ukraine

Друзі! Ми щиро надіємось що у цей надзвичайно важкий час для нашої країни казки допоможуть вам хоч трішки перемкнутись та відпочити.

Віримо в наших воїнів! Віримо в нашу перемогу! Слава Україні!

Перший диктант

Остап Вишня

Давно-давно це було.

Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартуючи, казали:

— Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!

А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опень­ком, а Миколою, і були на нашій землі пани — поміщики та капіталісти.

А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів…

На хуторі було з десяток хат, а навкруги — ліс, де росли високі ясенки, розложисті клени і могутні, у три-чотири об­хвати, дуби…

А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими куща­ми ліщина понад хутором по узліссю та аж до Охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина…

А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повні­сінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи.,.

Лускаємо було, лускаємо ті соняхи з гарбузцями та з горі­хами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки по­крикують :

— Заїди, заїди повитирайте!

Того часу було нас у батька з матір’ю п’ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, після мене бра­тик Івасик, а після Івасика сестричка Пистинка, потім іще, іще…

Дванадцятко всього в батька з матір’ю було нас братиків та сестричок.

Найменшенькою була сестричка Орися.

Ох і плаксива була сестричка Орися, і перед тим, як заго­лосити, скривиться було, ніби калинову ягоду розкусила.

Мати, гойдаючи її, все було приказували:

— Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під кали­новим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!

А тепер сестричка Орися — лікар, завідує в районі родиль­ним домом.

2

На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з церковноприходським «вчилищем», і зростали хуторяни зде­більше неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового «пись­менства» годі було прилучитися,— дяка на хуторі не було.

А як нашим батькам кортіло,— до болю! — щоб ми, їхні діти, вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої солдатчини, то й того не було кому вичитати,— загорталося того листа в біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки або до дяка чи до «сидєльця» в марнопольці:

— Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок при­несла!

Учителька в селі була дуже старенька й кволенька,— їй з листами соромилися надокучати,— отже вичитували листи дяк із «сидельцем» і складали за це до своїх комірчин хутор­ські крашанки.

Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що діткам і в осінні дощі, і в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів (туди й сюди) пішки, це півлиха; найбільше лихо, непереборне для більшості батьків,— чоботи!

— От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?!

Парасі чоботи таки справили. Померли навесні бабуся, з їх­ніх старих шкарбанів перетягли на Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блищать.

Почала Парася до школи ходити, а вечорами сидить було біля каганця та все: «а-а-а», «би-би-би»…

І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: «а-а-а», «би- би-би»… аж доки було мати:

— Ану, грамотії, спати!

Наступної зими і мені теж випадало йти до школи.

— А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! — бідка­лися мати, бо батька ми вдома бачили коли-не-коли,— він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха.

Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір’ю міркували, де взяти для мене чоботи до шко­ли ходити. Так-таки вони чобіт для мене і не вигадали, а ви­рішили, що ми з Парасею ходитимемо до школи по черзі — один день вона, а один день я…

Почав, отже, ходити і я до школи…

Вчила нас доброї душі старенька вчителька, Марія Анд­ріївна, маленька, роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все — кахи! кахи! кахи! Усе кахикала… А добра, добра була, ласкава та лагідна…

Як закрутить було взимку хуртовина, ніколи вона нас, ху­торських школярів, не пустить додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля грубки на підлозі рядно простелить, на рядно кожушину, подушку покладе, подивить­ся, як пороззуваємося, чи не мокрі в нас ноженята,— як вог­кі, накаже насухо повитирати, онучки на лежанці порозгор­тати, чобітки під грубку поставити, тоді чимось теплим по­вкриває нас:

— Спіть, дітки!

А сама сидить біля столу та все читає, все читає та ка­хикає… І вранці побудить нас і поснідати дасть…

А коли вона, старенька, спала, хтозна!

Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну дуже! І любили, і слухалися її, бо мати було і Парасі й мені завжди наказувала:

— Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися треба!

Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди згадують чудесної душі людину, вчительку Марію Андріївну, і її мо­гила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні її па­м’ятають про неї…

Училися ми…

З

Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими і на тому закінчила свою, освіту, бо в нас іще добавилося трохи братиків та сестричок, і матері самій годі було з такою оравою впоратися.

Чобітьми ми чергувалися вже з братиком Івасиком. І от одного дня, після різдвяних канікул, увіходить до класу Ма­рія Андріївна та й звертається до нас, що ходили до школи третю зиму,— були, значить, уже в третій групі:

— От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня дик­товку писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильнень­ко вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, що я вам дик­туватиму! Вийміть зошити!

— І в книжку не дивитися? — залунало з усіх парт.

— Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися писати! Ви ж із книжок списували? Пригадуйте, як у книзі слова надруковані, бо траплятиметься багацько таких слів, що ви із книг списували… Не спішіть, думайте… Ну, починаю… Майте на увазі, що навесні будуть для вас випускні іспити,— як ми тоді попервах називали «здамен- ти»,— а на іспитах обов’язково буде диктовка.

Почала Марія Андріївна диктувати.

Усього першого диктанту я вже не пригадую, але пам’я­таю одну його фразу дуже добре.

Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній україн­ській мові за царя на Україні не було.

Ось що проказала Марія Андріївна:

«По полю ехала с господами коляска, запряженная чет­вериком великолепных лошадей. За коляской бежала и лая­ла собачка испанской породы».

Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге… Ми заше­лестіли зошитами, зашаруділи перами.

На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом.

Почала вона говорити про те, що написали ми перший дик­тант не дуже, сказать, удало, помилок багатенько, а коли згадала про оту коляску з господами та з собачкою «испан­ской» породи, не витримала, залилася веселим сміхом, сміх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, і вона вже про­сто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла…

— Ну, що ви понаписували?! О господи! І де ви таке чули?

Ми понаїжачувалися…

— Вас шістнадцять учнів, і п’ятнадцять із вас понапису­вало: «…За коляской бежала й лаялася собачка из панськой породы»… Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода «испан­ская», є така країна — Іспанія, а собаки не «лаються», а «лают», по-нашому — гавкають…

— Зрозумів? запитала вона мене.

— Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака в них панської породи, а батько часто говорять, що їх то пан, то бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж лаються…

— А воно, бач, і не так! — засміялася Марія Андріївна.— Та в тебе ще й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба! Сідай!

Я сів і ледве не заплакав:

— Здохла б вона йому та собачка разом із панами

Подобається!

Сподобався твір? Залиш оцінку!

3 / 5. Оцінили: 1

Поки немає оцінок...

Джерело:
“Веселі пригоди”
Збірка
Упорядник – Ірина Маценко
Видавництво: “Веселка ”
м. Київ, 1985 р.

Залишити коментар

 



Увійти на сайт:
Забули пароль?
Немає акаунту?
Зареєструватись
Створити акаунт:
Вже є акаунт?
Увійти
Відновити пароль: