<

Переправа через Ябебірí

. Читати українською онлайн.

У річці Ябебірí, що тече провінцією Місьйонес, живе чимало скатів, та й саме слово Ябебірí тубільною мовою означає «Річка скатів». Їх там стільки, що часом небезпечно навіть ногу занурити у воду. Я знав чоловіка, котрого скат вжалив у п’ятку — бідоласі після того довелося півмилі шкутильгати, щоб дістатися додому. Через сильний біль він плакав та раз по раз падав. Біль після укусу ската — один із найнестерпніших у світі.

А що в Ябебірí водиться чимало інших мешканців, деякі люди ходять до річки, аби вполювати їх за допомогою динамітних шашок. Вони жбурляють такі шашки в річку і вбивають силу-силенну риби. Всі риби довкруги помирають, навіть якщо вони завбільшки з хату. І помирають усі малі рибинки, хоч вони ні на що непридатні.

Аж якось оселився в тій місцині чоловік, котрий не схотів, аби люди жбурляли в річку вибухівку, бо йому було шкода риби. Він не забороняв ловити рибу для того, щоб якось прохарчитися, але не хотів, аби вбивали намарно безліч малих рибинок. Люди, котрі жбурляли динамітні шашки, спершу обурювалися, та оскільки той чоловік, попри природну доброту, мав непоступливий характер, мусили врешті-решт ходити на лови в якесь інше місце, тож усі тамтешні риби були вельми раді. Вони почувалися такими щасливими та вдячними своєму другові, котрий урятував малих рибинок, що навіть упізнавали його, щойно він з’являвся поблизу. А коли чоловік блукав берегом, скати гуртом пливли за ним мулистим мілководдям, утішаючись тим, що супроводжують друга. А він про це навіть не здогадувався й безтурботно жив собі біля річки.

Коли це одного надвечір’я до берега Ябебірí прибіг якийсь лис і, ступивши на крок у воду, закричав:

— Гей, скати! Мерщій! Ваш друг іде сюди! Він поранений!

Зачувши таке, наполохані скати метнулися до берега та й почали розпитувати лиса:

— Що сталося? Де чоловік?

— Онде він іде! — знову закричав лис. — Він бився з ягуаром! Той женеться за ним! Чоловік, мабуть, захоче добутися до острова! Пропустіть його, він добра людина!

— Авжеж! Авжеж, ми пропустимо його! — загомоніли скати. — А от ягуар тут не пройде!

— Пильнуйте з ним! — озвався лис. — Не забувайте, що це ягуар!

Він підстрибнув і миттю загубився в хащі.

Щойно утік лис, розсунувши віття, з’явився чоловік — увесь закривавлений, у подертій сорочці. Кров цибеніла в нього по обличчю та грудях, стікала по штанах, а звідти капала на пісок. Чоловік, заточуючись — адже рана була дуже глибокою — доплентався до берега й ступив у воду. Щойно він зробив перший крок, скати, що скупчилися біля берега, вмить розступилися, тож чоловік водою, яка була йому тут по груди, безборонно добувся до острова, бо жоден скат його не вжалив. А добувшись до острова, чоловік знепритомнів і впав на пісок, оскільки втратив багато крові.

Не встигли скати навіть поспівчувати помираючому другові, коли зненацька почувся такий несамовитий рик, що вони аж підскочили у воді від переляку.

— Ягуар! Ягуар! — закричали всі скати й кинулися мерщій до берега.

І справді ягуар, який бився з чоловіком і гнався за ним, вийшов на берег Ябебірí. Звір також мав глибоку рану, і кров юшила по всьому його тулубу. Завваживши на острові безживне людське тіло, ягуар розлючено рикнув та стрибнув у річку, щоб прикінчити супротивника.

Однак щойно звір поткнувся у воду, як відчув, начебто в його лапу встромилися вісім або й десять розжарених цвяхів, і стрибнув назад: це скати, які тримали оборону на переправі, щосили вп’ялися в ягуара своїми жалами.

Звір завив од болю та здійняв лапу, а завваживши, що воду біля берега начеб хтось скаламутив, збагнув, що це скати не пропускають його. Тоді ягуар розлючено заревів:

— Я знаю, в чому справа! Це ви, кляті скати! Геть з дороги! Відступіть!

— Не відступимо! — озвалися скати.

— Відступіть!

— Не відступимо! Це добрий чоловік! Ти не смієш його вбивати!

— Він поранив мене!

— Ви обидва поранені! Ви можете зводити порахунки в лісі! А тут він під нашим заступництвом!.. Ти не пройдеш!

— Дорогу! — востаннє рикнув ягуар.

— Ні і ні! — відповіли скати.

(Вони сказали «ні і ні», бо саме так мовою гварані кажуть мешканці провінції Місьйонес).

— Побачимо! — проревів ягуар і позадкував, щоб з розгону стрибнути у воду.

Ягуар знав, що скати майже завжди туляться до берега; він сподівався, що, стрибнувши якомога далі, — аж на середину річки — омине скатів і тоді вже напевне з’їсть помираючого чоловіка.

Проте скати викрили його задум і мерщій метнулися на середину річки, передаючи одні одним команду:

— Подалі від берега! — кричали вони під водою. — На глибину! На середину річки! На середину річки!

І військо скатів ринуло на середину річки обороняти переправу, а ягуар тим часом з розгону стрибнув у воду. Стрибнув і зрадів, бо першої миті не відчув болю, тож вирішив, нібито ошукав скатів і ті залишилися біля берега.

Та щойно зробив крок, ціла злива болючих уколів змусила його заклякнути на місці: це знову скати своїми укусами проштрикнули хижакові лапи.

Попри це ягуар спробував зробити ще крок, але в ту ж таки мить завив, не тямлячись од болю, та кинувся до берега. Там він повалився боком на пісок, бо не міг більше терпіти: його живіт раз по раз піднімався та опускався, наче його здолала немилосердна втома.

А річ у тім, що укуси скатів ядучі, і ягуар був отруєний.

Однак навіть здолавши хижака, скати не могли почуватися в безпеці; вони боялися, що от-от прийде ягуарова жінка та інші ягуари — багато ягуарів… І тоді вони не зможуть боронити переправу.

І справді невдовзі з нетрів знову долинуло ричання, і з’явилася ягуарова жінка: завваживши лежачого на піску ягуара, вона розлютилася. А що вода біля берега була скаламучена скатами, то наблизилася до того місця. І майже доторкнувшись пащею до води, рикнула:

— Скати! Пропустіть мене!

— Не пропустимо! — озвалися скати.

— Як не пропустите, то тут не залишиться жодного хвостатого ската! — проревіла ягуарова жінка.

— Нехай ми навіть позбудемося хвостів, все одно не пропустимо!

— Востаннє кажу, пропустіть!

— Ні і ні! — закричали скати.

Роз’яріла звірина несамохіть ступила у воду, і в ту ж таки мить якийсь скат обережно підплив до неї та щосили встромив межі пазурі жало. Ягуарова жінка заревіла од болю, а скати глузливо загомоніли:

— Здається, ми ще маємо хвости!

Однак нападниці прийшла до голови одна думка, і з цією думкою вона мовчки пішла берегом вище за течією.

Проте скати й цього разу викрили задум ворога. А задум був такий: переправитися через річку в іншому місці, де мешкали інші скати, котрі не знали, що треба боронити переправу. І скати дуже занепокоїлися:

— Вона переправиться через річку вище за течією! — залементували вони. — Ми не хочемо, щоб вона вбила людину! Мусимо захистити нашого друга!

Скати так відчайдушно вовтузилися біля берега, що скаламутили всю воду.

— Що вдіяти? — репетували вони. — Ми не вміємо швидко плавати… Ягуарова жінка подолає річку раніше, ніж тамтешні скати взнають, що слід за всяку ціну боронити переправу!

Скати були в розгубі. Аж раптом якийсь кмітливий маленький скат мовив:

— Я придумав! Пошлемо туди золотих рибок! Вони наші друзі! Золоті рибки плавають швидше за всіх!

— Авжеж! — загомоніли скати. — Пошлемо туди золотих рибок!

В одну мить прокотилася команда, а вже наступної вісім або й десять шерег золотих рибок — справжнісіньке військо! — щодуху пливли вгору за течією; вони борознили воду, залишаючи позаду себе сліди, наче маленькі торпеди.

Та попри це вони заледве встигли переказати команду не пропускати ягуарів; ягуарова жінка вже була у воді і от-от могла добутися до острова.

Однак скати швидкома метнулися до іншого берега, і щойно та торкнулася дна, накинулися на її лапи, впиваючись у них своїми жалами. Роз’яріла звірина, не тямлячись од болю, ревіла й стрибала у воді, здіймаючи навкруги хмари бризок. А скати й далі атакували її лапи, заступивши дорогу та змусивши ягуарову жінку поплисти назад, до іншого берега, де вона, як перед тим ягуар, повалилася на пісок, задерши всі чотири жахливо розпухлі лапи; і в цьому місці хижакам неможливо було добутися до людини та з’їсти її.

Але й скати також дуже стомилися. А найгірше було те, що ягуари зрештою попідводилися та подалися до лісу.

— «Що вони вдіють?» Скати вельми непокоїлися й довго радилися щодо цього. І нарешті мовили:

— Ми знаємо, що має статися. Вони знайдуть інших ягуарів і приведуть їх сюди. Всі разом вони пройдуть!

— Ні і ні! — закричали наймолодші скати, які ще не бували в бувальцях.

— Авжеж, пройдуть! — сумно озвалися найстарші. — Коли їх буде багато, вони врешті-решт пройдуть… Давайте порадимося з нашим другом.

І всі вони подалися до чоловіка, оскільки, боронячи переправу, не встигли провідати його раніше.

Чоловік і далі лежав, бо втратив багато крові, але вже міг говорити й трохи ворушитися. Скати мерщій розповіли йому про все, що тут сталося, і як вони боронили переправу від ягуарів, які хотіли його з’їсти. Пораненого дуже зворушила дружба скатів, котрі врятували йому життя, і він з ніжністю простягнув руку найближчим од себе скатам. А тоді мовив:

— Нічого не вдієш! Якщо ягуарів буде багато і вони схочуть пройти, то пройдуть…

— Не пройдуть! — заперечили наймолодші скати. — Ви наш друг, і вони не пройдуть!

— Ні, пройдуть, мої маленькі друзі! — озвався чоловік. І пошепки додав: — Єдиний вихід — це послати когось до мене додому по мій вінчестер[7] та набої до нього… але на річці я не маю жодного друга, окрім риб, а ніхто з вас не вміє ходити суходолом…

— Що ж нам вдіяти? — зажурилися скати.

— Стривайте, стривайте, — мовив чоловік і потер рукою чоло, мовби силкуючись щось пригадати. — Я мав одну приятельку… водосвинку[8], яка зростала в моєму домі та бавилася з моїми дітьми… потім вона повернулася до сельви й, гадаю, мешкає десь неподалік, на Ябебірі… але де саме, я не знаю…

— Ми знаємо! Ми її знаємо! — радісно загомоніли ска­ти. — Вона живе на іншому кінці острова! Водосвинка якось розповідала нам про вас. Ми негайно пошлемо когось до неї!

Сказано — зроблено: велика золота рибка швидко попливла вниз за течією шукати водосвинку, а чоловік тим часом зачерпнув долонею воду та розчинив у ній краплину закипілої крові, щоб зробити чорнила, а тоді риб’ячою кісткою, що правила йому за ручку, на висохлому листочку, який слугував йому замість паперу, написав такого листа: «Пришліть мені з водосвинкою мій вінчестер і коробку на двадцять п’ять набоїв».

Щойно чоловік дописав листа, цілий ліс здригнувся від глухого ревіння: всі, як є, ягуари насувалися, готові розпочати битву. Скати ж підняли листа над головами, щоб не замочити, й передали його водосвинці, котра негайно побігла полем до оселі мисливця.

І вона зробила це вчасно, бо ревіння чулося дедалі ближче. А скати зібрали золотих рибок, котрі чекали на їхню команду, й закричали:

— Мерщій, подруги! Пливіть уздовж всієї річки та скрізь бийте тривогу! Нехай усі скати по всій річці будуть напоготові. Нехай скупчаться біля острова! Побачимо, чи вони пройдуть!

Ціле військо золотих рибок негайно метнулося вгору та вниз за течією: вони борознили воду так швидко, що залишали позаду себе пінявий слід.

По всій Ябебірі не було жодного ската, котрий би не отримав команди скупчитися біля острова. І звідусіль — з-під каміння, з мулу, з приток, з усієї Ябебірі — пливли до острова скати, щоб боронити від ягуарів переправу. А біля острова стрімко сновигали туди-сюди золоті рибки.

І знову це було зроблено вчасно: від несамовитого ревища затремтіла навіть вода біля берега, на який уже сунули ягуари.

Їх було багато; здавалося, тут зібралися всі ягуари провінції Місьйонес. Однак і вся Ябебірі аж кишіла скатами, що линули до берега, готові за будь-яку ціну боронити переправу.

— Дорогу ягуарам!

— Дороги нема! — озвалися скати.

— Ще раз кажемо: дорогу ягуарам!

— Не пропустимо!

— Коли так, не залишиться в живих жодного ската, жодного сина ската, жодного внука ската!

— Можливо, — відповіли скати. — Але ні ягуари, ні сини ягуарів, ні внуки ягуарів, ні всі ягуари на світі тут не пройдуть!

Такою була відповідь скатів. І тоді ягуари востаннє проревіли:

— Дорогу!

— Ні і ні!

І розпочалася битва. Ягуари, зробивши гігантський стрибок, кидались у воду. І падали на справжнісінький настил зі скатів. А ті штрикали їхні лапи жалами, і щоразу поранені ягуари ревіли від болю. Однак вони захищалися своїми пазурами, відчайдушно колотячи лапами по воді. І скати злітали в повітря з розпанаханими животами.

Ябебірі здавалася річкою крові. Скати гинули сотнями, але й ягуари, отримавши страшні рани, тікали на берег та падали там на пісок, й несамовито вили від болю. Роз­чавлені, пошматовані ягуаровими пазурами, скати не здавалися; вони знову й знову кидалися боронити переправу. Деякі з них злітали в повітря, падали в річку, а тоді ще раз наскакували на ягуарів.

Півгодини тривала запекла битва. А через півгодини всі ягуари знову зібралися на березі — стомлені, вони вили від болю. Жодному не вдалося пройти.

Але й скатів змагала страшенна втома. Багато, дуже багато з них загинули. А ті, що залишилися живими, загомоніли:

— Другу таку битву не витримаємо. Треба послати золотих рибок по підмогу. Нехай усі скати, що є в Ябебірі, мерщій пливуть сюди!

І золоті рибки знову метнулися вгору та вниз за течією: вони борознили воду так швидко, що залишали позаду себе сліди, наче маленькі торпеди.

А скати подалися до чоловіка.

— Ми не зможемо чинити далі опір! — сумно мовили вони. Деякі з них навіть плакали, розуміючи, що нездатні урятувати свого друга.

— Ідіть звідси, скати! — відказав поранений. — Залиште мене самого. Ви й так надто багато зробили для мене. Пропустіть ягуарів!

— Ні і ні! — вигукнули разом усі скати. — Поки в Ябебірі, нашій річці, живий бодай один скат, ми боронитимемо доброго чоловіка, котрий колись захистив нас!

І тоді поранений зворушено мовив:

— Скати! Я вже майже розпрощався з життям і насилу можу говорити, але присягаюся: коли матиму вінчестер, ми влаштуємо таку забаву, що запам’ятається надовго. Будьте певні!

— Авжеж, ми знаємо! — загомоніли скати.

Та щойно вони це проказали, битва спалахнула знову. Відпочилі ягуари зненацька посхоплювалися, попригиналися, неначе перед стрибком, і заревіли:

— Востаннє кажемо: пропустіть!

— Ні і ні! — відповіли скати й метнулися до берега. Але ягуари вже пострибали у воду, і відновилася запекла битва. Вся Ябебірі — від берега до берега — почервоніла від крові, і навіть пісок на березі вкрився кривавою пінявою. Пошматовані скати злітали в повітря, а ягуари ревіли від болю; і ніхто не відступав ні на крок.

Втім ягуари не лише не відступали, але й почали просуватися вперед. Марно військо золотих рибок стрімко борознило річку вгору та вниз за течією: скатів більше не залишилося; всі вони билися біля острова, і половина з них уже загинула. А живі були поранені та знесилені.

Скати зрозуміли, що не протримаються більше ані хвилини, і ягуари пройдуть; і тоді бідолашні скати, які воліли краще померти, ніж віддати свого друга на поживу звірам, востаннє кинулися в бій. Однак усе було намарно. П’ятеро ягуарів уже пливли до острова. Скати розпачливо волали:

— До острова! Всі на той берег!

Але й ця команда виявилася запізнілою: ще два ягуари попливли до острова, і за мить усі хижаки були вже на середині річки — з води стирчали тільки їхні голови.

Проте якась невеличка червонаста тваринка вже швидко-швидко перетинала води Ябебірі — це була водосвинка, котра поспішала до острова з вінчестером та набоями, які, щоб не замочити, притримувала на голові.

У чоловіка вихопився радісний крик, бо тепер він міг встигнути допомогти скатам. Він попросив водосвинку, аби та підштовхнула його головою, бо не спромігся сам перевернутися, і вже лежачи на боку, блискавично зарядив вінчестер.

І в ту ж таки мить, коли пошматовані, розчавлені, закривавлені скати з розпачем усвідомили, що програли битву, що ягуари от-от з’їдять їхнього бідолашного по­раненого друга, в ту ж таки мить вони почули постріл та побачили, що ягуар, який тримався попереду і вже був ступив на пісок, зненацька високо підстрибнув та впав мертвий із простреленою головою.

— Браво! Браво! — закричали скати, не тямлячись од радості. — Чоловік уже має вінчестер! Ми врятовані.

І вони на радостях скаламутили воду. А чоловік і далі незворушно стріляв, і після кожного пострілу падав мерт­вий ягуар. І щойно новий звір, завивши востаннє, падав мертвий, скати радісно били хвостами по воді.

Один за одним, наче в їхні голови влучали блискавки, падали ягуари. Це тривало лише дві хвилини. Хижаки йшли на дно, і там ними ласували піраньї. Деякі згодом виринали на поверхню, й золоті рибки супроводили їх аж до Парани, відщипуючи шматочки та здіймаючи на радостях хмари бризок.

Невдовзі скати, які зазвичай мають численне потомство, знову розплодилися в річці. Чоловік одужав і такий вдячний був скатам, які врятували йому життя, що переселився на острів. Літніми вечорами він полюбляв лежати на березі, покурюючи при місячному сяєві, а скати показували його тим рибам, що його не знали, й пошепки розповідали їм про велику битву, в якій вони разом із чоловіком перемогли ягуарів.

Подобається!

Сподобалась казка? Залиш оцінку!

0 / 5. Оцінили: 0

Поки немає оцінок...

Залишити коментар