Павук

Павукові подобалася гімнастика. Він віддавався радо всякій руханці, але найбільше любив спускатися з високих місць по павутині.

— То доперва здорово! — говорив товаришам.— При тім-то виробляються м’язи!

І тепер прив’язав він линву одним кінцем до хреста на церковній дзвіниці, а до другого вчепився сам і стрімголов кинувся вниз. Хоч робив це дуже тихо, все-таки почула це сова і показала голову з вікна дзвіниці. Вона тут мешкала дуже давно, але вдень ніколи не виходила на ясний світ, бо не мирила із сусідами.

— Се велика пані, аристократка якась, навіть не хоче дивитися на людей,— кричав на даху горобець.

— Вона, певно, пильнує в хаті гроші,— говорила курка.

— Вона грішниця велика, кається на самоті, покутує за свої беззаконія,— говорив старий кіт від паламаря.

Кожний говорив своє на сову. Але всі її називали сліпою, бо всі знали, що сова вдень не видить.

— Пане майстер, пане майстер,— загукала сова до павука,— ходіть-но сюди!

Павука кликали звичайно майстром, бо він був за фахом ткач і мав власний верстат.

— Чогось від мене хоче сліпа,— скривився павук,— треба йти нагору.

Він став звивати швидко свою линву і незадовго був у вікні. Тут привітала його сова поважним рухом голови.

— Прошу сідати, пане майстер! — сказала чемно і показала дзьобом на кілок, забитий в стіні,— це було її крісло.

— Дякую красненько,— відповів павук,— я маю своє власне крісло,— і скоро прив’язав свою линву до рами вікна так, що зробилася мала гойдалка.

Сова хитала головою:

— Щоб ви лише не впали; то таке тонесеньке!

— Я привик уже до того! Але чого ви бажали собі від мене?

— Ой, пане майстер, я хотіла вас просити, щоб ви мені уткали заслону на вікно. В полудень входить мені до хати сонце, а ви, певно, знаєте, що я слаба на очі? Не можу навіть вийти на світ.

Павук усміхнувся злосливо.

— Не вірите мені? — спитала сова з плачем.

— Всі кажуть…— забурмотів павук.

— Що всі кажуть? Що я велика пані, що я ненавиджу всіх, що я велика злочинниця… Який світ несправедливий! Ви знаєте, від чого я зір стратила?

— Від чого?

— Від великої науки, від читання книжок!

— О, я бачив не раз книжки у пана паламаря…

— Вмієте читати?

— Ні, не вмію, не мав часу навчитися…

— Бідний чоловіче, ти не вмієш читати? Зайдіть лиш коли-небудь у вільній хвилі до мене, я вас навчу цього.

— З найбільшою охотою!Павук пішов дуже вдоволений.

— Дивна людина! — думав. Усі казали, що вона неприступна і лиха, тим часом вона мила особа. А яка мудра! Очі стратила над читанням книжок!

І павук борзенько посунув до своєї робітні ткати павутину.

Та не судилося бідному пізнати совину мудрість. Сова полетіла вночі на жир і не вернулася більше назад: пропала десь без сліду. Павук не побачив її більше.

Але не забув сусідки. Не міг уже навчитися читати книжок, але не перестав їх шанувати. Обснував найніжнішою павутиною, і так вони лежать донині. Своїм дітям і внукам наказав те саме робити. Тому тепер як лиш який павук побачить, що чиїсь книжки лежать у куті, обмотує їх павутиною.