Перший диктант

Давно-давно це було.

Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартуючи, казали:

— Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!

А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опень­ком, а Миколою, і були на нашій землі пани — поміщики та капіталісти.

А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів…

На хуторі було з десяток хат, а навкруги — ліс, де росли високі ясенки, розложисті клени і могутні, у три-чотири об­хвати, дуби…

А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими куща­ми ліщина понад хутором по узліссю та аж до Охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина…

А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повні­сінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи.,.

Лускаємо було, лускаємо ті соняхи з гарбузцями та з горі­хами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки по­крикують :

— Заїди, заїди повитирайте!

Того часу було нас у батька з матір’ю п’ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, після мене бра­тик Івасик, а після Івасика сестричка Пистинка, потім іще, іще…

Дванадцятко всього в батька з матір’ю було нас братиків та сестричок.

Найменшенькою була сестричка Орися.

Ох і плаксива була сестричка Орися, і перед тим, як заго­лосити, скривиться було, ніби калинову ягоду розкусила.

Мати, гойдаючи її, все було приказували:

— Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під кали­новим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!

А тепер сестричка Орися — лікар, завідує в районі родиль­ним домом.

2

На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським «вчилищем», і зростали хуторяни зде­більше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового «пись­менства» годі було прилучитися,— дяка на хуторі не було.

А як нашим батькам кортіло,— до болю! — щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати,— загорталося того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки або до дяка чи до «сидєльця» в марнопольці:

— Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок при­несла!

Учителька в селі була дуже старенька й кволенька,— їй з листами соромилися надокучати,— отже вичитували листи дяк із «сидельцем» і складали за це до своїх комірчин хутор­ські крашанки.

Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що діткам і в осінні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів (туди й сюди) пішки, це півлиха; найбільше лихо, непереборне для більшості батьків,— чоботи!

— От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?!

Парасі чоботи таки справили. Померли навесні бабуся, з їх­ніх старих шкарбанів перетягли на Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блищать.

Почала Парася до школи ходити, а вечорами сидить було біля каганця та все: «а-а-а», «би-би-би»…

І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: «а-а-а», «би- би-би»… аж доки було мати:

— Ану, грамотії, спати!

Наступної зими і мені теж випадало йти до школи.

— А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! — бідка­лися мати, бо батька ми вдома бачили коли-не-коли,— він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха.

Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір’ю міркували, де взяти для мене чоботи до шко­ли ходити. Так-таки вони чобіт для мене і не вигадали, а ви­рішили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі — один день вона, а один день я…

Почав, отже, ходити і я до школи…

Вчила нас доброї душі старенька вчителька, Марія Анд­ріївна, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все — кахи! кахи! кахи! Усе кахикала… А добра, добра була, ласкава та лагідна…

Як закрутить було взимку хуртовина, ніколи вона нас, ху­торських школярів, не пустить додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля грубки на підлозі рядно простелить, на рядно кожушину, подушку покладе, подивить­ся, як пороззуваємося, чи не мокрі в нас ноженята,— як вог­кі, накаже насухо повитирати, онучки на лежанці порозгор­тати, чобітки під грубку поставити, тоді чимось теплим по­вкриває нас:

— Спіть, дітки!

А сама сидить біля столу та все читає, все читає та ка­хикає… І вранці побудить нас і поснідати дасть…

А коли вона, старенька, спала, хтозна!

Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну дуже! І любили, і слухалися її, бо мати було і Парасі й мені завжди наказувала:

— Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися треба!

Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди згадують чудесної душі людину, вчительку Марію Андріївну, і її мо­гила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні її па­м’ятають про неї…

Училися ми…

З

Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими і на тому закінчила свою, освіту, бо в нас іще добавилося трохи братиків та сестричок, і матері самій годі було з такою оравою впоратися.

Сторінки: 1 2