TOU

Перелесник

Василь Королів-Старий

Саме нині минуло вже двісті чотири зими та двісті три весни, як це сталося…

Був тоді в одному селі гарний-прегарний, ставний парубок, бравий козак Залізняк. І був він такий бравий, сміливий та завзятий, що всі люди про нього говорили:

— Цей не те що ляха чи турка — він і самого Біса не злякається.

Умів він добре танцювати, чудово грав на бандурі, а ще краще співав. Одне слово, був він такий гарний, що всі околишні дівчата аж мліли, коли його бачили.

Але ж був той козак до всіх однаковий. З усіма старими — звичайненький та поштивий; з усіма парубками — веселий, товариський; з усіма дівчатами однаково жартував, до всіх однаково залицявся, а жодної не кохав.

Та якось до того пана, що був у тому ж таки селі, найнялася за робітницю незнайома захожа дівчина. Була вона хороша, як майова роса, струнка та гнучка, як молода тополя, рум’яна, мов яблучко, а мила та добра, як молодий трусик [1]. Працювала вона ретельно, а працюючи увесь час, мов пташка, співала. Та співала так гарно, як ангели на небі. А звали її Оленка.

Одного разу йшов вулицею бравий козак Залізняк повз панський сад. Йшов, на бандурі бринькав та виспівував. Коли чує, — співає хтось у саду таким голоском, мов срібний дзвіночок дзвонить. Спинився бравий козак Залізняк, заглянув через тин і побачив там захожу дівчину Оленку, що грядки панські полола. Як угледів — так і завмер! Ніколи ще не доводилось йому бачити такої гожої дівчини та чути такого милого голосу. І закохався він у захожу дівчину Оленку.

Почав увечері виходити з бандурою до панського ставу чи озера, що біля левади. Почав там награвати та виспівувати:

Ой, зійди, зійди, ясний місяцю,

Як млиновеє коло!..

Ой, вийди, вийди, серце-дівчино,

Та промов до мене слово!..

А тим часом Перелесник, що жив у сусідньому лісі, в печері над річкою, давно вже помітив, що подобалася козакові Залізнякові захожа дівчина Оленка. І став він щовечора, коли козак на леваді співав та грав, прилітати до захожої дівчини Оленки та на вушко їй нашіптувати, щоб вийшла вона на леваду та послухала б козацького співу. Навмисне, немов легенький вітрець, здмухне їй з голови хусточку, щоб краще вона вухами чула; навмисне закотить їй цебра аж під саму леваду, щоб вона йшла їх там шукати та щоб спіткала козака; навмисне неначе панським голосом від озера чи з левади на неї гукає:

— Оленко, Оленко! Йди лишень сюди!..

Отож таки одного вечора й вийшла захожа дівчина Оленка на леваду, почула там чудовий спів та музики козакові, побачила козака Залізняка та й дуже його покохала.

От і полюбилися вони собі гарнесенько.

А рудий Перелесник аж підплигує з радощів, що звів докупи таких гожих та хороших парубка й дівчину. Як тільки вечір заходить — він вже раніше їх на леваді. Всі сухі листочки, всі галузки з того місця позбирає на горбочку, де вони над озером любили вдвох сидіти. А іноді, коли зарані прилетить, то ще й жовтим піском під горбочком посипле, а навколо звелить найкращим польовим квіткам цвісти увесь час, аж поки козак з дівчиною там сидітимуть, та ще й пахнути мусять якнайкраще! А в кущах верболозу та шипшини загадав жити аж дванадцятьом соловейкам, що вміли співати найкраще на всю округу… Одного вечора сиділи над ставком бравий козак Залізняк та захожа дівчина Оленка й тихесенько розмовляли. А Перелесник стояв у них за плечима.

Ніч була, як чорна троянда: темна та запашна. Соловейки співали що було сили, аж у вухах лящало. З озера на пісок повипливали Русалки слухати того співу. В очеретах тихо сидів старий Водяник, пихкав своєю очеретяною люлечкою та замилувано дивився на гарну пару. Ще далі Дитинчата-Потерчата позасвічували свої каганчики, шили собі брилі з осітнягу [2] та жаб’ячими голосами виспівували пісні-безконечника:

…Був собі журавель

Та журавочка.

Наносили сінця

Повні ясельця…

Наша пісня свіжа й нова,

Починаймо її знову:

Був собі журавель

Та журавочка…

Тільки ж ні козак Залізняк, ні дівчина Оленка нічого того не помічали. Вони сиділи, міцно обнявшись, а парубок тихо говорив до дівчини:

— Чи дуже ж ти мене кохаєш, моя ластівко Оленко?

— Ой дуже, дуже, козаченьку! — відповідала дівчина. — Так тебе, соколе мій, кохаю я, що вся палаю. Й часом видається мені, ніби сама я — тільки один вогонь!..

І закортіло Перелесникові зробити так, щоб козак Залізняк враз переконався, як палко дівчина Оленка його кохає. Скочив тоді Перелесник між козака та дівчину, затулив собою Оленку, а сам увесь запалився, як один величезний вогненний віхоть, аж все навколо зачервоніло.

Відскочив козак Залізняк на бік, дивиться — й очам своїм віри не йме: нема його Оленки, а тільки вогненне червоне багаття перед ним палає.

— А бий же тебе сила Божа! — скрикнув він повним голосом. — То виходить, що ти — Відьма, а тільки улесливо такою красунею прикидалася! Цур тобі, пек, Нечиста Сило!..

Вхопив свою бандуру та — в леваду.

А Оленка нічого того й не бачить, бо ж Перелесник тільки з того боку запалився, що козак Залізняк сидів. Почула вона ті гнівні, страшні слова козакові та як скрикне й собі:

— Господь з тобою, козаче мій милий! Що бо ти говориш і з чого?!

Тоді тільки зрозумів Перелесник, що пожартував він невдало. Вмить погас й відскочив набік.

Сторінки: 1 2 3

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.5 / 5. Оцінили: 2

Поки немає оцінок...

Джерело:

Збірка казок “Нечиста сила”

Серія “Шкільна бібліотека”

Видавництво “Vivat, Pelican”, 2018р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: