Пан скнара

Жив колись багатий-пребагатий пан. І чого тільки в нього не було! Але той пан був ще й великий скнара. Через свою скнарість пан боявся одружитись — а що як дружина багато їстиме? Одружитися з такою, щоб нічого не їла,— так де ти таку знайдеш?

А в тій волості в одного небагатого хуторянина була дуже вродлива дочка. І щоранку, протираючи вікна, вона роззявляла рота,— видно, така звичка в неї була.

Трапилося якось панові мимо проїжджати, коли дівчина саме вікна протирала. Він і запитав її:

— Ти чого це рота роззявила?

— А в мене батько жебрак; так бідно живемо, що я повітря ковтаю, тим і сита,— відповіла вона.

— Ой-ой! — вигукнув пан, — Та ж це те, що мені треба! Якщо ти повітрям харчуєшся, то будеш мені доброю дружиною.

— Гаразд,— погодилася дівчина.

І рівно через тиждень вони поїхали у неділю вінчатись. Повернулися з церкви, а на обід їм подали двох смажених гусаків. І що ж? Накинулася молода дружина на гусаків та й ум’яла обох, чоловікові й кісточки не залишила. Отака напасть!

Побачив пан, якого їдока у свою хату привів, і занедужав з горя. Довелося по лікаря посилати. Приїхав лікар і запитує:

— На що скаржитесь?

А хворий од горя не може й слова сказати, тільки белькоче ледь чутно: «з’ї-з’ї-ла д-д-два».
Лікар нічого не розуміє, запитує дружину:

— Та що з ним, про що це він?

— А це він хоче сказати, — відповідає дружина, — що помирає і відказує мені в спадщину два свої маєтки і будинки.

Як почув таке пан, ще дужче розлютився й справді помер від злості.