Перший диктант
Остап Вишня
Давно-давно це було.
Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартуючи, казали:
— Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!
А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани — поміщики та капіталісти.
А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів…
На хуторі було з десяток хат, а навкруги — ліс, де росли високі ясенки, розложисті клени і могутні, у три-чотири обхвати, дуби…
А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю та аж до Охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина…
А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи.,.
Лускаємо було, лускаємо ті соняхи з гарбузцями та з горіхами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки покрикують :
— Заїди, заїди повитирайте!
Того часу було нас у батька з матір’ю п’ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, після мене братик Івасик, а після Івасика сестричка Пистинка, потім іще, іще…
Дванадцятко всього в батька з матір’ю було нас братиків та сестричок.
Найменшенькою була сестричка Орися.
Ох і плаксива була сестричка Орися, і перед тим, як заголосити, скривиться було, ніби калинову ягоду розкусила.
Мати, гойдаючи її, все було приказували:
— Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!
А тепер сестричка Орися — лікар, завідує в районі родильним домом.
2
На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським «вчилищем», і зростали хуторяни здебільше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового «письменства» годі було прилучитися,— дяка на хуторі не було.
А як нашим батькам кортіло,— до болю! — щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати,— загорталося того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки або до дяка чи до «сидєльця» в марнопольці:
— Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла!
Учителька в селі була дуже старенька й кволенька,— їй з листами соромилися надокучати,— отже вичитували листи дяк із «сидельцем» і складали за це до своїх комірчин хуторські крашанки.
Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що діткам і в осінні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів (туди й сюди) пішки, це півлиха; найбільше лихо, непереборне для більшості батьків,— чоботи!
— От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?!
Парасі чоботи таки справили. Померли навесні бабуся, з їхніх старих шкарбанів перетягли на Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блищать.
Почала Парася до школи ходити, а вечорами сидить було біля каганця та все: «а-а-а», «би-би-би»…
І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: «а-а-а», «би- би-би»… аж доки було мати:
— Ану, грамотії, спати!
Наступної зими і мені теж випадало йти до школи.
— А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! — бідкалися мати, бо батька ми вдома бачили коли-не-коли,— він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха.
Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір’ю міркували, де взяти для мене чоботи до школи ходити. Так-таки вони чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі — один день вона, а один день я…
Почав, отже, ходити і я до школи…
Вчила нас доброї душі старенька вчителька, Марія Андріївна, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все — кахи! кахи! кахи! Усе кахикала… А добра, добра була, ласкава та лагідна…
Як закрутить було взимку хуртовина, ніколи вона нас, хуторських школярів, не пустить додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля грубки на підлозі рядно простелить, на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як пороззуваємося, чи не мокрі в нас ноженята,— як вогкі, накаже насухо повитирати, онучки на лежанці порозгортати, чобітки під грубку поставити, тоді чимось теплим повкриває нас:
— Спіть, дітки!
А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає… І вранці побудить нас і поснідати дасть…
А коли вона, старенька, спала, хтозна!
Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну дуже! І любили, і слухалися її, бо мати було і Парасі й мені завжди наказувала:
— Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися треба!
Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди згадують чудесної душі людину, вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні її пам’ятають про неї…
Училися ми…
З
Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими і на тому закінчила свою, освіту, бо в нас іще добавилося трохи братиків та сестричок, і матері самій годі було з такою оравою впоратися.
Джерело:
“Веселі пригоди”
Збірка
Упорядник – Ірина Маценко
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1985 р.