TOU

Пеппі Довгапанчоха

Астрід Ліндгрен

Так вони гралися, поки сукенка Анніки стала далеко не майже найкращою, а Томмі замастився, мов сажотрус. І діти вирішили знайти якусь іншу розвагу.

— Може, поліземо на горище викликати привидів? — запропонувала Пеппі.

— А… а хіба там є привиди? — злякано спитала Анніка.

— Повнісінько, — сказала Пеппі. — Всіляких, яких тільки хочеш духів і привидів. Там нема де ступити, так їх багато. Ходімо!

— О! — тільки й мовила Анніка й докірливо глянула на Пеппі.

— Мама сказала, що духів і привидів немає, — з удаваною бадьорістю озвався Томмі.

— Я так і думала, — мовила Пеппі. — Бо всі вони зібралися в мене. І я ніяк їх не спекаюсь. Але вони не страшні. Тільки щипають за руки так, що аж синці лишаються. І ще виють. А то звичайно грають у скраклі своїми головами.

— Як?.. Сво… своїми головами? — пошепки спитала Анніка.

— Ну так, — мовила Пеппі. — Ходімо поговоримо з ними. Та й в скраклі я люблю грати.

Томмі не хотів показувати, що він боїться, але водночас йому дуже кортіло побачити привида. Ото б він мав що розказувати хлопцям у школі! Він сподівався, що в присутності Пеппі привиди нічого йому не зроблять, і вирішив піднятися на горище. Бідолашна Анніка ні за що в світі не хотіла йти з ними, але їй спало на думку, що якийсь маленький привид може прошмигнути повз Пеппі й Томмі, коли ті відчинять горище, і завітати до неї на кухню. А це було б іще гірше. Краще вже йти разом з Пеппі й Томмі між тисячу духів, ніж опинитися наодинці бодай навіть з найменшим із них.

Пеппі пішла перша. Вона відчинила двері на сходи. Там було темно, хоч в око стрель. Томмі міцно тримався за Пеппі, а Анніка ще міцніше за нього. Так вони рушили сходами, що рипіли й полускували від кожного їхнього кроку. Томмі вже почав думати, чи не краще їм вернутися. Анніка нічого не думала, вона твердо знала, що краще.

Сходи скінчилися, й діти опинились на горищі. Там було також темно, тільки маленька цятка місячного світла падала на підлогу. Коли в щілини завівав вітер, у всіх кутках стогнало й свистіло.

— Гей, привиди, де ви? — гукнула Пеппі.

Чи вони там були, невідомо, принаймні жоден не озвався.

— Я так і думала, — сказала Пеппі. — Вони пішли на збори в Товариство духів і привидів.

Анніка полегшено зітхнула й побажала, щоб ті збори тривали якнайдовше. Та раптом щось у кутку страхітливо писнуло:

— Клюїт!

Томмі побачив, що з темряви щось летить на нього. Воно торкнулося його чола й майнуло чорною тінню у відчиненому віконечку. Він заверещав не своїм голосом:

— Привид!

Анніка й собі закричала.

— Бідний, він спізнився на збори, — мовила Пеппі. — Якщо це привид, а не сова, — додала вона, помовчавши. — Бо мені здається, що це таки сова. А всім, хто каже, ніби існують якісь духи, я накручу вуха.

— Ти ж сама так казала! — мовила Анніка.

— Казала, — погодилась Пеппі. — Доведеться накрутити собі вуха.

І Пеппі схопила себе за вухо.

Після цього Томмі й Анніка трохи заспокоїлися. Вони навіть зважились підійти до віконечка й визирнути в садок. По небу пливли темні хмари, й кожна квапилася затулити місяць. У садку шуміли дерева.

Томмі й Анніка обернулися. Та лишенько! На свій переляк, вони побачили, що до них підступає якась біла постать.

— Привид! — нестямно закричав Томмі. Анніка з ляку навіть не могла крикнути. Постать була вже близько. Діти притислися одне до одного й заплющили очі. Тієї миті привид озвався:

— Гляньте, що я знайшла в старій матроській скриньці! Татову нічну сорочку. Якщо її трохи звузити, то вона прийдеться й на мене.

Пеппі підійшла до них у сорочці, що хляпала навколо її ніг.

— О, Пеппі, я могла вмерти зі страху! — сказала Анніка.

— Чого? Нічні сорочки не страшні, вони кусають тільки тоді, як на них нападеш.

Пеппі вирішила докладніше оглянути скриньку. Вона підсунула її ближче до віконечка й відчинила віко. Бліде місячне світло впало просто на скриньку. В ній лежав якийсь старий одяг, і Пеппі виклала його на підлогу. Під одягом виявився бінокль, кілька старих книжок, три пістолі, шпага й торбина з золотими монетами.

— Гу-бура-бом! — задоволено вигукнула Пеппі.

— Як цікаво! — сказав Томмі.

Пеппі забрала все зі скриньки в нічну сорочку, і діти вернулися до кухні. З горища Анніка вже злазила куди прудкіше.

— Ніколи не дозволяйте дітям гратися вогнепальною зброєю, — сказала Пеппі і взяла ї обидві руки по пістолеві. — Бо може статися лихо, — додала вона і натиснула на обидва гачки. — Гарно б’ють, — мовила вона, дивлячись на стелю, де видніли дві дірки від куль. — Хтозна, може кулі влучили якомусь духові в п’яти. Але так йому й треба, нехай не лякає бідолашних дітей. Навіть якщо духів нема, все одно, я думаю, вони не повинні наганяти на людей страху. Хочете, я вам подарую по пістолеві?

Томмі дуже зрадів, та й Анніка захотіла пістоля, тільки щоб він не був заряджений.

— Тепер ми можемо утворити ватагу розбійників, — сказала Пеппі й приклала до очей бінокль. — Ого, здається, я бачу блоху в Південній Америці! — додала вона. — Бінокль нам також знадобиться, якщо ми будемо розбійниками.

Тієї миті почувся стук у двері. Це прийшов тато Томмі й Анніки, бо їм давно вже пора було спати. Вони швиденько попрощалися з Пеппі, подякували за пригощення й забрали свої подарунки — дудку, брошку й пістолі.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24

Сподобався твір? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Пеппі Довгапанчоха”
Астрід Ліндгрен
Переклад – Ольги Сенюк
Видавництво : “Рідна мова”
м. Київ, 2017 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: