець, ти скажи: «Пан Пер». А я за це подарую тобі срібну ложку.

Ту ложку вона поцупила в королівському палаці.

– Добре, скажу,– погодився чабан.

Король над’їхав та й каже:

– Такої великої, гарної отари я ще зроду не бачив! Хто господар усіх цих овець, хлопче?

Сторінки: 1 2

Сподобався твір? Залиш оцінку!

5 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Норвезькі народні казки” – видавництво “Веселка”, м. Київ, 1986р.
Упорядкування та переклад з норвезької – Ольга Сенюк.
Ілюстрації – Катерина Штанко

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: