Пастух з Кальтанісетті

Ось що розповідають, ось що переказують у наших краях. У селищі Кальтанісетта жив молодий пастух, на ім’я Мартіно. Носив він завжди залатану куртку з грубої тканини, рвані черевики, старий повстяний капелюх, а через плече – полотняну сумку. “Е, – скажете ви, – навіщо нам слухати про такого бідняка. Ми і без ваших вигадок бачили їх чимало, та й у самих у кишенях монети не часто бриньчать”. Так-то воно так, але Мартіно був гарний, як ясне сонце на блакитному небі. Навіть, може, гарніше. Тому що на пекуче сонце глянути боляче, а на Мартіно дивися, скільки хочеш, поки не набридне. Треба додати, що Мартіно до того ж краще всіх умів грати на сопілці й дзвінкіше за всіх співав пісні.

Мартіно наймався у пастухи то у одному селі, то в іншому. Але всюди дівчата вмирали від любові до нього, хлопці – заздрили, а старі ласкаво посміхалися. Ось  наш Мартіно й запишався.

Ішов він одного разу з одного села в друге й присів відпочити на великому камені посеред  галявини. Задумався, вийняв з торби сопілочку й заграв пісеньку. Почула цю пісеньку лісова фея, і захотілося їй подивитися, хто так гарно грає. З маргаритки на конюшину, з конюшини на дзвіночок, із дзвіночка на ромашку – добігла вона до галявини.

– Який ти щасливий! – вигукнула фея, побачивши Мартіно. – Усякий, хто  тебе почує, – заслухається, усякий, хто гляне, – замилується.

– Та що ти! Я сама нещасна людина на світі! Щоб люди могли подивитися на мене, мені доводиться ходити, як бездомному псу, від села до села. А я заслуговую на те, щоб люди самі збігалися подивуватися на мене. З такою красою мені б статуєю бути. Тоді б я став щасливим!

– Ну, тоді я зроблю тебе щасливим. Мені це зовсім неважко.

Фея доторкнулася до Мартіно своєю чарівною паличкою. І ту ж мить юнак перетворився у прекрасну золоту статую. Повстяний його капелюх теж став золотим, і залатана куртка, і вільхова сопілочка. Золотим став навіть камінь, на якому сидів Мартино.

Фея заплескала у маленькі долоньки, радісно засміялася й втекла – із ромашки на дзвіночок, з дзвіночка на конюшину, з конюшини на маргаритку, і зовсім зникла у лісовій хащі. А золотий пастух залишився сидіти посередині галявини на золотому камені. Здійснилося бажання Мартіно. Із близьких і далеких сіл приходили люди помилуватися на нього. Вечорами на галявинці збиралися хлопці й дівчата. Іноді вони співали, іноді хто-небудь із хлопців грав на скрипці, а всі інші танцювали.

Тільки Мартіно залишався нерухомим. А як йому хотілося заспівати й потанцювати разом з усіма! Він намагався піднести сопілочку до губ, але золота рука не слухалася його. Пробував заспівати, але із золотого горла не вилітало ні звуку. Збирався станцювати з якою-небудь красунею, але золоті ноги не відривалися від золотого каменю… Навіть крикнути від горя він не міг, навіть заплакати, тому що сльози не могли витекти з-під важких золотих повік. Так проходили день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Рівно через три роки на галявинку – з квітки на квітку, із травинки на травинку – прибігла фея.

– Ось сидить щасливий пастух, – сказала фея. – Він одержав усе, чого хотів. Скажи мені, ти щасливий? Так?

Статуя мовчала.

– Ой, – викликнула фея, – я й забула, що ти не можеш відповісти! Не гнівайся, я на хвилиночку зроблю тебе знову живою людиною.

Фея торкнулася золотого пастуха своєю чарівною паличкою.

Та тільки вона це зробила, Мартіно зіскочив з каменю й кинувся бігти разом з своєю вільховою сопілочкою й полотняною сумкою.

– Зачекай! Зачекай! – кричала здивована фея.

Але чим голосніше вона кричала, тем швидше миготіли порвані черевики бідолахи Мартіно.