ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу!Слава Україні!

Перша ніч

Африканські казки

Іди за мною,— наказала Дорога. І Котоко пішов за Дорогою. Вони йшли, як давні друзі. Котоко оповідав про своє життя, про те, що йому страшенно хочеться мати дітей, чути, як вони бігають, плачуть, співають, танцюють, сваряться у дворі його дому. Він мріяв про це і вдень і вночі…

А Дорога розповідала йому, який то клопіт з дітьми, як важко їх вихову­вати, які вони неслухняні, адже в неї теж були діти — стежки й стежинки, алеї й алейки, вулиці й вулички… Вона розповідала йому про безсонні ночі, про хвилювання за дітей, про те, що сто разів на день треба повторювати їм одне й те саме.

Котоко слухав і більше, ніж будь-коли, хотів мати дітей, щоб сто разів на день повторювати їм одне й те саме, щоб говорити з ними, коли навіть охрип­не, коли навіть утратить голос…

Він ішов за Дорогою, а Дорога, пряма-прямісінька, йшла своїм шля­хом. Довго йшов Котоко, притомившися, вже збирався відстати від Дороги і спочити, коли бачить Велику Зелену Муху.

—Куди йдеш, чоловіче, перший з людей, хто спинився в наших краях?

—Шукаю собі дитину.

—Друже, хіба ти не знаєш, що дітей ніхто не шукає на дорогах, у всякому разі, у нашому краї?

—У нашому також дітей не шукають на дорогах, але життя моє таке дивне, що…

І чоловік розказав про своє життя Великій Зеленій Мусі. Задзижчала Муха схвильовано, застогнала від жалості й попросила, вмиваючись сльо­зами:

—Візьми мене з собою!

Котоко взяв Велику Зелену Муху і посадив собі на плече. Ох і тяжка була та Велика Зелена Муха! Чоловік насилу переставляв ноги, така вона була важка.

Дорога теж ніби відчувала вагу Великої Зеленої Мухи. Вона то збігала вниз, то йшла під гору, то звертала вбік, то повертала назад, в’юнилася, ста­вала то слизькою, то кам’янистою. Та чоловік не відступав, він йшов і йшов, згинаючись під тягарем, який ніс на плечі.

Дорога спускалася в яри, дерлася на стрімкі скелі, обминала ріки, струмки, болота, бігла через піски, продиралася через бамбукові хащі, проштовхувала­ся між полями цукрової тростини, перетинала пальмові гаї…

Якось уранці на розі Дороги Котоко зустрів Вранішню Зорю.

—Куди йдеш, чоловіче?—

—Шукаю собі дитину.

І Вранішня Зоря, рожева, тремтлива, усміхнена, готова до подорожі, цікава знати, як-то собі знаходять дітей, попрохала:

—Візьми й мене з собою!

Чоловік узяв Зорю і посадив її на вільне плече, росяно чисту, сповнену радості життя, шовкову Зорю, і пісня полинула йому з вуст. А Зоря іскрилася від радощів, щастя, веселощів і сповнювала його силою та впевненістю!

Дорога знову стала прямою, заквітчалася пахучими квітами. Над нею лі­тали барвисті пташки. А серце Котоко ще більше ніж коли-небудь прагнуло мати дітей, щоб тисячу разів на день казати їм одне і те саме, щоб дивитися, як вони граються, щоб чути, як вони галасують, співають, бігають, сваряться.

«Тату, ви бачили?»

«Це він перший почав».

«Ні, ні, це неправда».

«Як ти знову битимешся, я тобі покажу».

Котоко і його друзі дійшли до білої-білої ріки, через яку їм допомогла переправитися Велика Зелена Муха. Ріка була така широка, що, перебрав­шись на той бік, Зелена Муха знесилено впала на землю і померла, забарвивши воду в зелений колір. Ви й тепер можете часом побачити зелену воду в річці.

Йдучи за Дорогою, Котоко поминув золоту сапку, на яку не звернув жодної уваги. Радий-радісінький чоловік весело йшов, несучи на плечі Вранішню Зорю. І співав усіх давніх пісень свого краю, які тільки знав. Пісні змінювали одна одну в його вустах, поспішаючи ожити, кваплячись, щоб їх знову про­співали, щоб вони могли полинути з вітром і пробудити всі пісні, які дрімають у людських серцях. Гарно співав Котоко своїм чистим голосом! І зачаровані його співом за ним услід ішли дерева, гори, струмочки й пагорби. Та й кого не зачарує той, у кого на плечі сидить Вранішня Зоря, у кого серце перепов­нене щастям і радістю? Чиє серце не зачарує чоловік, який іде шукати собі дітей з Вранішньою Зорею на плечі, з такою спокійною, такою мирною, такою закоханою у життя Вранішньою Зорею? Й усі йшли слідом за Котоко, і золо­та сапка теж пішла за ним.

І от дійшли вони до початку Дороги — до розлогої долини біля підніжжя гори, вершина якої губилася в хмарах.

У тій долині Котоко збудував собі хатину. Одного дня він працював на полі, і золота сапка викопала небаченої краси бульбу. Чоловік взяв її в долоні і дов­го милувався нею. Бульба була така гарна, що Котоко притулив її до серця, якому так хотілося мати дітей, і сказав:

—Гарна бульбо, як тебе звати?

—Ямса! Ямса!

—Яке гарне ім’я! О прекрасна Ямсо! Чи можеш ти стати жінкою і подару­вати мені дітей?

—Стати жінкою і подарувати тобі дітей?

—Так, дітей, прекрасна Ямсо.

—А як мені стати жінкою? Якою силою?

—О! Я знаю, що ви, звірі і рослини, маєте чудодійну силу!

—Та й ви, люди, теж.

—Прекрасна Ямсо, послухай-но мою історію.

І Котоко розповів про своє життя.

Бульба Ямса замислилася:

—Еге ж, я стану тобі за жінку, подарую дітей, а мене потім дражни­тимуть Ямсою!

—Хто ж тебе дражнитиме?

—Та хоча б твої сестри.

—Але ж я тут сам-самісінький.

Послухалася його Ямса, стала вродливою жінкою. Одружилися вони з Котоко і стали щасливо жити. А тим часом у рідному селі Котоко хтось сказав, що він живий, і сестри пішли його шукати.

Сторінки: 1 2

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3.8 / 5. Оцінили: 9

Поки немає оцінок...

Джерело:

“Казки народів Африки”

Упорядник- М. А. Венгранівська

Переклад – М. А. Венгранівська

Видавництво:”Веселка”

Київ, 1993 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: